Зона покриття
Шрифт:
Потім подвійні двері Кашвакамак-холу прочинилися самі собою, і звідти вирвалися змішані запахи спецій, варення, сіна і худоби. Хоча й слабкі, як примарний аромат минулих років, вони все одно трохи нейтралізували сморід зграї. Надворі ще не до кінця стемніло, аварійні лампи, що працювали на елементах живлення, світили тьмяно, але ще не згасли остаточно. Клая це вкрай зачудувало, але він сумнівався, що їх не вмикали спеціально, аби приурочити світло до їхнього приїзду. Лахмітник нічого не говорив, тільки посміхався і жестом показав їм зайти всередину.
— Для нас це щастя, потворо, — сказав Том. — Деніз, ти точно можеш іти сама?
— Так. Але спочатку мені треба владнати одну маленьку справу. — Вона набрала в легені повітря і щосили плюнула в обличчя
Лахмітник промовчав. Тільки стояв і шкірився до Клая. Просто двоє хлопців, що знають один анекдот і нікому його не розповідають.
Ніхто їм не приніс поїсти, але автоматів із продуктами харчування було повно, а в комірчині для обслуги, на південному краї неозорої будівлі, Ден знайшов лом. Усі скупчилися навколо і дивилися, як він ламає автомат із цукерками. «Хіба ми не божевільні? — подумав Клай. — На обід ми їмо «Снікерси», а завтра снідатимемо «Твіксами». І тут зазвучала музика. І цього разу з великих гучномовців, що кільцем оточували порослий травою майдан, лунало не «Ти світло мого життя» чи «Прогулянка слоненяти». То було щось повільне і урочисте, мелодія, яку Клай колись чув, але відтоді минуло багато років. Вона сповнювала його душу смутком, а ніжна шкіра рук із внутрішнього боку вкрилася сиротами.
— Господи, — тихо пробурмотів Ден. — Здається, це Альбіноні [46] .
— Ні, — заперечив Том. — Це Пахельбель [47] . «Канон ре-мажор».
— Авжеж, — сором'язливо сказав Ден.
— Це наче... — почала Деніз, одразу ж замовкла і почала вивчати свої черевики.
— Що? — спитав Клай. — Кажи. Тут усі свої.
— Це наче відлуння спогадів, — пояснила вона. — Немовби це все, що у них лишилося.
— Так, — погодився Ден. — По-моєму...
[46]
Томазо Джованні Альбіноні (1671—1751) — італійський композитор доби бароко.
[47]
Йоганн Пахельбель (1653—1706) — німецький композитор і органіст.
— Люди, йдіть сюди! — погукав Джордан. Він визирав у одне з малих віконець, розташованих досить високо, але хлопчик діставав до них, бо стояв навшпиньках. — Погляньте-но!
Усі підійшли до віконець і визирнули на широкий майдан. Надворі вже геть стемніло. Гучномовці і ліхтарні стовпи чорними вартовими бовваніли на тлі темного неба. За ними виднілися обриси парашутної вишки, на верхівці якої самотньо блимав вогник. А попереду, прямо перед очима, навколішках, як мусульмани під час молитви, стояли тисячі фонерів, а музика Йоганна Пахельбеля наповнювала повітря звуками, схожими на замінник спогадів. А коли вони лягли на землю, то зробили це як одна істота, ледь чутно здійнявши вітерець, що розкидав порожні пакети та зім'яті пляшки з-під содової й закружляв ними в повітрі.
— У всієї армії кретинів відбій, — пробурмотів Клай. — Якщо ми збираємося щось робити, то в нас є тільки одна ніч: сьогоднішня.
— Робити? А що ми можемо вдіяти? — недовірливо спитав Том. — Двоє дверей, які я перевіряв, замкнені. Впевнений, що з іншими пощастить не більше.
Ден підняв лома.
— Не варто, — похитав головою Клай. — Для торговельних автоматів ця штука, може, й придатна, але тут же було казино, пригадуєте? — Він показав жестом на північний край холу, встелений килимами і заставлений рядами «одноруких бандитів», хромоване покриття яких тьмяно виблискувало у світлі аварійних ламп, яке ставало дедалі слабшим і слабшим. — Я думаю, ці двері ломостійкі.
