Золота медаль
Шрифт:
Вже коли сіла в тролейбус, згадалась остання розмова з Юлею, комсомольські збори, доручення, яке їй дали. Її хвилювало, що про неї так турбуються, вона була вдячна і Юлі, і Юрію Юрійовичу: адже всі вони хочуть їй лише добра.
Тільки як вона житиме далі в буркотливої тітки, як вона терпітиме її докори, лайку, щоденний гніт? Та й що чекає її? Не вічно ж сидітиме на шиї в тітки. Вчитися далі вона не може, треба шукати й роботи, й кутка. Залишиться кінчати школу — що скаже тітка? Яке життя настане? Ні, єдиний вихід —
Він зустрів Варю усміхом, від якого дівчину пересмикнуло. Та відразу ж узяв її за руку, приголубив і слова не сказав, що не сподівався вже сьогодні побачити.
— Варварочко, я знав, що ти прийдеш. Яка розмова! А куди ж тобі йти, як не до мене? Розлюбезна тіточка шкіру з тебе здере і спасибі не скаже. Я знав, я все знав!..
У Варі майнула гірка думка, що Жорж користається з її безвихідного становища, що вона наче в пастку потрапила.
Їй було страшенно шкода розлучатися з школою, з Юлею, з Юрієм Юрійовичем, особливо після того, як вона дістала таке доручення. І їй стало шкода саму себе.
Вона тихенько заплакала.
— Варварочко, що я бачу? Мені жаль твоїх синіх оченят. «Сільво, ти мене не любиш! Сільво, ти мене погубиш!» Ну, давай по-хорошому. З чим ти прийшла? З плачем чи з усмішкою радості? Варварочко, договір дорожче грошей. Чого ж ти плачеш?
— Хіба не можна, щоб я... щоб кінчити школу?.. Атестат одержала б...
— Я бачу, ти атестатом хочеш розбити наше сімейне щастя. Ну, подумай, подумай, подумай усіма клепочками: що таке атестат? Формальність! Ти його що — цілуватимеш? На всесоюзну виставку пошлеш у Москву? Ілюзія! Все життя пролежить він на дні якогось комодика.
Варя перестала плакати, глянула на нього. Він сидів верхи на стільці з червоними, як у ляльки, губами, а над ними були наче намальовані маленькі вусики. І Варі здалося на одну мить, що вона бачить не живого Жоржа, а вивіску перукарні. Подібність була така разюча, що дівчина мимохіть посміхнулася.
Жорж зрадів:
— Ура, ура! Я завжди казав, що «улыбка — это флаг корабля!» Варварочко, у мене такий стратегічний план: завтра, в суботу, ми запишемося, у неділю — на Сухумі.
Враз він щось згадав, схопився з стільця.
— Ой, забув! Я ж твій портрет зробив, вісімнадцять на двадцять чотири! Мармелад — не портрет! Перебрав усі твої двадцять негативів, вибрав найкращий і збільшив!
Він розгорнув перед Варею аркуш блискучого фотопаперу.
Дівчина сплеснула руками:
— Навіщо ж ти пофарбував його в рожевий колір? Справді — мармелад.
— Драсте! Вам не подобається? А в який же колір фарбувати? В чорний? Не про те мова. Вирішено — завтра?
— Що?
— Я хочу почути з твоїх уст «так». У суботу — загс, у неділю — на поїзд.
— Чого ж так швидко? Подумати треба.
— Думали вже, досить. Індик теж довго думав — знаєш?
Варя мовчала.
— Ну, думай, дитинко. Щастя —
Стінний годинник немов спросоння захарчав, пробив дванадцять.
Варя здригнулась. Як пізно! Треба повертатись додому. Додому? Чи є ж у неї дім?
Глянула на Жоржа:
— Я піду, Жоржику. Ти ж проведеш мене?
Обняла за шию, зазирнула у вічі, зашепотіла:
— Жоржику, сонечко моє, в суботу ніяк не можна, в суботу великий вечір молодих виборців. Розумієш, які вперше в своєму житті вибирають депутатів. Подумай: уперше в житті! І наша школа виступатиме з хором. Мені теж доручено, я слово дала, Жоржику. Співатиму.
— Знову ти з своєю школою!
— Аякже, це ж — школа! Але я згодна, згодна, Жорже. Тільки вже після вечора, в понеділок.
Жорж зітхнув:
— Остання відстрочка. Отже, план змінився: в понеділок — загс, у вівторок — їдемо.
Тихо, майже пошепки, Варя промовила:
— Гаразд. Я скажу тітці...
Вона подумала, немов щось забула.
— Жоржику, я хотіла тебе ще спитати: навіщо ти граєш у карти? Минулого разу я в тебе застала гравців... Що як ти програєш багато грошей? Зовсім програєшся?
Жорж гучно засміявся.
— Ох ти ж, конфетка! Тебе тільки це турбує?
Нахилився, зробив круглі очі, зашепотів:
— Я ніколи не програю, хіба навмисне першого разу, щоб заманити. Слово таке знаю! Не зрозуміла? О, мила невинність!
Електрифіковану карту гідростанції було встановлено в агітпункті виборчої дільниці. Внизу, в куточку, на карті був напис, що карту зробили піонери п’ятого класу 104-ї школи Коля Сухопара, Гена Маслов і Петя Малюжанець.
Троє хлоп’ят почували себе героями дня. Але Ніну особливо радувало, що роботою Сухопари і його помічників гордиться весь піонерський загін. Коли діти на зборі казали «наша карта», Ніна почувала, що в цьому «наша» є якась частинка і її праці як вожатої.
Звісно, як і раніше, Сухопара любив пустувати, борюкатися з товаришами, але на уроках сидів тихо, не було в нього тепер тих злісних витівок, за які не раз викликали його до директора.
Хлопчина прив’язався до Ніни, намагався стати їй у пригоді, а на піонерському зборі дбав за порядок і організованість.
Був такий випадок.
Хтось з піонерів назвав Юшу Кочеткова «чиновничком». Сухопара налетів півнем:
— Ти забув, про що нас просила Ніна? Щоб ніяких прізвиськ не давати! Забув, кобиляча голово?
В стінній піонерській газеті Ніна розповіла про роботу свого загону, дуже похваливши Сухопару за карту. Статтю прочитала старша піонервожата Зоя Назарівна і обурилась:
— Ти розумієш, до чого це веде? Ти хоч подумала, що ти робиш?
Ніна здивовано підняла брови:
— За що ти мені вичитуєш? Я нічого не розумію.