Золота медаль
Шрифт:
«Як же це? — майнула думка.— Стільки працювала, нічого не бачила, а зараз, коли треба читати... І який повинен бути кінець? Який?» Ніна цього не знала.
Перед початком заняття Залужний спитав:
— Ви добре читаєте вголос? Цікавіше почути твір з уст автора.
І знову Ніна відчула ніяковість від того, що її назвали автором, що з нею так по-товариському розмовляє відомий письменник.
Прибравши, наскільки вміла, незалежного вигляду, вона ввійшла до великої кімнати з білими колонами. Тут уже зібралося багато молоді, але були й немолодого віку люди, навіть одна зовсім сива дама в чорному капелюсі. Ніхто не звернув на Ніну уваги. Та коли Залужний запросив її сісти за столом поруч себе, очі присутніх звернулись до неї, і Ніна болісно відчула себе і низенькою, і товстушкою.
Заняття почалося.
— Читайте сидячи,— сказав Залужний,— так зручніше.
Ніна була йому вдячна: адже так буде не помітно її зросту.
Почавши читати, дівчина думала тільки про те, щоб якнайвиразніше передати розмови героїв оповідання, інтонацію кожного слова.
Читала Ніна прекрасно. В кімнаті відразу настала тиша. Не чути було ні перешіптування, ні шелесту. Ніна розуміла, що її слухають з великою увагою. Деякі місця в оповіданні для неї самої зазвучали по-новому від того, що були прочитані вголос.
Дочитуючи останню сторінку, дівчина знову ще гостріше відчула, що оповідання не закінчено. На мить вона глянула на Залужного, на слухачів і трохи непевно, з внутрішньою розгубленістю, прочитала останні рядки.
Її спокій було порушено. З’явилася думка, що твір зовсім не вдалий і просто соромно було відбирати стільки часу і у відомого письменника, і в слухачів, які, мабуть, сподівались почути справді цікаве оповідання.
Хвилюючись, Ніна вдивлялась в обличчя присутніх, та нічого на них не могла прочитати. Правда, їй здалося, що в декого світився в очах насмішкуватий вогник, хтось шепнув сусідові на вухо, в когось з’явилась одверта посмішка. Дівчина намагалася вгадати, хто з них виступить проти неї з гострою критикою чи з похвалою, яке враження справив твір.
Перше слово взяв маленький худорлявий студент (Ніна так і думала, що він студент).
— Наш критик-початківець,— шепнув Залужний.
Тримаючи записну книжечку, критик вийшов наперед і почав з заяви, що оповідання йому ніяк не сподобалось.
— А чому? — продовжував він після паузи.— Тому, що воно в кривому дзеркалі подає наших школярів.
— Факти? — почувся голос з-поміж присутніх.
— Ось вам факти. Які жорстокі в нас діти! В цьому хоче нас переконати автор. Та це йому не вдасться! Які жорстокі, бездушні — і хлопчики, і дівчатка в оповіданні. Весь клас зненавидів Майку, дівчинку, свою школярку,— за віщо? За те, що Марійка одержує п’ятірки з арифметики. За те, що вона добре розв’язує задачі.
— Пробачте,— сказав Залужний,— не за те!
— Якщо не за те,— продовжував, навіть не збентежившись, критик,— то майже за те. Подумайте, товариші, весь клас переконаний, ніби мати змовляється з дочкою, щоб ставити їй п’ятірки. Чому всі так погано думають про свою вчительку? В якому світлі ви малюєте наших учительок, шановний авторе? Оце в нас такі піонери, оце в нас, мовляв, такі вчительки! І це ви звете «У п’ятому класі»! А я вам скажу, що в жодному класі не буває таких школярів, таких піонерів!
Він закрив книжечку і сів на місце.
— Суворі в нас критики! — усміхнувшись, тихо сказав Ніні Залужний.
Виступило ще кілька студійців. Одні хвалили оповідання, інші лаяли, ще інші і хвалили, і вказували на недоліки. Були й такі виступи, що з них Ніна нічого не могла добрати — хороший її твір чи поганий.
Наприкінці взяла слово сива дама, яка весь час робила якісь нотатки. В чорному капелюсі, в чорному платті, висока й масивна, вона вийшла до столу, чомусь нагадуючи Ніні кардинала.
— Я... мм... колишній педагог,— почала вона,— і тому мене особливо зацікавило ммм... оповідання молодого автора. Правда, я пишу поезії... як короткі вірші, так і довгі поеми... Деякі мої поезії друкувались. І навіть викликали позитивну оцінку як з боку моїх знайомих, так і з боку ммм... всієї громадськості. Зараз я працюю над...
Залужний легенько постукав олівцем об склянку.
— Я прошу вас говорити про оповідання Коробейник.
— О, так, так... Мм... Зараз я працюю в бібліотеці, але як колишній педагог, не можу не висловитись. Власне кажучи, я — поетеса, мої вірші друкувалися... Проте я хотіла б сказати і про прозу молодого мм... автора.
— О боже! — ледве чутно вихопилось у Залужного.
— Образ вожатої у вас,— вона звернулась до Ніни,— це дуже хвилюючий і живий образ... І я просто хочу мм... подякувати вам за нього. Що ж до вчительки, то мені б хотілося бачити її як позитивний тип. Ваша вчителька несправедлива, мм... молодий авторе. Майка, її дочка, не вміє розв'язувати задачі. Майка це робить навмисне, я розумію. Але, пробачте, факт лишається фактом. Учениця не розв’язала задачі, вона мм... безумовно, заробила двійку. Що ж робить учителька? Вона двійки не ставить. Цим вона ще більше стверджує у всьому класі думку, що в неї з дочкою змова...
Ніна уважно записувала, наскільки встигала, всі критичні зауваження. Ось коли вона щиро позаздрила Жуковій, яка серйозно вправлялась у стенографії.
Хотілося відповісти всім, хто виступав. Та в голові все так переплуталось, що Ніна зрозуміла: для того щоб з чимсь погодитись або щось відкинути, треба все самій уважно продумати, кожне зауваження виносити так як виношувала вона образи героїв і фабулу оповідання.
Проте у виступах декого з літстудійців було й таке, що викликало гострий протест. І коли Залужний надав слово Ніні, вона насамперед гостро відповіла першому промовцеві, критикові-початківцю.
— Ви сказали,— звернулась вона до нього,— що в моєму оповіданні школярів подано в кривому дзеркалі, що вони жорстокі й бездушні, бо ненавидять дівчинку за її п’ятірки з арифметики. Маленька поправка: не «ненавидять», а просто не люблять. Щодо вашого зауваження, то воно зовсім не відповідає дійсності, про це вам тут кинув репліку Іван Олександрович. Так само не відповідають дійсності і ваші слова про те, що весь клас проти школярки Майки. Ви забули про хлопчика Миколу. І забули, треба вам віддати належне, навмисне. Микола — великий пустун, але він став перший на захист Майки. Я його змалювала чуйним і справедливим школярем. Пам’ятаєте, як він сказав: «Щоб наша Клавдія Микитівна змовлялася з Майкою? Хто це придумав? Ану, виходь! Стане Клавдія Микитівна обманювати всіх! Хіба забули, як вона сама вчила нас бути чесними і правдивими!»