Золота медаль
Шрифт:
— Я знаю, який ви вимогливий і до себе, і до інших,— промовила вона.— Ця двійка мене мучить. Справді, схоже на помсту. В такому разі це з мого боку — негідний вчинок. А я... я навіть не замислилась, як це назвати...
Учитель трохи помовчав і потім сказав:
— Ні, це — занадто. Ви просто припустилися помилки і самі ж зрозуміли її. Вважаю за найбільшу несправедливість, коли вчитель карає учня двійкою — ну, за пустощі, за підказування. Цим він карає себе. Атож, розвіює в учня віру в справедливість учителя. А до Шепель потрібний
Надія Пилипівна швидко поглянула на зошит учениці. Юрій Юрійович зрозумів:
— Ні, п’ятірка,— це теж буде неправильно,— сказав він, усміхаючись. Якщо робота Шепель не варта відмінної оцінки, що ж, ставте четвірку, трійку. Ви кажете, що виходить у неї сухо, без душі. Їй, бідній, нелегко так одразу написати «з душею». Скалічено її ще в дитинстві. А гітлерівська окупація, напевне, ще більше спустошила дитяче серце. Думаю, що коли б Шепель училася постійно в одній школі, її б уже перевиховали і піонери, і комсомольці. А то учениця змінила три школи. Сім’я весь час переїздила, доки, нарешті, знову потрапила до рідного міста.
Надія Пилипівна сиділа над розгорнутим зошитом, у руці тремтів червоний олівець. Роздумувала. Їй хотілось поставити учениці п’ятірку і цим «загладити», як їй здавалось, несправедливу двійку.
— Ви наступного разу спитайте в Шепель злополучний урок, якого вона тоді не вивчила,— порадив Юрій Юрійович.— Я певен, що учениця його зараз уже прекрасно знає. От у вас буде привід ліквідувати погану оцінку. А Шепель зараз справді треба підтримати. На зламі дівчина.
— Ні, так сухо написано! — зітхнула вчителька.— Де вже тут поставити відмінний бал. Рука не піднімається.
Юрій Юрійович поглянув на годинник.
— Забарились ми сьогодні. Ходімте, Надіє Пилипівно. Може, зайдете сьогодні до мене? Ні, справді. Поп’ємо чайку. До речі, покажу вам чудесного мечоноса; вчора дістав. Та ви такого райдужного мечоноса ніколи не бачили. Розкажу вам, що мене давно вже цікавить одна думка — і знаєте яка? Написати для школярів книжечку про хатній акваріум... розповісти про свої спостереження. Багато, багато цікавого!
— У плані власного спостереження?
— Атож!
— А ви б, Юрію Юрійовичу, взялися за тритомне дослідження. Скажімо, «Історія акваріума від Батия до наших часів».
— Ну, ну, без глузування! А то не покажу мечоноса, а ви багато від цього втратите. От що!
Від електричного світла в учительки сріблився жмут сивого волосся над високим чолом.
У коридорі проходили з відрами і щітками прибиральниці, чути було, як у порожніх класах пересували з місця на місце парти.
— А може, в кіно? — подумав уголос учитель.— Як ви? Може, подивитися новий фільм про війну? Згода?
Надія Пилипівна замислено спитала:
— Як ви думаєте, не буде війни?
Вона тихо здригнулась, замовкла.
Мовчки пройшли коридором, вийшли на вулицю. Була відлига, віяв по-весняному вітрець, шумів у верхівках дерев над тротуаром. Переливалися, вигравали разки
Юрій Юрійович обережно взяв Надію Пилипівну під руку.
— Я розумію,— промовив він.— Війна... Вам, певно, спала на думку Корея...
Він подумав, що розмова про війну неодмінно нагадає жінці її страшне горе, а тому швидко перейшов на інше:
— Я читав учора оповідання Олексія Толстого. Уявіть — зачитався до третьої години ночі.
Надія Пилипівна зрозуміла, що він навмисне змінив тему.
— А я читаю тепер наших молодих письменників. Цікавлюся талантами. Знайдеш самоцвіт — як свято на серці. Справді, Юрію Юрійовичу, скільки нових обдарованих імен прийшло! Але багато й несамостійного, десь у когось запозиченого або висмоктаного з пальця... Про що ви думаєте?
— Про наших випускників. От, думаю, мій десятий клас — чим відрізняється він од багатьох таких же десятих класів в інших школах? Нічим! А мені все здається, що це якийсь особливий клас. Навіть Шепель. Навіть Мечик Гайдай, і той, здається, приховує в своєму характері якісь хороші риси.
— Вірно,— задумливо сказала Надія Пилипівна.— Хороший клас, і саме цим не відрізняється од багатьох інших десятих класів.
— Ніна Коробейник,— продовжував Юрій Юрійович,— думаю, буде колись справжньою письменницею. У неї, правда, і пихи є трохи, і заздрощів до успіхів однокласників. Можливо, що є й нездорове прагнення слави. Але все це перебродить, перекується, верх візьме хороше, прекрасне, що є в її серці. Ви її вже розпізнали? Вона пристрасна, справедлива і, знаєте, дуже чула дівчина. Думаю, що буде працювати над рукописами по-справжньому, це її захоплює. І напише колись добрий твір.
— А Марія Поліщук?
— Ну, це — професор. У майбутньому, звісно. Їй, сердешній, важко обирати професію: всім захоплюється. Останнє захоплення — астрономія, але, мабуть, не буде з неї астронома. Її більше хвилюють люди, а не планети. Вона й сама ще цього не знає.
Надія Пилипівна обережно визволила свою руку і глянула на Юрія Юрійовича.
— Ви що? — спитав він.— Вам незручно? Я, мабуть, не в ногу йшов?
Вона тихо засміялась:
— В ногу, в ногу, Юрію Юрійовичу.— І, немов продовжуючи давню розмову, сказала:— Ну, що ж? І справді — піти б у кіно?
І вони пішли далі серед шумної юрби вечірнього міста.
Юля не могла б сказати — спала вона чи ні. Всю ніч ввижалося щось страхітливе, задушливе. Прокинулася ще задовго, до світанку, відразу ж згадала все, що сталося вчора ввечері, і знову заболіло, защеміло серце в невимовній тривозі.
Ще вчора вирішила, що Віктора в неї вже немає. Якщо навіть він і повернеться, попросить пробачення, однаково вона не зможе простити. Зради не прощають, ні.
Сама себе переконувала, що не варта нічого така любов, яка завдає страждання. І не варто вболівати за таким другом, який так нехтує справжніми почуттями.