Зорі падають в серпні
Шрифт:
Олекса Петрович викладав російську мову й літературу, її він знав найкраще за всіх учителів. Юрко любив його уроки. Іноді він приходив до Юрського вечорами, і Олекса Петрович частував його сидром, давав книжки.
На Юркові скарги на адресу доктора філософії Олекса Петрович відповідав мовчанкою. Нарешті, він сказав, що у кожного свої переконання, що доктор — людина, відома у вчених колах, і що він
Одного разу, коли Олекса Петрович цілий вечір читав йому Достоєвського, у Юрка так було погано на душі, що він, не дослухавши, підвівся і почав прощатися. Олекса Петрович, відклавши книжку, пильно глянув на нього і спитав:
— Чому ти такий неуважний? Що трапилось?
— Набридло! — роздратовано сказав Юрко. — Доктор довбе одне і те ж: «Людина людині — вовк!» До вас прийдеш — ви теж про вбивства читаєте. Мимоволі починаєш думати: що з нас буде? Може, ви знаєте?
Олекса Петрович усміхнувся.
— Вас готують до життя в такому світі, де панькатися з вами ніхто не буде, де кожен пробиває собі дорогу своїми силами і. здібностями. В такому світі немає і не мусить бути співчуття, жалю — рвись, домагайсь, і хай нічого тебе не спиняє. В твої роки ти повинен на життя дивитися тверезо. Це тобі, брат, не Росія, де ти народився і ріс, покладаючись на батька й матір, сподіваючись на те, що закінчиш десятирічку, підеш в інститут і так далі. Ні, тут таких гладеньких шляхів немає і не може бути.
— А який же шлях мене жде? — з гіркотою спитав Юрко.
— Я ще й сам не знаю. Ти вчись, тільки добре, а я тобі не ворог, поможу влаштуватися в університет, стати хорошою людиною.
І Олекса Петрович справді робив усе, що тільки міг, аби вивести Юрка в люди. Коли восени до них приїхав Хелл, Олекса Петрович висловив йому свої надії влаштувати Юрка по закінченні коледжу в університет. Хелл наказав покликати Юрка, поговорив з ним кілька хвилин і відпустив. На запитання Олекси Петровича, як йому сподобався хлопець, Хелл відповів не одразу, наче вирішував: сказати чи ні?
— Тигр! — захоплено посміхнувся він, дивлячись вслід засмаглому, стрункому Юркові.
— Він не тигр, а Шакал, — зауважив доктор філософії, входячи до кабінету і вітаючись з Хеллом.
— Юрський хоче його влаштувати в університеті після закінчення коледжу. Як ви на це дивитесь, докторе?
— Та це ж найздібніший наш вихованець! — обурився доктор. — Який може бути університет?
— Ну, це ми ще побачимо, — заспокоїв обох Хелл. — А зараз розкажіть, як ідуть справи. Чи вдалися вам, докторе, ваші славетні
— Безперечно, вдалися. Це перевірена зброя.
— Я думаю, що вдалися не до кінця, — зауважив Олекса Петрович. — Хлопчаки погано сприймають вашу філософію, пане доктор.
— Чому? — здивувався Хелл.
— По-перше, тому, — сказав Олекса Петрович, — що у них немає підготовки, і це просто смішно: читати їм лекції по філософії. По-друге, це абсолютно противно їхнім поглядам.
— Які погляди в шістнадцять років? — спитав Хелл. — Ви збожеволіли, пане вчитель. Оці хлопчаки — сире тісто. Що захочеш, те й зліпиш.
— Не завжди, — вперто сказав Олекса Петрович. — Потрібен хист, щоб вплинути на них.
— Ну, цього докторові не треба позичати. Адже так?
— Не знаю, — здвигнув плечима доктор. — В оцьому самісінькому коледжі я не одній сотні юнаків прищепив потрібний світогляд.
— Так це ж зовсім інші діти! — вигукнув Олекса Петрович.
— А звідки ви взяли, що вони не сприймають моєї філософії? — сердито спитав доктор.
— Хоч би й з Шакалових розповідей.
— Так це ж найбільш упертий суб'єкт. Але мені здається, що ви йому допомагаєте бути упертим. Так чи ні?
— Ви не довіряєте мені? — підвівся Олекса Петрович.
— Не маємо підстав не довіряти, — говорив далі доктор. — Але розмови про університет, про мої бесіди — це розмагнічує хлопця, а через нього погано впливає і на інших.
— Зробіть відповідні висновки, Юрський, — багатозначно зауважив Хелл, піднявши вгору сигару. — А зараз можете йти.
Коли двері за Олексою Петровичем зачинилися, Хелл спитав доктора:
— Як він викладає?
— Добре. Хлопці знатимуть російську мову і літературу прекрасно.
— Це дуже важливо, — сказав Хелл. — А оцей Шакал справді хороший екземпляр?
— Рідкісний! — захвилювався доктор. — Прекрасні природні дані! Він безперечний чемпіон коледжу з усіх видів спорту. І знаєте, чим я його взяв? Грою на самолюбстві.
— А філософію вашу не сприймає?
— Не до кінця.
— Це, пане доктор, стрілянина в білий світ. Муратов повинен вийти з коледжу агентом № 1, а не чемпіоном спорту. Може, ви справді дещо пересолили із Шопенгауером і Ніцше? Може, рано?
— Боюсь, що буде пізно, якщо ми втратимо хоч місяць. Повірте моєму досвіду, — доктор філософії підвівся і закрокував по кабінету, наче на уроці. — По-перше, лекцій я не читаю, я бесідую з ними. По-друге, знань я не вимагаю. Основне завдання — вдовбати їм у голови індивідуалізм, отруїти ним, матеріально закріпити його умовами життя і розпорядком коледжу. І вони наші. Це вже більше як наполовину здійснено. А що стосується Муратова… — доктор зупинився і розвів руками, — я не знаю. Самолюбство у нього розвинене.