Золота медаль
Шрифт:
— Нам не за процент треба дбати,— сказала Ніна.— Головне, щоб кожний наш збір був цікавий і щоб він чогось навчав.
— Проценти — теж важливо,— упевнено промовив Юша.— «Як тут вас?» — спитає старша вожата. «У нас на сто процентів!» Їй і приємно.
Ніна похитала головою:
— Який ти все-таки, Кочетков...
— Який?
— Знаєш... чиновничок!
Піонери, які слухали цю розмову, так і покотилися зо сміху. В школі недавно йшла вистава «Ревізор», і вони добре знали, що означає це слово. Ніна зрозуміла, що дала, мабуть, дуже влучну характеристику.
Проте вже незабаром їй довелося в цьому розкаятись. Її зустрів у коридорі Юша:
— Дозвольте звернутись, вони мене дражнять...
— Не розумію, хто?
— Ну, в класі, наші піонери. Чиновничком!
Ніна почервоніла.
— Гаразд, я скажу їм!
«Я, мабуть, зробила неприпустиму помилку»,— подумала з досадою.
Після уроків вона пішла в п’ятий клас.
Розпитала, як справи, кого викликала вчителька, і, ніби між іншим, сказала:
— Ви, я чула, дражните Кочеткова. Звете його чиновничком.
Серед школярів прокотився смішок.
— Немає нічого смішного. Це недостойно звання піонера — давати прізвиська своїм товаришам!
Лукаш Коровайний встав за партою і задиркувато заявив:
— Це ж ви його так назвали!
Ніні довелося ще раз почервоніти. Вона раптом відчула, що такий, на перший погляд, незначний випадок, напевне, ніяк не може сприяти зміцненню її авторитету серед піонерів.
— Я справді назвала так Кочеткова,— сказала Ніна,— але ж я його не дражнила. Я цим лише вказала голові ради загону, що справа не в процентах, а в якості нашої піонерської роботи.
— Ніно, ви не знаєте,— гукнув Сухопара.— Юша хотів, щоб ми йому що ранку рапортували, що робили вдома.
— Ну, хотів! — скочив Кочетков.— То й що? Я повинен знати! А якщо хочете, то обирайте іншого голову!
— Заспокойся, Юшо, — зупинила його Ніна.— Тебе ніхто не збирається переобирати. А ви,— звернулась вона до класу,— якщо поважаєте і любите мене, не називайте так Кочеткова!
Потім Ніна довго гірко картала себе за це «якщо поважаєте і любите мене».
«Напевне, в мене й голос такий був — принижений і вибачливий,— згадувала дівчина,— і це помітили всі школярі».
Вдома, обдумуючи цей епізод, Ніна раптом схопила зошит із своїм оповіданням і ще раз перечитала його. І знову гостре почуття невдоволення, досади й розчарування охопило її. Чому Вова нічого не сказав їй про образ вожатої?
Якою солоденькою, прилизаною здалася зараз Ніні вожата, змальована в оповіданні! Напрочуд гладенько проходить уся її робота, немає в неї ні сумнівів, ні невдоволення собою, ні гірких думок на самоті, ні світлої радості, коли глибоко відчуваєш успіхи своєї праці.
Стискаючи долонями скроні, підходить Ніна до вікна. Снігові замети лежіть у саду, синє небо з холодними зорями тремтить над містом. Гребінь замету повільно світлішає, з синього стає блідо-голубим, міріади червонястих іскор спалахують на ньому.
Дівчина догадується, що десь, з-за даху будинку, випливає місяць і освітлює сніги. І в неї з’являється пристрасне бажання вискочити зараз у сад, захопити в жменю цих миготливих іскор, бродити по коліна в снігу під старими мовчазними деревами...
Ніна швидко взуває високі боти, накидає на плечі пальто і виходить. З стежки вона звертає просто в замети під вікнами своєї кімнати.
Справді, над будинком світить місяць, повільно викочуючись з-за високої тополі. Вже пізній час, на вулиці, за цегляною стіною, стихнув денний шум, тільки десь на розі вибухає торохкотінням мотор і безнадійно змовкає — шоферові ніяк не щастить завести машину.
Ніна підходить до гребеня найвищого замету й зупиняється зачаровано. Перед нею яскрава музика сніжних миготливих леліток — синіх, золотих, червоних. Дівчина сприймає їхню неповторну гру саме як химерну музику.
Вона нахиляється й хоче набрати в жменю снігу, його не можна зачерпнути: він злежався й затвердів. Ніна занурює в замет пальці, сніг колючий і холодний. Вона здригається і бреде до старого каштана. Притулившись до нього спиною, дивиться на замет. Гра сніжинок на ньому змінилась. Вже немає ні синіх, ні золотих, ні червоних леліток. Тепер уже весь замет здається суцільною брилою срібла. На ньому поблискують тільки окремі іскорки короткими білими спалахами, немов літають у місячнім світлі білі метелики.
Рій неясних, миготливих, як іскри, образів юрмиться перед Ніною. Некрасовська Дар’я стоїть у лісі під сосною, Мороз-воєвода тріщить кригою, білі пелюстки цвіту засипають Мавку й Лукаша, смертельно поранений князь Волконський лежить у полі й дивиться на далекі зорі.
І зовсім несподівано Ніна побачила свою вожату. Ні, не ту, видуману для оповідання, без тепла в очах, без щирих слів. Справжня, жива дівчина стояла перед нею. Ніна її бачила так яскраво, як можна бачити тільки в хвилини найвищого напруження всіх духовних сил людини, коли і думки, і зір, і кожна клітина тіла стають незвичайно гострими і чутливими.
«Мене ніколи не захоплювала педагогічна праця,— сказала вожата. — Ніколи. Ще з дитинства я готувалася стати архітектором. Інтерес до цієї професії у мене розбудив батько. Був він звичайним столяром і у вільний час майстрував мені з дерева дивовижні споруди — палаци з чудесними маленькими вежами, будиночки з скляними куполами. Я населяла ці дерев’яні споруди чарівними й страхітливими мешканцями.
В школі, в старших класах, я вже твердо вирішила, що піду вчитись на архітектурний факультет. І ось шкільний комсомольський комітет посилає мене в п'ятий клас вожатою. Признатись, у мене й думки не було, що я не справлюся з цією роботою чи зустрінуся з якимись труднощами. Вожата! Теж мені доручення!
Так, Ніно, зі мною було зовсім інакше, ніж з тобою. Я не хвилювалась так, як ти, коли вперше віч-на-віч лишилася з усім піонерським загоном. Ні, я була впевнена в собі. І зовсім несподівано зробила висновок, що вожата мусить мати водночас і хороші педагогічні здібності.
Але я розгубилася з перших же кроків своєї «діяльності». Я тепер цілком свідомо беру це слово в лапки. Почалося з того, що я принесла в загін свій готовий план роботи і звеліла переписати кожному піонерові. Можливо, що це був непоганий план. Але піонери тут же довели мені, що він нікуди не годиться, зовсім не цікавий, і що його ніхто не буде переписувати. Натомість вони самі висунули кілька пропозицій, які справді були цікавіші за мій план. По-перше — влаштувати свій власний ляльковий театр, по-друге — організувати класний музей, по-третє — піти в майстерню художника і подивитись як він малює картини, по-четверте — побувати на телефонній автоматичній станції і на власні очі побачити, як з’єднується номер з номером.