Зорі падають в серпні
Шрифт:
— До біса самолюбство! Цього мало! — розсердився Хелл. — Ви повинні зламати його повністю. Адже він має авторитет серед хлопчаків?
— Безперечно.
— Безперечно! Так от і зробіть його безперечним ніцшеанцем. Хоча б поверховим. Без цього на Муратова покластися не можна буде. Ваше єдине завдання — скерувати його думки в цьому напрямі. Весною я повернуся із Штатів і все інше завершу сам. За цілу осінь і зиму вам, безперечно, вдасться закласти основу, га?
— От тільки б не Юрський.
Хелл довго мовчав.
— Юрський подав думку про викрадення інтернату. І потім він хороший учитель. Хто ще знає так, як він, російську
— Та я нічого… Я тільки хотів би, щоб він не впливав на Муратова.
— Добре, — махнув рукою Хелл. — Щось придумаємо. Ідіть, я трохи спочину.
Надвечір, виспавшись і поголившись, Хелл вийшов на подвір'я у красивому спортивному костюмі. Якийсь час він стежив за тим, як бігали, стрибали, грали у волейбол вихованці коледжу під наглядом досвідчених тренерів, а потім спитав:
— Хто з вас добре грає в теніс?
— Шакал!
— Шакал! — загукало одразу кілька голосів.
— Вибери, Шакале, дві хороших ракетки, пограємо.
Спочатку Хелл легко виграв у хлопця. Муратов відчував себе скованим, він, очевидно, ніяковів, на майданчику тримався так, що, здавалося, не знав, куди подіти руки. Але згодом посмілішав, і Хелл відчув у ньому справжнього суперника.
Стомившись, вони прилягли тут же на траві, і Хелл спитав:
— Ну, як? Подобається тобі в коледжі?
— Ще б пак! — відповів Юрко. — Живемо, як на курорті.
— А уроків у вас багато?
— Та ні. Російська та англійська мови. Ну та ще філософія.
— З осені буде більше, — пообіцяв Хелл. — Це ж ви канікули проводите в горах, а потім доведеться вивчати і математику, і фізику, і історію…
— Якби тільки не філософію!
— А що? Не подобається?
— А що ж там хорошого? — Юрко встав, оглянувся і, заклавши руки за спину, заходив по майданчику. — Людина людині — вовк, — гугнявим голосом проказав він у такт своїм крокам, і Хелл одразу пізнав манери доктора філософії.
— Молодець! Ти копіюєш добре, — засміявся він і теж підвівся.
— Ходім, пора вечеряти. До речі, в Гамбург подзвонити звідси можна? — спитав Хелл.
— Телефон є, але не знаю, чи в Гамбург дзвонять, чи ні, — Юрко попрощався і пішов до їдальні.
— Так завтра пограємо ще! — гукнув йому Хелл.
— Добре, — погодився Юрко.
Але наступного дня пограти їм не довелось. З Гамбурга приїхав лейтенант Кроунті, привіз Хеллу якісь папери, і вони довго сиділи, запершись у кабінеті. Потім у машину винесли чемодани Хелла і покликали раптом в кабінет Юрка.
— От що, Шакале, — затягуючи на плащі пояс, сказав. Хелл. — Лейтенант Кроунті на моє прохання привіз документи твого батька. Я мушу сповістити тобі сумну звістку: батька вбили в концентраційному таборі.
— Я про це знав, — відповів Юрко.
— Звідки? — швидко спитав Хелл. Хлопець помовчав.
— Я догадувався.
— А-а. Ну, а хто його видав, ти знаєш?
— Ні…
— Лейтенанте, покажіть, — коротко наказав Хелл.
Кроунті відкрив портфель, порився в паперах і поклав на стіл пожовклий, брудний папірець. Юрко глянув і не повірив своїм очам.
— Олекса Петрович? — жахнувся він.
— Ти тільки язик за зубами вмій тримати. —
Розділ сьомий
НІМИЙ ОСОБНЯК
В Альпах починалася осінь. Теплі дні стояли довго, а це подув вітер з гірських верхів, листя кленів і тополь поблякло і почало падати. Виметуть двірники на світанку тротуари і вулиці в маленькому альпійському містечку, а до восьмої ранку зеленавожовтуватий килим знову вкриває кам'яні плити, і нога тоне в цих живих ще останках літа.
Містечко глухе й напівсонне, загублене в приальпійських лісах і відрогах. Влітку воно кишить туристами, дачниками, вабить їх зеленню вулиць і парків, у яких потопають будинки, а тепер, коли летить і летить з дерев листя, з кожним днем з'являється крізь оголені віти все більше й більше готичних покрівель, і від того, що покрівлі тут з гончарної черепиці, а стіни — з випаленої цегли, містечко із зеленого кленово-тополевого парку стає брунатним цегельно-черепичним поселенням, що прямолінійними вулицями і схожими на плаци, широкими майданами нагадує щось військове.
На вулицях тиша, спокій. Тут немає автобусів і трамваїв, немає ні фабрик, ні заводів, ні установ — лише школи й магазини. Машин теж не видно. Тільки в браму великого єдиного в містечку кам'яного особняка в'їхали одного вечора грузовики, поревли з годину і виїхали. А через кілька днів хвіртка в залізній брамі відчинилась, і на вулицю лакованим черевиком ступив добре виголений і акуратно зачесаний чоловік років п'ятдесяти, в модному чорному костюмі, в яскравому гладенькому галстуці і білосніжній сорочці. Доки він обертався, щоб зачинити хвіртку, крізь неї можна було побачити широке подвір'я, перетворене в оранжерею — воно все поросло квітами. Але хвіртка зачинилась, а висока залізна брама, пофарбована в зелений колір, та кам'яний мур, густо обплетений диким виноградом і плющем, закривали подвір'я наглухо, так що й шпаринки не лишалось, щоб заглянути туди. З протилежного тротуару через мур можна побачити дві шеренги лип, що утворюють, мабуть, алею, верхівки фруктових дерев і в глибині двору — високий двоповерховий флігель.
Чоловік в чорному костюмі постояв хвилину біля брами, подивився в обидва боки вулиці й повільно пішов вздовж муру. Його лаковані черевики, гостроносі й трохи старомодні, тонули в килимі з листя, і чоловік посміхався: це, мабуть, тішило його. Він злегка човгав ногами, очевидно намагаючись викликати шелест листя, але побите холодним вітром, що подув уночі із засніжених гір, тополине листя не шелестіло.
Погулявши з годину вздовж муру, чоловік відмикав хвіртку і на весь день зникав за брамою. Такі прогулянки він робив щоранку, іноді виходив з однією-двома квіточками хризантеми і дарував їх дівчаткам, які йшли повз нього. Він ні з ким не ставав на розмову. Заклавши руки за спину, ходив по тротуару і дивився собі під ноги, наче в осінньому листі шукав щось, одному йому відоме.