Золота медаль
Шрифт:
— Я так і знала, що не розумієш, а то б ти замислилась. У стінгазеті ти розхвалюєш піонерів, і на карті, що вони зробили, на показ усьому народу виставляються їхні прізвища. А все це веде до того, що штучно роздувається в дітей честолюбство. Ти не виховуєш у піонерів скромності. Сьогодні їм хочеться, щоб їхні прізвища красувалися в стінгазеті, а завтра з’явиться пристрасть бачити своє ім’я в пресі. Так зростають у нас графомани! Хай би краще статтю написали самі піонери. І в того ж Сухопари може виникнути думка, що вожата до нього
Ніна розгубилась від цього несподіваного обвинувачення.
— Я не згодна з тобою,— промовила вона,— ти просто... помиляєшся, Зою. Нашим видатним людям уряд дає ордени, нагороди. Кращі учні-випускники одержують золоті і срібні медалі...
— Я кажу про дітей, піонерів!
— А ти хіба не бувала на виставках юних техніків чи юннатів? Там на кожній моделі позначено, хто її зробив, на кожній рослині поставлено ім’я школяра, що її виростив... І про хороші діла наших піонерів пишуть усі піонерські газети.
Зоя ображено стиснула губи:
— Я на виставках бувала і піонерські газети читаю. Але там пишуть про кращих із кращих, а на виставки дають справді талановиті роботи. А що зробив Сухопара? Карту, підвів до неї електричний шнур. Тут великого таланту і творчості не треба. Ти розхвалюєш сьогодні його в стінгазеті, на всіх зборах, а завтра він тобі ногу підставить! Треба було б зняти школярські прізвища з карти, та я не хочу ставити тебе в... одним словом, підривати твій авторитет.
Обвинувачення старшої вожатої спочатку здалося Ніні несерйозним, навіть безглуздим. Але потім, коли вона подумала над ним, з’явився сумнів — не таке вже воно було безпідставне.
Зоя Назарівна закінчила минулої весни десятирічку, але якісь обставини перешкодили їй вступити того ж року в інститут. Райком комсомолу послав її в школу працювати старшою вожатою. Водночас вона готувалась до вступу в університет. Зоя була найкраща шахістка в школі, а за фігурне катання на коньках не раз одержувала премії.
Про свою розмову з Зоєю Ніна вирішила розповісти Юрію Юрійовичу. Хоч Зоя ще в школі кілька років працювала вожатою, мала досвід, але в Ніни не було певності, що кожне її зауваження треба приймати на віру.
— На віру можеш не приймати,— сказала Юля Жукова,— справа твоя, та в даному разі вона каже діло. Не треба і в Юрія Юрійовича забирати час на дрібниці.
— Хороша дрібниця! — скрикнула Ніна.— Для мене це важливе, принципове питання! Я, знаєш, уже скільки книжок учора переглянула, думала — знайду відповідь...
— Твій Сухопара справді уявить, що зробив якусь видатну, майже героїчну справу. Скоро вимагатиме, щоб про кожну п’ятірку, яку він одержить, зачитували йому подяку.
Ніна спалахнула, очі блиснули:
— Сухопара також і твій, а по-друге — він ніколи нічого не вимагає!
— Він у тебе скоро додумається до цього.
Цього вже Ніна не витримала.
Вона впритул підійшла до Юлі:
— Слухай... Сьогодні ж хай комітет
Юля зрозуміла, що сказала своїй подрузі зайві і, мабуть, несправедливі слова.
— Ніночко, не треба так! Не гарячкуй, рідна... Я ж хотіла тільки застерегти тебе.
— Так не застерігають! Ти говорила в такій категоричній формі, що... Як хочеш! Я не справилася з своїми обов’язками, я...
— Гарячка, пожежа, не гори! Якщо ти наполягаєш, сьогодні ж знімемо. Іди до своїх піонерів, прощайся. Прощайте, мовляв, дорогі, я вас дуже люблю — так, що тікаю від вас із-за дрібниці... тобто, пробачте, із-за важливого принципового питання!
Ніна мовчала, надувши губи.
— Іди ж, прощайся,— зітхнула Юля.
— Юлько,— враз усміхнулась Ніна,— хіба ж з тобою можна розмовляти!
— Мир?
— Мир! А все ж таки спитаю в Юрія Юрійовича!
І вже не могла дочекатись години, коли можна буде поговорити з ним. Було страшенно цікаво, що ж він скаже. Про розмову з Зоєю, про свої сумніви розповідала йому з таким хвилюванням і запалом, що вчитель тільки усміхався.
— Не треба так палахкотіти, Ніно. Як смолоскип, слово честі. Витримка, витримка!
— Юрію Юрійовичу, хто з нас правий? Невже я справді граю на поганих інстинктах, культивую честолюбність? Скажу вам чистісіньку правду; я помітила, що Сухопара дійсно любить славу, любить, щоб про нього говорили...
— Аякже,— підхопив Юрій Юрійович,— щоб говорили, що він — герой, що він ось який — і хоробрий, і вояка, і тигра б зустрів — ніщо йому! І щоб усі в п’ятому класі знали, що ніхто його не поборе і не покладе на обидві лопатки! Так?
— Так! — засміялась Ніна.— Ви знаєте його краще за мене!
— От саме в таких, як Сухопара,— продовжував учитель,— і треба переключати їхнє «геройство» в інше річище. Ти зробив цікаву електрифіковану карту? Прекрасно! Ось у чому твої славні діла! У карті, яка стоїть в агітпункті, на яку дивляться тисячі людей! У карті, а не в тому, що ніхто тебе не поборе! Ось за що ми тебе хвалимо в стінгазеті, ставимо твоє прізвище на карті! Ось у чому твоя сила! Рости і пам’ятай про це!
— Отже, Зоя Назарівна... помилилась?
— Так. Щодо Сухопари. Все, що вона вам говорила, має, можливо, рацію по відношенню до когось іншого, але не до Сухопари. Для нього карта — це велика його справа, перший крок до його громадської, трудової діяльності. Треба це відзначити, як маленьке свято, як досягнення. Ви правильно зробили.
І зовсім заспокоїлась Ніна, коли Зінаїда Федорівна потиснула їй руку і сказала:
— Ви дуже добре почали. Спасибі, що допомагаєте мені вирощувати мої квіти. Правду сказати, я переживала, щоб чогось не підстроїв вам Сухопара. То ж така була квіточка! Будячок! А зараз на нього майже не скаржаться. Впертий тільки дуже, з ним ще роботи й роботи!