Зорі падають в серпні
Шрифт:
Муратов мовчав і всміхався, він навіть трохи зблід.
— Я думаю, що… — він пом'явся і глянув на Хелла, — ви не пошкодуєте, що доручили мені цю операцію.
— Тепер, значить, практично… Що ми маємо робити? — Хертвіг підсунув Муратову топографічну карту, опис Каркінітської і Джарилгацької заток на Чорному морі, лоцманський довідник. — Оце ось забирай і гарненько проглянь. Тепер так. Я вилітаю через дві години, а тобі доведеться летіти вночі. Як у нього з документами? — спитав Хертвіг Хелла.
— Кроунті привезе йому турецьку візу, паспорти, а також гроші. Це буде годині о десятій вечора.
—
— Та нам і лишатися тут не варто. Ми поїдемо разом з тобою і залишимо Шакала в літньому таборі коледжу.
— Правильно, там до аеродрому година їзди.
— Тепер… Ти ж йому поясни, де ви зустрінетесь в Туреччині.
— Там, де звичайно. В котеджі Дракона. Я попереджу його, потім робитиму свою справу, а Шакал хай їде з аеродрому просто до нього. — Хертвіг схилився над картою. — Дивіться, — звернувся він до Муратова. — Ось шосе із Стамбула в Сіноп… Ви наймаєте на аеродромі таксі і їдете на двісті сімдесятий кілометр. Тут буде дорога вліво, до Босфору. Звертайте на неї і потрапите прямісінько до Дракона. Ясно?
— Ясно, — сказав Муратов.
— Все! Їдемо! — квапив їх Хертвіг, замикаючи сейф. — Поїхали! — Він узяв невеличкий чемоданчик і першим вийшов з кабінету.
Дружина стояла на веранді заплакана й худа, як дівчинка.
— До побачення, моя маленька, — сказав Хертвіг, на ходу обіймаючи її за плечі. — З Азії повернуся і пробуду з тобою кілька місяців, — він лишив її на східцях, вскочив у машину, завів мотор.
— Швидше, швидше, — підганяв він Хелла і Муратова. — Вибач, Ліззі, запізнююсь на аеродром. — Машина крутнулася по подвір'ю, вискочила за браму і помчала в гори. Тільки квітки, зачеплені нею, ще довго гойдалися на тонких своїх ніжках, торкаючись пелюстками чорного асфальту.
Юрій сидів у альпійській сторожці, не запалюючи світла, ждав Кроунті з документами, який мав посигналити йому з дороги, що тяглася під кряжем внизу, і відвезти на аеродром.
Сьогоднішній день йому здавався дуже великим. Він одкрив йому шлях у таємничий світ, він дав йому змогу заглянути в своє майбутнє, і Муратов зрадів і злякався одночасно. Перед ним лежав шлях, сповнений невідомості й таємниць, шлях, що випадає на долю небагатьох — лише сміливі, сильні люди здатні його пройти. Так принаймні говорив йому Хелл. В цьому було багато поживи для його самолюбства, яке в юності так переповнює людську душу, багато спокусливого: якже, він стає невідомим, стає таємницею і їде кудись у інші країни…
А ще його тішила надія, яку йому подав Хелл. Коли вже від'їздили з вілли, він сказав, що після повернення з операції Юрій відпочиватиме у віллі Хертвіга, одержить багато грошей і взагалі житиме, як захоче… І зараз, коли вже темрява обгортала гори, коли тривожно стискалося серце, бо ось-ось просигналить машина і він змушений буде летіти в якусь Малу Азію, йому все-таки марилось про ту віллу, про те, що, повернувшись, він знайде собі дружину, яка його любитиме і ждатиме так само, як дружина чекає Хертвіга, і в цих думках було так багато чогось теплого, ніжного і нового для Муратова.
В коридор хтось зайшов і постукав у двері.
— Зайдіть! — гукнув здивований
— Я не хотів тебе турбувати, — сказав Олекса Петрович, зайшовши в кімнату до Муратова. — Але ти їдеш… Може, ми більше не побачимось, то я хотів тобі дещо розповісти.
Муратов мовчав. Було вже темно. Сутінки насуваються в Альпах раптово: світить-світить сонце, а тоді зайде за гірські вершини, і одразу смеркне. Тільки далекі сніги, освітлені його промінням, рожевіють і кидають свій відблиск на зажурені гори.
— Нам немає про що говорити, — похмуро сказав Муратов, не відриваючи погляду од вікна.
Він дивився на ті далекі вершини, що жевріли над чорними горами, і думав про те, що оця поїздка в Малу Азію, операція, на яку його посилають, зводиться над усім іншим у його житті, як оці рожеві вершини Альп над землею. А все інше, про що б він зараз не думав, що б не робив, кого б не слухав, — все пропливає повз нього безслідно, як пропливають повз машину мости, села, сади, містечка, і не чіпає його душі.
— Нам є про що говорити, — впевнено сказав Олекса Петрович. — Ми ще з тобою взагалі ні про що не говорили, і ти зовсім не знаєш мене, моїх намірів.
— Знаю… Досить того, що ви батька мого виказали і що я знаю про це. Більше нічого мені не треба.
— Ні, треба, — спокійно заперечив Олекса Петрович. — Ти теж будеш продавати людей.
— Ніколи! — Муратов повернувся до Юрського, і в темряві блиснули його очі. — Нізащо! Все можу, на що завгодно піду, а на це — ніколи!
— Але ж це наша професія.
— Не знаю вашої професії. Я виконую доручення цілої держави…
— Ти ступаєш на таку самісіньку стежку, з якої зійшов я. І ти станеш злодієм, бо наша робота — чинити людям зло, підстерігати, зраджувати…
— Але ж ви мене виводили на неї самі? Так чи ні?
— Ні, я хотів тебе виховати, я рятував тебе і віддав тобі свою кров…
— Для чого? Щоб мати зиск? Чи хотілося спокутувати гріх перед моїм батьком?
— Ти не сердься, Юрію. Я, може, тисячі разів пошкодував. Та так трапилося, потім хотів тебе врятувати. Так хотілося спокою на старості, теплого слова…
— Не буде вам спокійної старості, Олексо Петровичу. Ви її не заслужили і теплого слова не заслужили.
— Одумайся, що ти кажеш! У тебе все життя попереду, і ти багато чого не розумієш. А я вік прожив…
— Це нічого не важить, — Муратов за вікном ще побачив білі далекі вершини. Він знову подумав про поїздку в Малу Азію, про операцію Краба і глянув на годинник. Було пів на десяту.
— Немає в мене ні рідних, ні близьких… — почав Олекса Петрович. — Усіх втратив, усіх розгубив. А наче ще так недавно я був, як і ти, молодим, дужим, вправним. Наче вчора викликали мене в Брауншвейзі до начальника офіцерської школи з випускного балу, посадовили в машину і відвезли до Берліна, наче вчора… А минуло сорок років! — Олекса Петрович помовчав і зітхнув. — А потім послали мене на фронт, наказали здатися в полон і лишитись у Росії. Все виконав, усе робив, як казали. І чим же все скінчилось? Ось чим: привезли в табір, і я мало не загинув, бо постарів, бо став негоден. А тепер? Самотній, нікому не потрібний. Живу, чекаючи шматка з чужих рук. Отака наша доля… Ех, життя, життя! Сподівався хоч з тобою дожити старість, хоч тебе врятувати від такої долі, а воно бач, як вийшло…