Зорі падають в серпні
Шрифт:
В ту ж мить Кенгуру впізнав Дениска і вистрілив. Сталося все це блискавично, несподівано, але Шакал був готовий до всього. Ударом ноги він збив з підніжки шофера, увімкнув швидкість, і машина помчала без світла. В першу ж секунду в них почали стріляти.
Тра-та-та! — чулося ззаду, і з кабіни летіли
— Чи не рано? — спитав Кенгуру.
— Нічого! Вони і не побачать у такій темряві, і не почують, — сказав Шакал, ведучи машину по зарослому споришем обніжку. Він був рівний, м'який, чорнів поміж стернею досить виразно.
— В цій стороні є большак?
— Повинен бути…
— Я думаю, як тільки виберемось на большак, треба їхати до найближчого аеродрому.
— А я думаю, машину треба кинути на дорозі, а самим пересісти на попутну.
— Нічого, ми її заховаємо так, що ніхто й не придумає, куди ми подалися.
Їхати довелося кілометрів двадцять, доки трапилась наїжджена стовпова дорога. Але на ній — жодної машини, жодного вогника. Шакал загальмував і вимкнув мотор. Глуха ніч накрила степ, зупинила всіх пішоходів і шоферів, лише нічні птахи, наче крізь сон, виливали сум свій у темряву, жаліючись, що літо минуло і треба збиратися у далекі мандри. Приглушено й вогко підпадьомкав перепел; десь, певне на скирті, кричала сова.
— Пу-у-у! — котилося степом сонливе, сумне й лякаюче. — Пу-гу-у-у! — і все завмирало, тільки сердито відгукувався на поклик сови деркач, наче рвав спересердя шматки полотна.
В отаві сюрчали коники.
— Сю-р-р-р! Сю-р-р-р! — безконечно повільне, воно перекочувалося степом і хилило Шакала на сон. Давалася взнаки довга мандрівка по морю і нервова напруга. Втратило ціну все на світі: і те, що трапилося в морі і на дорозі, і те, що жде його завтра. Він схилився на руль і одразу ж заснув. А Кенгуру, відкинувшись на спинку сидіння, дивився поперед себе у темряву і думав, що ж його робити далі. Всі його плани зараз були зруйновані. Через Галину Михайлівну він сподівався влаштувати Шакала на суднобудівний завод. Тепер же про це й думати годі. А влаштувати його треба зараз же куди завгодно і одразу ж летіти в затишний і таємничий особняк на старій вулиці, бо тут недовго і шию звернути.
Посидівши отак з годину, Кенгуру торкнув Шакала за лікоть, від чого той одразу ж кинувся, і сказав:
— Поїхали. Скоро світати почне.
Шакал натиснув на стартер, включив швидкість.
— Куди? — спитав він бадьорим голосом.
— Давай у лісосмугу. Он попереду темніє.
Не вмикаючи світла, Шакал рушив.
— Ну, і що ж з цього буде? — спитав він, вдивляючись у дорогу.
— Попутної підождемо.
— Це одразу ж викличе підозру: чого люди вештаються в такий час по степу? Ти хочеш, щоб шофер нас на заставу
— А що ти пропонуєш?
— Їхати цією машиною до аеродрому.
— Ти збожеволів! Вони всіх попередили. Ні на аеродром, ні на вокзал з'явитися ми не можемо.
— А на пристань?
— На пристані нас чекають, в цьому я тебе запевняю.
— Тоді — в степ, у найглухіше село.
— Давай, чорт з тобою, — буркнув Кенгуру і поглянув на годинник. Було пів на другу. — Ще встигнемо далеченько від'їхати.
— Документи в тебе?
— У мене.
— Давай.
Кенгуру передав Шакалові бумажник.
— Документи прекрасні, можеш не турбуватися, Юрію Анатолійовичу Муратов! Це, здається, твоє справжнє ім'я, і тобі не треба звикати до нього?
Муратов помовчав, потім спитав:
— В Садовську нічого не лишилось компрометуючого?
— За кого ти мене вважаєш? — посміхнувся Кенгуру. — Я йшов зустрічати тебе, готовий до всього. Жодного папірця, який би компрометував мене, жодної речі.
— А рація?
— Рація ось, — Кенгуру вийняв з кишені ескіз на листку з блокнота. — Коли все заспокоїться, приїдеш в Садовськ, вірніше до Садовська, і отут, біля озер, на оцьому мисочку, знайдеш її в піску в метрі від дерну.
Там пакільця я забив. Вона зарита на глибині тридцяти-сорока сантиметрів в гумовому чохлі.
— Ясно. От тепер можеш летіти під усі чотири вітри. Давай я тебе до якоїсь станційки глухенької довезу! Все-таки ти цього заслуговуєш. Але треба визначити, де ми зараз знаходимось.
Кенгуру вийняв з кишені карту на тонкому лощеному папері, довго розглядав її, нагнувшись і світячи собі потайним ліхтарем.
— Чорт знає що! Найближче від нас — Нове Городище.
— Так поїхали туди! Це ж чудово!
— А з машиною ж як? Вона тебе видасть з головою.
Шакал помовчав.
— Де ми зараз? — спитав він спокійно.
— Кілометрів тридцять п'ять — сорок від Городища. Машину треба кидати тут. І взагалі Краб настоював не їхати в Нове Городище в тому випадку, якщо нас засічуть. Адже саме там нас можуть чекати.
— Ну, це ще ми побачимо. А поки що будемо їхати машиною.
Розділ четвертий
ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО ДНІПРА
У серпні дороги на півдні України, великі й малі, роз'їжджені підводами й автомашинами так, що пилу на них по коліна. Вдень і вночі йдуть по них машини на елеватори, на пункти «Заготзерно», везуть і везуть пшеницю. На такій дорозі годі шукати сліду однієї машини, він губиться, як голка в скирті сіна. Мотоцикли і ГАЗ-69 майора Дорофєєва гасали цілу ніч, освічуючи дороги, але ніяких слідів не знайшли. Ніч скрила втікачів, і треба було дочекатися дня, щоб машина з пізнавальними знаками ЧС-05–89 була десь виявлена.