— А вікна? — спитав Ден, потім придивився ближче і сам
— Давайте щось перекусимо, — вирішив проблему Клай. — А тоді просто сядемо і трохи відпочинемо у тиші. Нам цього так бракувало останнім часом.
— І що робитимемо? — поцікавилася Деніз.
— Ви можете робити все, що вам спаде на думку. А я вже майже два тижні не малював, і мені цього дуже не вистачало. Так що я помалюю.
— У вас же немає паперу, — заперечив Джордан.
Клай посміхнувся.
— Коли немає паперу, я малюю подумки.
Джордан якось невпевнено на нього подивився, намагаючись зрозуміти, чи його, бува, не беруть на кпини. Вирішивши, що Клай говорить серйозно, він знову заперечив:
— Але ж це зовсім не те саме, що малювати на папері, чи не так?
— До певної міри це навіть краще. Замість стирати намальоване я просто його перевигадую.
Гучно клацнувши, двері автомата з цукерками розчахнулися.
— Бінґо! — закричав Ден і переможно підняв лом над головою. — Хто казав, що викладачі університетів у реальному житті ні до чого не придатні?
— Дивіться! — жадібно вигукнула Деніз, не звертаючи на Дена ніякої уваги. — Ціла коробка м'ятних батончиків! — І занурила у них руки.
— Клаю? — покликав Том.
— Гммм?
— Гадаю, ти не бачив серед них свого сина, чи не так? Або свою дружину? Сандру?
— Шарон, — виправив Клай. — Нікого з них не бачив. — Він повернувся до автомата і зазирнув до нього з-за широкого стегна Деніз. — А ті — горіхові?
За півгодини вони наситилися солодощами і відкрили автомат із напоями. Усі двері, які вони намагалися відчинити, виявилися замкненими. Ден намагався зарадити цьому за допомогою лома, але не зміг вставити його навіть у щілину під дверима. І хоча на перший погляд двері були схожі на дерев'яні, Том вважав, що всередині у них, швидше за все, сталеве осердя.
— А ще вони на сигналізації, — сказав Клай. — Якщо будемо надто довго коло них товктися, приїде поліція резервації і забере нас до в'язниці.
Інші четверо вмостилися маленьким колом на м'якому килимовому покритті казино серед гральних автоматів. Клай сидів на бетонній підлозі, підпираючи спиною подвійні двері, через які їх насмішкуватим жестом {тільки після вас, побачимося вранці) пропустив Лахмітник.
Клай подумки повертався до іншого насмішкуватого жесту — імітації телефонної розмови за допомогою великого пальця й мізинця, але він позбавився цих думок, не дозволяючи прямо завдавати клопоту розуму, в усякому разі не так відверто. З багатого досвіду він знав, що результату в таких справах якнайшвидше можна досягти, тільки користуючись дверима чорного ходу. Тож прихилив голову до дерев'яних дверей зі сталевим осердям, схованим усередині, заплющив очі й уявив сплеш-сторінку коміксу. Не з «Темного Мандрівника» — йому кінець, і кому ж, як не Клаю, це знати? — а з нового коміксу. За браком кращої назви, нехай це буде «Зона покриття» — сага про кінець світу, від якої кров холоне у жилах, де ватаги фонерів йдуть війною на кількох нормальних, що дивом лишилися у живих...
Тільки це не може бути правдою. На перший побіжний погляд все відповідало дійсності (як і двері Кашвакамак-холу, що, здавалося, були зроблені з дерева, а насправді — зі сталі). Армія фонерів зазнала величезних втрат — так мусило бути. Скільки їх загинуло у хвилі насильства, що накрила світ одразу ж після Імпульсу? Половина? Пригадавши несамовитість, якою насильство супроводжувалося, він подумав: «А може, й більше. Можливо, шістдесят чи навіть сімдесят відсотків». Додамо до цього втрати, пов'язані з важкими пораненнями, інфекцією, незахищеністю тіла, подальшими бійками і просто дурістю. Плюс, ясна річ, попрацювали винищувачі зграй — скількох вони відправили на той світ? І скільки тоді лишилося великих зграй, подібних до цієї?