Зорі падають в серпні
Шрифт:
Розділ п'ятий
ВКРАДЕНИЙ ІНТЕРНАТ
Юрський турбувався. Світ хитався, земля пливла з-під ніг, і він мусив діяти негайно. Десятки років таємної роботи в Радянській Росії, коли ризикуєш життям щодня і. щохвилини, лишились десь далеко й безслідно, наче то й не він їх пережив. Про нього навіть забули, наче то не він переховував зброю і рації закинутих у Росію шпигунів, наче не він
Але як же далі бути? Колишні його шефи самі все втратили і позабивалися в нори, тепер тут хазяї — американці. Треба було діяти негайно, щоб часом не прихопили росіяни та не вивезли знову до себе — тоді кінець. І він при першій же нагоді розповів про себе лейтенанту Кроунті.
— Якщо я буду потрібний, розраховуйте на мої послуги, — сказав він американцеві.
I Кроунті мовчки подивився на нього, наче прицінювався, потім пішов до дверей.
— Добре, — сказав він, не обернувшись. — Я думаю, що ви… може, знадобитесь.
І от сьогодні Кроунті приїхав за ним.
Хелл без ніякого вступу одразу спитав Юрського, які в нього є пропозиції.
— Я говорив про це лейтенанту Кроунті, але він поставився скептично до моєї думки.
Лейтенант Кроунті всміхався і курив сигарету.
— Як? — здивовано розкрив рота Браун. — Чому скептично?
Хелл кошачою ходою перебіг кімнату, одчинив двері і виглянув у коридор. Потім замкнув двері на ключ і підійшов до Юрського.
— Нам треба завербувати більше росіян, — сказав він йому. — Ви мусите нам допомогти. Якими завгодно шляхами.
— Шляхів не так-то багато. До вас підуть тільки ті, кому не можна повертатись у Росію. Інших — немає змоги завербувати. Я знаю, повірте мені. Я їхав з ними, я жив з ними в таборі цілий місяць, мало не пропав…
— Чого ж ви потрапили туди? — засміявся Хелл.
— Загубився… Та й кому я був потрібен? Не до мене було моїм хазяям.
— А тепер ви матимете добру роботу і солідних хазяїв. Давайте порадимось, що нам робити і як робити. Росіяни мені потрібні до зарізу! Я того й із Штатів прилетів. Давайте діяти — і негайно!
— Російському командуванню відомо про наш табір? — запитав Юрський.
— Відомо, — хитнув головою майор Браун. — Через кілька днів вони приїдуть за своїми.
— Ну, от і все, — розвів руками Юрський.
— Все, — погодився Хелл.
— А в мене є інший план.
— Який? — аж схопився Хелл.
— Який там план, — підвів голову Браун. — Ніякі плани не допоможуть.
— Але що за план, хай вам чорт! — стукнув кулаком по столу Хелл. — Утріть Браунові носа,
— Треба викрасти з дитячого інтернату всіх російських дітей.
— На біса мені немовлята! — обурився Хелл. — Що я, нянька? Дурницю ви вигадали.
— Ні, це не дурниця, — спокійно сказав Юрський.
— Це не дурниці, — підвівся Браун, — хлопчакам по 12–15 років. З них можна зробити за кілька років що завгодно.
— Ага… Це ідея! Головне перед Федеральним бюро… — Хелл різко повернувся до Юрського. — Скільки там цих немовлят?
— Усіх чоловік двісті. А росіян — сорок вісім.
— У таборі про це хто-небудь знає?
— Знає один Борсуков. Він був у мене не раз.
— Ага. Ну, добре.
— Одна умова, — сказав Юрський.
— Яка умова?
— В інтернаті є один хлопець. Він залишається при мені. Я його усиновлю.
— Про це потім, — відмахнувся Хелл і одійшов до вікна. — Десяток студебеккерів — і через двадцять годин вони будуть в Альпах.
— Ви хочете вкрасти весь інтернат? — догадався Юрський.
— Але хто дозволить? — спитав Браун.
— У мене повноваження сенату, Гіві, — посміхнувся Хелл. — Треба діяти!
У цей час різко задзвенів телефон. Браун зняв трубку, послухав і розгублено опустив її на стіл.
— Російський представник прибув до Гамбурга в питаннях репатріації, — сказав він понуро. — Зараз виїжджає сюди до нас.
Хелл зірвався з місця, вибіг з кабінету, а за хвилину повернувся одягнений в спортивний костюм і сірий плащ.
— Машину, швидко! Гіві, ти зустрічай гостей, ви з Кроунті їдьте в інтернат, — сказав він Юрському. — Щоб через годину-дві інтернат був у дорозі! А я сховаю далі отого Борсукова, щоб замести сліди.
За хвилину відкрита машина вискочила на широку автостраду і помчала до міста.
Увесь час, відколи прийшли в Гамбург американці, Юрко перебував у такому стані, наче його примусили сидіти на вокзалі й чекати поїзда, який прийде невідомо коли. Дні здавалися довгими, ніщо вже його не цікавило, і тільки думка про те, що от-от мають приїхати радянські представники і повезти додому, не залишала його й на хвилину й не давала спокою.
І в таборі, і в інтернаті про це тільки й розмов. Інколи, тиняючись по подвір'ю, він починав непокоїтись від думки, що в табір уже приїхали радянські офіцери, всі вже зібралися, і Борсуков теж зібрався, а за Юрка в цій метушливій радості він забув або не має часу заїхати за ним і він, Юрко, зостанеться тут невідомо на який час і буде вже зовсім самотнім.
Останнім часом Олекса Петрович часто їздив до табору, а то і в інші місця. І його тепер ніхто не питає, куди він їде. Після того випадку, що стався в кабінеті начальника інтернату, Олекси Петровича боялася навіть фрейлен Бірке, а через те й до Юрка вона ставилась поблажливо. Взагалі в інтернаті всі принишкли, бити вихованців перестали. Стало якось тихо, наче всі чекали чогось незвичайного.