Золота медаль
Шрифт:
Це було так несподівано, що всі затихли. Тим більш несподівано було для Мечика. Перші секунди він не знав, що сказати, і схопився рукою за комірець, наче він душив його. Потім швидко озирнувся навколо. Зустрів насмішкуваті погляди однокласників —хлопців і дівчат. Зрозумів — усі на боці Варі.
— Якщо вам негарно, то не слухайте, шановна мовчальнице! — нарешті спромігся видушити з себе.— Радий почути ваш голос!
Ніна бачила все це, слухала розмови, відчувала, як щиро хвилювались За Марійку її товариші. Дивне почуття стиснуло їй груди — було таке враження, ніби вона стала раптом чужою для цього колективу. Її не бачать, не розмовляють з нею — чужа, незнайома, стороння!
Холодні мурахи пробігли по спині. Дівчина здригнулася, їй пристрасно забажалось відчути дотик плечей кожного з цих юнаків і дівчат, почути від них хороше, дружнє слово.
Ніна проковтнула нашвидку рештки пиріжка і підійшла до товаришів. Тієї хвилини вона найдужче хотіла б побачити біля себе Марійку. Уявила, як сидить зараз там, за дверима, її подруга і ніяк не може закінчити задачу. «А що коли б таке сталося зі мною?»
На мить уявилось, що це не Марійка, а вона сама, Ніна, безнадійно сидить над чернеткою і чує голос Тетяни Максимівни: «Подавайте зошити, урок скінчився. Ви, Коробейник, теж не розв’язали задачі?»
Великий стінний годинник у коридорі показував, що до кінця уроку залишилось три хвилини.
— Ну, тепер — все! — промовила Жукова.— Ах, шкода Марійки!
І відразу ж після цих слів з класу вийшла Марійка. Її оточили з радісними і тривожними запитаннями:
— Подала?
— Розв’язала задачу?
— Чому так забарилась?
Марійка розвела руками:
— Чого ви хвилюєтесь? Все в порядку. Довелося трохи посушити голову. У мене ж, ви знаєте, до тригонометрії не дуже блискучі здібності.
— Ну, вітаю! — сказала Ніна.— А Юля вже зовсім вирішила, що ти не встигнеш закінчити.
Мечик елегантно вклонився:
— Радий, що мій прогноз не справдився. Я пророкував тобі не зовсім приємний для шахіста стан!
Пролунав дзвінок, мимо учнів з купою зошитів пройшла Тетяна Максимівна.
Черговою сьогодні була Ніна. Вона ввійшла в клас, відчинила кватирку і, проходячи мимо столу, побачила на ньому газету.
«Забула Тетяна Максимівна!» — подумала дівчина і взяла газету. Під нею лежав учнівський зошит. На обкладинці стояло прізвище Поліщук.
— Марійчин! — вихопилось у Ніни.
Вона зрозуміла, що газета випадково прикрила зошит, і Тетяна Максимівна не помітила його.
У Ніни чомусь дуже закалатало серце. Треба зараз же наздогнати Тетяну Максимівну і віддати їй зошит. Якщо це зробити трохи пізніше, вчителька вже зошита не прийме.
Ніна хутко перегорнула сторінки. Ось воно... «Контрольна робота з тригонометрії». Задача... А це що? «Перший спосіб...» «Другий спосіб...»
Кров застукала Ніні в скронях. Ось чому Марійка так довго сиділа над задачею! Вона розв’язала її двома способами!
Дівчина озирнулась. У класі нікого не було. Покласти зошита знову під газету... Мине ще якихось десять хвилин... Поліщук одержить двійку, як за невиконану контрольну роботу.
Протягом кількох секунд перед Ніною майнули в уяві обличчя Юлі, Вови Мороза, інших учнів, які хвилювались під дверима класу, чекаючи коли розв’яже задачу Марійка. Майнула постать самої Марійки, коли вона вийшла з класу,— спокійна, з почуттям задоволення від успішно виконаної роботи. І вже зовсім несподівано прозвучав голос батька, яскраво пригадались його сірі глибокі очі. «Щоб не залишилось у серці жодної краплини цього свинства...» Здається, так він сказав?
Ніна рвучко закрила зошит і кинулася з ним в учительську кімнату. Але Тетяни Максимівни там не було. Тоді Ніна постукала в двері з табличкою «Директор».
— Увійдіть! — почула голос.
Тетяна Максимівна сиділа за столом.
— Що у вас, Коробейник?
— Я принесла зошит! З контрольною... Це Марії Поліщук...
— З контрольною? Вже пізно. Я всі зошити забрала.
Хвилюючись, Ніна розповіла, як знайшла зошит на столі під газетою.
— Тетяно Максимівно, я вас прошу прийняти... Марійка в цьому не винна. Вона подала своєчасно... Вона вирішила задачу навіть двома способами...
— От як! А ви звідки знаєте? Поліщук вам говорила про це?
Ніна зам’ялась.
— Ні... Я сама глянула. Прийміть, я дуже вас прошу!
І тільки тут помітила, що Тетяна Максимівна не сама. Збоку, біля вікна, стояла Юля Жукова. Хтозна-чому Ніна зашарілась.
— Давайте зошит,— промовила Тетяна Максимівна і почала уважно переглядати Марійчину роботу.
Ніна не зводила очей з її обличчя. Воно швидко проясніло.
— Чудово! — сказала Тетяна Максимівна.— Другий спосіб надзвичайно цікавий. Блискуча робота! Дякую вам, Коробейник.
Потім вона звернулась до Жукової:
— В суботу збори молодих виборців. Про Лукашевич я домовилась, вона виступатиме в концерті.
З кабінету директора Ніна вийшла разом з Жуковою.
— Як тобі пощастило помітити зошит? — спитала Юля.— Подумай, ще трохи — і Тетяна Максимівна не прийняла б роботи.
Але Ніна почувала, що Жукова хоче сказати щось інше, якісь інші слова...
— Зараз у нас астрономія? — промовила Юля.— Одним словом, найулюбленіший предмет нашої Марійки.
Вона зупинилась, пильно глянула Ніні просто у вічі і раптом поцілувала її.
— Спасибі, Ніно!
Жукова швидко пішла в клас, а Ніна відчула, що до горла підступила гаряча кулька, і треба було зробити зусилля, щоб не заплакати.
Але на серці було так ясно й хороше, і дихалось так легко, як буває тільки після травневої грози.
20
Юрій Юрійович додержав слова і рекомендував Ніну Коробейник як здібного автора-початківця керівникові літературної студії.