Золота медаль
Шрифт:
А Віктор слухав Мотрону Карпівну, непомітно оглядав кімнату і з таємною радістю думав, що ось тут живе Юля, за цим столом вона допомагає Митрикові й Федькові готувати уроки, ось на гвіздку висить її портфелик, а на тому столику, що в кутку, лежать її книжки. Здавалось, кожна річ у цій кімнаті овіяна присутністю Юлі, незримо ховає в собі дотик її рук.
Мотрона Карпівна помітила, що хлопець дивиться на червону паперову троянду, і пояснила:
— Юленька робила! Вона в нас усе вміє. А вишивала ж як — ще в шостому класі. Тепер часу
Вікторові дуже захотілось погладити паперову троянду, відчути під долонею її шелест, та цієї хвилини вийшла Юля — сяюча і заклопотана:
— Ми не спізнимось?
Хлопець глянув на її шовкове, але скромне коричневе плаття, і Юля здалася йому такою чепурною і такою милою, що в нього завмерло серце.
На вулиці Юля спитала:
— Ти чому так дивишся на мене?
— А як же я можу інакше дивитись на тебе? — відповів Віктор.— Як ми здружились з тобою, Юлю! Я так часто думаю про тебе. Заплющу очі — і мені здається, що ти поруч зі мною, ми взялися за руки і йдемо вперед, ідемо...
— Скажи, Вітю, чим я тобі подобаюсь?
— Важке запитання. Відразу й не відповім. Мабуть, тим, що ти — Юля Жукова... така, як є, з твоїми хорошими думками, мріями. Мені здається, що ти, приміром, могла б, як Зоя, піти на подвиг. Могла б же? Правда?
Юля замислилась.
— Я думаю над твоїми словами, Вікторе. Я люблю свою Батьківщину, правда. Та хіба цього досить?
— Ну? Як же?
— А так. Не досить! Не дивно любити таку Батьківщину, як у нас — єдину в світі! А от чи вмієш ти ненавидіти?
Віктор здивовано підняв брови, та Юля з запалом продовжувала:
— Так, так, якщо ти по-справжньому любиш,— чуєш, по-справжньому Вікторе,— зумій же всім серцем і ненавидіти все те, що заважає нам іти до комунізму! Ненавидіти й боротись проти нього! Ось тоді не тільки ти любитимеш, а й тебе полюбить Батьківщина. Це важче — заслужити любов народу, важче, ніж самому любити!.. Відданість народові треба ще довести своїми ділами.
— Що ж,— сказав Віктор,— кожен і доводить. І агроном, і інженер, і робітник. Вірно ж, Юлю? Робітник, який, скажімо, варить сталь. А на ній найвища в світі — радянська марка!..
Величезний зал кращого в місті театру дзвенів од молодих голосів, сміху, пісень, що раптом зривались то в одному кінці залу, то в другому. Гул перекочувався хвилями, хлюпав прибоєм у високі, прикрашені мозаїкою стіни, підносився вгору до білосніжного купола, осяяного сліпучими люстрами.
Юлі Жуковій пощастило знайти вільне місце в третьому ряду. Просто перед її очима полум’яніла оксамитова вишнева завіса, ледь-ледь здригаючись, немов від подиху багатолюдного шумливого залу. Всюди — в партері, в ложах — весела молодь з нетерпінням чекала початку урочистих зборів, після яких мав відбутися концерт.
Юля чекала цього концерту з особливим нетерпінням, бо до програми входив окремий відділ «Комсомол і пісня», який
Йому надали слово відразу ж після доповіді. Коли він вийшов на трибуну і глянув у зал, Юлі здалося, що його очі відшукали її. Вона нахилилась, побоюючись, щоб він не розгубився. Знала, що промову в нього записано, але тремтіла за кожне його слово. Коли одного разу він зробив паузу, у неї перехопило подих. Закінчивши, Перегуда вже сходив з трибуни. І знову здалося дівчині, що він, глянувши в зал, відшукав її серед тисячі інших дівчат і юнаків.
Вона мимохіть озирнулась — чи ніхто з сусідів не помітив того погляду, не зрозумів, що він належав тільки їй. І відразу їй стало соромно — вона поводилася, як дурне дівчисько.
Перед концертом Жукова вийшла з залу і боковим коридором пішла за куліси. Її зустрів Віктор.
— Зараз об’єднаний хор,— повідомив він,— а тоді «Комсомол і пісня»!
Він розчервонівся, рухи в нього були неприродно жваві. Юля зрозуміла: він дуже хвилювався перед своїм виступом і зараз був щасливий, що промова вдалася якнайкраще, його слухав увесь величезний зал, і вона, Юля, теж слухала й бачила його на трибуні.
В невеличкій кімнаті за сценою зібрались старшокласники, які виступали в концерті.
Вова Мороз, тримаючи на колінах баян, щось розповідав Ніні Коробейник, і вона слухала, не зводячи очей від його обличчя. Юля побачила, як до них підійшла Варя Лукашевич, відкликала Ніну і почала з нею про щось тихо розмовляти.
— Та ні, все буде гаразд! — голосно промовила Ніна.
Юля протиснулась до вчителя малювання, який керував у школі хоровий гуртком, його тісно обступали учні-співаки.
— Якове Тихоновичу,— звернулась до нього,— скажіть, будь ласка, як Лукашевич? Що вона?
— Що саме вас цікавить? — відповів запитанням на запитання вчитель.— Як вона підготувалась? Чудово! Надзвичайні здібності. Але...
Він озирнувся і тихо додав:
— Саме за неї я дуже боюся. Вона така несмілива, що на сцені може розгубитись. Вийде — і ані пари з уст. Вона ніяковіє навіть тоді, коли співає переді мною чи перед товаришами. Навіщо ви нав’язали дівчині таке тяжке переживання? Це просто жорстоко! Не розумію, не розумію! Мені її страшенно шкода! Я не можу!
У Юлі стиснулось серце від важкого передчуття. «Провалиться, Варя, провалиться!»
Вона розуміла, що від сьогоднішнього виступу Лукашевич залежатиме, який шлях обере собі учениця.
Хтось тихо покликав її:
— Жукова!
Вона озирнулась і спалахнула радістю:
— Юрій Юрійович!
— Ви вже розмовляли з Лукашевич? — тихо спитав він.— Поговоріть з нею, підбадьорте! Вам це буде зручніше, ніж мені. Я боявся, що ви не зробите цього. Бачу, бачу, що помилився. Зараз ви, мабуть, хвилюєтесь за неї більше, ніж вона сама.