Золота медаль
Шрифт:
Юлю вразила ця чуйність класного керівника. «Як Юрій Юрійович пам’ятає про всіх нас?»
Вона підійшла до Варі і з виразу її обличчя побачила, що можуть справдитись найгірші передбачення. Лукашевич не тільки боялась свого виступу, а й була просто пригнічена від самої думки, що доведеться вийти на сцену. Вигляд у неї був нещасний і приголомшений.
— А може, мені зовсім не треба виступати? — з надією звернулась вона до Юлі.
Це була мить, коли й сама Юля завагалась: чим отак мліти душею, чи не краще для цієї дівчини зовсім відмовитись од виступу?
Та Жукова зібрала всю свою силу волі і, як тільки могла, твердо й незаперечно промовила:
— Варю, навіщо ти таке кажеш? Усі ж знають, що ти проспіваєш чудово! У кого з нашої школи є ще такий голос, як у тебе?
На зблідлих щоках Лукашевич пробився рум’янець:
— Ти серйозно? Ні, ти — справді?
— Варюшо, ти чудна дівчина! З таким голосом, як у тебе, треба в консерваторію. Ти будеш відомою співачкою, Варю. Тебе вся країна слухатиме, а ти боїшся виступати перед нами. Подумай — перед такими ж юнакам й дівчатами, як і ти сама!
— Зовсім я не боюсь, а тільки мені незвично, і від того все всередині холоне.
Від цього пояснення Жуковій не стало спокійніше, але вона бачила, що Варя вийшла з стану пригніченості.
Тим часом учні вже виступали: проспівав шкільний хор, потім грав на баяні Вова Мороз, співали дует дві учениці з дев’ятого класу.
З програмою в руці вбіг у кімнату Віктор Перегуда:
— Лукашевич! Де Лукашевич?
— Я тут! — ослаблим голосом обізвалась Варя.
— Зараз оголошую твій виступ! Пішли! Ніно, ти готова?
Юля бачила, як Варя сполотніла, як вона міцно стиснула губи і мовчки пішла за Віктором, як приречена. На порозі враз озирнулась, глянула з відчаєм...
— Варюшо, я тут! — гукнула Жукова.
Ніна підскочила, взяла Варю під руку і щось гаряче їй зашепотіла.
Юля пішла вслід. За кулісами вона наздогнала Лукашевич і встигла потиснути їй руку. На сцену вже вийшов Віктор і оголосив:
— «Пісня про Каховку». Виконує учениця десятого класу Варя Лукашевич. Акомпонує учениця десятого класу Ніна Коробейник.
— Я тут, Варюшо! — ще раз шепнула Юля.
Варя і Ніна вийшли на сцену.
Жукова притулилась до якогось стовпа за кулісами. Крізь щілинку їй було видно всю широку сцену, освітлену яскравими лампами, чорне піаніно, а далі, за рампою, тільки смутно вгадувались у півтемряві ряди слухачів.
Варя стояла нерухомо і тільки в ту мить, як пролунав акорд піаніно, здригнулась і вся випросталась.
Каховка, Каховка, родная винтовка!Перші звуки Вариного голосу здалися Юлі неприродними і глухими. Боляче стислось серце — ось воно насувається те, що мусить статись. Тепер уже нічим не зарадиш. Пізно. Все!
Лишитись тут до кінця, пережити провал подруги чи піти звідси, щоб не чути нічого й не бачити?
Жукова майже напівсвідомо повернулась і похнюпившись пішла з свого місця. Вона протиснулась крізь якийсь вузенький прохід і хотіла сходинками спуститись униз. Біля згорнутих важких сувоїв завіси, тримаючи напоготові вірьовку, стояв зморшкуватий дідусь. Юлі здалося, що він теж знає про провал, який зараз спіткає Варю, і вже приготувався закрити в потрібний момент сцену. Дівчина подумала, що треба негайно повернутись, бо вона залишила Лукашевич саму. Знала, що зараз нічим не зможе її підтримати, та піти звідси — це було схоже на зраду.
Жукова поспішно навшпиньках повернулась на своє місце, звідки добре було видно Варю.
И девушка наша проходит в шинели, Горящей Каховкой идет...Як же далеко ще до кінця пісні! Як болісно чекати, що ось-ось зірветься від хвилювання голос, забудуться слова пісні, настане гнітюча пауза...
Юля й сама не помітила, як вона раптом перестала відчувати час. Усе якось дивно змінилось навколо, все стало немов несправжнім, нереальним: і ця осяйна сцена, і Варя, і тиша — така, що здавалась неможливою. І тільки один прекрасний дівочий голос прозорої чистоти пристрасно і владно витав над цим несправжнім світом. «Що ж сталось? Що сталось?» — билася в Юлі думка. Це співає Варя, це її голос, і весь зал слухає в такій напруженні тиші, що, здається, кожний сторонній звук, кожне пошепки вимовлене слово гримнуло б як постріл.
Мы мирные люди, но наш бронепоезд Стоит на запасном пути.Розтанув останній акорд, затихла пісня, і Варя пішла із сцени. Але — що це? Жодного звуку, жодного оплеску. Тільки тиша стала ще напруженішою, ще пронизливішою. Так тривало кілька секунд, та вони здалися Юлі вічністю. І враз усе прорвалось громом нестримних оплесків. У залі немов знявся ураган. Не стихаючи, гримів там розбурханий прибій, і, немов від ударів бурунів, тремтів увесь театр.
А Варя стояла за кулісами і плакала, плакала від радості, від подяки за те, що її слухали, від того, що всі хвилювання лишились позаду, і просто від того, що натягнені нерви тепер ослабли.
Її оточили юнаки й дівчата, щось говорила їй Юля, обіймала Ніна, усміхався Віктор, і все, все було, наче щасливий сон — такі світлі сни бувають лише в дитинстві.
Отямилася Варя Лукашевич тільки на вулиці, коли вдихнула свіжого повітря.
З театру розходилася молодь. Варя побачила, що вона стоїть на тротуарі вдвох із Юрієм Юрійовичем. Ах, так, учитель підійшов до неї, коли вона стояла в черзі за одягом. Юрій Юрійович чемно відчинив перед нею двері.
— Нам, здається, по дорозі? — спитав він.
— Я до майдану,— пояснила Варя.— А там — на тролейбус.
Вони повільно пішли тротуаром. Мимо них безшумно котились автобуси і тролейбуси, за їхніми вкритими інеєм, освітленими вікнами рухалися людські тіні. З обох боків широкої вулиці мчали легкові машини, і здавалось, що їхній швидкий потік ось-ось виплеснеться на тротуар. У повітрі висіли голубі й червоні неонові літери реклам, проливаючи бліде світло на перехожих.
— Ви мовчите,— сказав Юрій Юрійович,— ви й досі під враженням щойно пережитого. Перед виступом хвилюються всі. Це — почуття відповідальності перед слухачами і вимогливості до себе. Я думаю, що не хвилюються лише байдужі люди і, знаєте, халтурники та нездари. Такі особи дуже самовпевнені. Як ви думаєте?