Золота медаль
Шрифт:
І хіба ж знає Ніна, як воно сталося, що дала вона свій рукопис не трійці, не Юлі, а Вові Морозу?
На великій перерві Вова підійшов до Ніни.
— Скажи, будь ласка, що нам на завтра задано з російської літератури? — спитав він.— Я забув відмітити.
Ніна здивовано підняла брови:
— Володимире Мороз, адже ви мене питали вже про це! На минулій перерві. Ви що, втратили пам’ять?
Вова зніяковів страшенно. Він почервонів так, що аж сльози виступили
— Як? Невже? — забурмотів він.— Як же я забув?.. Але чому ж так офіціально? Володимир, та ще й Мороз. Хіба я...
Ніна дивилась на хлопця, не розуміючи, чому той так зашарівся від якоїсь дрібниці. Ну, справді, хіба він не міг забути?
— А як же не офіціально, шановний товаришу Мороз? Ні, я буду вас кликати тільки так. Навіть не Мороз, а товариш Морозище.
— Чому ж, Ніно, так? Хіба я такий холодний? А згадай мій натюрморт. Ти ж казала, що в мене дуже теплі фарби...
Ніна розсміялась:
— Ти, я бачу, все пам’ятаєш, хто що каже про твої малюнки! А не забув що ти мені говорив про моє оповідання? Що воно в мене вийде, що я добре бачу своїх героїв... Ну, і ось я вже його закінчила.
— Закінчила? — зрадів Вова.— От цікаво!
— А хочеш прочитати? Я тобі дам до завтра.
— Та чому там «до завтра»? Я його ще сьогодні прочитаю на уроці фізики.
— Ні, ні. Я так не хочу. Ти, Вово, повинен прочитати його уважно, дуже уважно. А то будеш одним оком читати, а другим зиркати на вчителя. Розумієш, для мене це так важливо, так важливо — кожна думка... Зверни увагу на образ хлопчика-пустуна. Він у мене, здається, якийсь дерев’яний.
Уранці другого дня, перед початком уроків, Ніна й Вова посідали, щоб ніхто не заважав, у кутку на останній парті.
— Ти не терзай, — просила Ніна, — скажи зразу: погано?
— Зовсім ні, буде хороше оповідання.
— Буде? — скрикнула дівчина.
— Якщо трохи ще попрацюєш над ним. Знаєш, Ніно, не вистачає ще якихось рисочок, щоб твій твір «заграв». Мазки ще треба якісь знайти. Школяр твій і справді неживий, бо ти розказуєш, а не показуєш. А хочеться ж його побачити, а не почути про нього.
— Ой, Вовко! Оце, мабуть, ти підказуєш мені секрет! У дії треба показати мого героя! Я тобі так вдячна!
— Вдячна? А я ж — «Морозище»?
— Ні, ти просто Морозик!
— Ну, то-то. Дозвольте продовжувати? Якась у тебе дуже сльозлива дівчинка, головна особа оповідання. Розумієш, Ніно, це не в’яжеться з її вольовим вчинком, коли вона навмисне не відповідає урок і потім вимагає поставити їй двійку. Подумай над цим. І дай один-два мазки на обличчя її матері-вчительки, а то я не бачу його. Ну, оце й усе.
До них підійшов Мечик Гайдай і багатозначно кахикнув.
— Кха-кха, ось воно що! — проспівав він.— А ми й не знали! Не знали, що наш художник має ще й інші таланти...
Вова Мороз підвівся, зміряв поглядом Мечика з ніг до голови й відповів:
— Так, бог — несправедливий дідусь: одному віддав усі таланти, а другому залишив єдине: по-модному зав’язувати галстука!
Мечик крутнувся й кинув через плече:
— Не так гостроумно, як ослоумно!
Але було ясно, що перемога лишилась на боці Мороза.
Увесь піонерський загін п’ятого класу вважав, що доручення, яке виконував Микола Сухопара, найцікавіше з усіх. Не було піонера, який би не заздрив Сухопарі.
Електрифіковану карту великих гідростанцій вирішили встановити в агітпункті виборчої дільниці. Над картою працювали ще два піонери: Геня Маслов і Петя Малюжанець, але Сухопара вважався за бригадира; сам себе він з гордістю називав головним інженером.
Ніна Коробейник бачила, що піонери прив’язуються до неї з кожним днем усе більше й більше, і це давало учениці справжню велику радість. Вона сама за короткий час міцно здружилася з загоном і так звикла до своїх обов’язків вожатої, що не проміняла б їх тепер ні на яку іншу роботу.
Не лякав ЇЇ тепер і Сухопара. Після того як йому доручили зробити карту, школяр хоч і не міг так швидко змінити своєї поведінки, але й Ніна, і вчителі помітили, що він став краще вчитися і менше бешкетувати.
Ніна часто заходила в кімнату, де Сухопара працював з товаришами над картою. Він зустрічав її веселим поглядом, і вожата бачила, що хлопчикові дуже приємно, коли вона хвалить його роботу. На широкому полотні уже звивалися синіми стрічками Волга й Дніпро, уже було намічено і контури майбутніх гідростанцій.
— А що,— спитав якось Сухопара,— можна буде написати на карті, хто її зробив?
— Кожна праця в нас почесна,— відповіла Ніна,— так і напишемо, що карту, мовляв, зробили такі-то піонери.
Обличчя хлопчика розпливлось у веселу усмішку:
— Завтра вже будемо шнур кріпити!
«Хоч і малий, а як славу любить!» — думала Ніна. Не знала вона, що незабаром станеться випадок, який завдасть їй багато тяжких переживань.
Та поки що все йшло гаразд.
— План виконуємо,— говорив голова ради загону Юхим Кочетков.— Якщо встигнемо в цьому місяці ще один збір провести, то буде, мабуть, процентів сто десять.
Здається, нічого незвичайного чи поганого не було в тому, що він говорив. Справді, виконувалося все записане в зошиті загону. Проте Ніна дивилась на цього завжди акуратного, підтягнутого хлопчика, який обережно знімав кожну пушинку з дитячого галіфе, і неясна тривога заповзала в душу.
— Ану, Юшо, дай зошит! (Як і всі в загоні, Ніна теж почала звати Кочеткова Юшею).
Вона перегортала акуратно розлініяні сторінки. На одному боці кожної сторінки рукою Юші написано: «Намічено». На другому боці: «Виконано». Була ще графа «Примітка», яку Кочетков завів з власної ініціативи. В цій графі Юша робив лаконічні записи: «Виконано добре». «Виконано посередньо».