Золота медаль
Шрифт:
Вона розгорнула щоденник. Самі трійки. Ось тільки сьогодні пощастило одержати четвірку з тригонометрії. А як це воно — бути відмінницею? Чи дуже важко добитись цього?
Після уроку Варя підійшла до Юлі:
— Що я вас... тебе хочу попросити. Спитай у Поліщук, як їй спало на думку отак розв’язати задачу?
Жукова, усміхаючись, обняла Варю й підвела до Марійки:
— Питай!
Лукашевич докірливо глянула на Юлю:
— Які ви!
— Не «які ви», а «яка ти»! Це по-перше. А по-друге, чому ти соромишся сама спитати?
— Схочу й спитаю,— промовила Варя.— А тільки, може й не розкажете мені. Як ви, Марійко, готуєте уроки? Чи вам є час і поспати?
— Ну, Маріє, запитання серйозне,— сказала Жукова.— Відповідай!
Марійка помітила: в Юлиних очах виграють веселі бісики. Їй і самій стало весело, вона зрозуміла, чому радіє подруга. Лукашевич потроху розкриває себе, починає жити шкільним життям, і недарма вона цікавиться, як краще готувати уроки.
— А може, ми зробимо так,— сказала Марійка.— Ти, Варю, прийдеш до мене, і ми вдвох з тобою посидимо над уроками.
Лукашевич спалахнула:
— Хіба це можна? Я вам не заважатиму?
— Чудна ти, та й годі. Вдвох готувати ще краще. Одна одну будемо екзаменувати.
Пролунав дзвінок. Юля помітила, що Лукашевич увійшла в клас якось інакше, ніж завжди.
Цей гурток, як його називали в школі — гурток моделістів, офіціально працював щосереди. Тетяна Максимівна вважала, що це один з найпотрібніших гуртків, і запросила керувати ним інженера-конструктора з тракторного заводу.
Кімнату, в якій працював гурток, було обставлено так привабливо для юнацького серця, що не один школяр, проходячи мимо, спокушався зазирнути всередину. За скляними дверцятами широкої шафи поблискували найрізноманітніші інструменти — стамески, рубанки, гаєчні ключі, молотки, пилки, свердла, а в кутку кімнати стояв токарний верстат, якого пощастило дістати на заводі.
Гурток відвідували учні трьох старших класів, і треба сказати, що багато з них збиралися тут майже щовечора. Працювали вони самостійно, а щосереди відбувалось, так би мовити, генеральне заняття під керівництвом інженера.
Гуртківці вже зробили розбірну модель трактора і зараз закінчували модель крокуючого екскаватора. Екскаватор повинен був рухатися, як справжній.
Мабуть, найбільше за всіх захоплювався працею в гуртку Віктор Перегуда. Він уже добре вмів обточити на верстаті якусь деталь і з нетерпінням чекав дня, коли можна буде пустити модель в рух.
У хлопця народжувалася вже інша думка: зробити модель діючої електричної печі, яка варить сталь.
Віктор дістав книжки про роботу сталеливарного цеху, роздобув і схему побудови печі. Спочатку здавалося все легким і простим, та коли згодом він порадився з керівником гуртка, побачив, що швидко таку модель не збудувати. До того ж і роботу над крокуючим екскаватором ще далеко не закінчено.
Охоче відвідували гурток і Юля Жукова з Марійкою, і Вова Мороз, і ще кілька десятикласників. Марійка найбільше любила свердлувати, коли, здається, всією істотою відчуваєш, як під твоєю рукою все глибше вгризається в залізо слухняне свердло...
Якось пізно ввечері, коли вже скінчилось заняття в гуртку і всі розійшлися, в робочій кімнаті лишилося троє: Віктор, Марійка і Юля.
Марійка просвердлила останню дірку в залізній плиті, здула ошурки і рішуче відклала набік свердло.
— Ти знаєш, про що я думаю? Чуєш, Юлю? — гукнула вона до Жукової, яка в іншому кутку кімнати змащувала маслом інструменти. І раптом повела на Юлю серйозну атаку: — Давно хотіла з тобою поговорити, Юлю, ти чуєш чи ні? Скажи, яке ти маєш право вести такі розмови? Ти знаєш, що робиш злочин? Ти розмагнічуєш увесь клас!
— Маріє, ти збожеволіла! — відгукнулась Жукова.
— Уже й я здаюся тобі божевільною? На якій підставі та всюди твердиш, що Мечика вже нічим не виправиш? Ну, скажи, на якій підставі? Та хіба він злочинець, рецидивіст? А ти махнула на нього рукою й інших до того ж закликаєш. Що ти робиш?
Несподівано цей рішучий наступ підтримав Віктор. Він навіть зупинив на хвилину верстат, на якому досі ретельно обточував якусь деталь.
— А Марійка має рацію,— сказав він.— Ми ще не все випробували.
Юля закотила вгору очі, сплеснула долонями:
— Великий святий боже! Ти чуєш цих людців? Врази ж їх негайно гроном за їхній безсовісний наклеп на мене! «Ще не все випробувано?» Все випробувано, Вікторе, все! Нічогісінько не допомогло!
— Слухай, ти не лайся,— ще з більшим запалом напосідалась Марійка.— Скажи, ми хоч раз ходили до Мечикових батьків?
— Та що ходити, коли твій Мечик коньяк по ресторанах хлище! Зрозумій же це, дорогенька Марієчко! Давай без гарячки. В кожному колективі є якийсь процент людей розбещених, яких може перевиховати тільки трудовий табір. Це — законний процент, бо не може весь колектив складатися тільки з корисних трудівників. Обов’язково знайдеться якийсь трутень.
— Гаразд, давай спокійно. Мене страшенно здивувала твоя жорстокість.
— Жорстокість? Моя?
— Стривай, умовилися ж без гарячки. Як ти байдуже, безсердечно віддаєш однокласника, нашого товариша, до виправно-трудового табору! Аякже! Так виходить з твоїх слів. Давайте, мовляв, махнемо на нього рукою, нехай його перевиховують у таборі!
Віктор додав і собі:
— Дивно, Юлю, дивно! Ти справді зайняла таку позицію щодо Мечика, що можна подумати, наче ти...
— Доказуй! — спалахнула Юля.— Доказуй, Вікторе! Чому замовк? Ти що хотів сказати? Наче я маю особисту неприязнь до Мечика? Так ти подумав? Правда твоя, у мене до нього є й особиста неприязнь, глибока антипатія. А ти що хотів, щоб я захоплювалась таким типом? Але гаразд, я згодна. Давайте підемо до його батьків. Я піду з вами теж. Даю слово, що розмовлятиму з його батьками серйозно... І з Мечиком теж. Мені говорив Юрій Юрійович. Говорив про це. Але я все-таки переконана, що ми не в силі перевиховати такого, як Мечик. Коли хочете знати, для такого випадку народ склав навіть прислів’я: горбатого могила виправить. Ну, все. Нехай буде ще один захід, щоб не мучила совість.
На дверях, оббитих повстю, висів пожовклий папірець з єдиним словом «Гайдай».
— Ну, тут живе наш Мечик,— промовила Юля Жукова.— Хлопці й дівчата, підтягнись! Щоб було видно, що це справді делегація!
Вона постукала. А інші члени «делегації» — Марійка Поліщук і Віктор Перегуда — обтрушували один в одного сніг з пальт.
Відчинила двері не стара ще жінка з вищербленими передніми зубами. В руках у неї була котушка ниток.
Усі догадались, що це Мечикова мати.