Зорі падають в серпні
Шрифт:
Старий, нарешті, переступив поріг і по-хазяйськи зачинив за собою двері, а майор пройшовся по кабінету, зупинився біля порога й задумався. Полікарпов лишив по собі небагато слідів, і розшукати його буде нелегко. Генерал скептично поставився до квитка, якого вдалося розшукати з такими трудами, а відомості, одержані від Галини Михайлівни, взяв під сумнів, вважаючи їх маневром досвідченого шпигуна. Але майор з досвіду знав, що оці малесенькі, на перший погляд, незначні деталі мають розкрити Полікарпова або хоч наведуть на певний слід.
Висадкою диверсанта зацікавилися,
У кабінеті генерала, коли зайшли туди майор Дорофєєв та лейтенант Дениско, було накурено і, незважаючи на відчинені вікна, душно. Біля столу сиділо двоє худорлявих полковників і молодий лейтенант. На столі лежала розгорнута карта; генерал у розстебнутому кітелі стояв збоку, біля телефонного столика, і, заклавши руку в кишеню, розмовляв з кимсь по телефону. Провід, що тягнувся від трубки до апарата, був червоний. Генерал коротко кивнув Дорофєєву і Дениску і показав очима на стільці, приставлені до столу засідань.
— Немає ніяких даних, окрім тролейбусного квитка. Що дасть, питаєте? Принаймні знаємо, що агент цей з Портграда. Так. Так. Що? Не знаю. Одну хвилиночку, — генерал відсторонив трубку і, прикривши її долонею, спитав майора: — А які ще аргументи навели вас на думку про те, що Полікарпов живе в Портграді?
Майор підвівся.
— По-перше, він знає добре Портград.
— Це ще нічого не значить.
— По-друге, він знає напам'ять телефон міського стадіону.
— Ага-га. Далі.
— А далі знову ж цей квиток.
— А якщо виявиться… Але даруйте, — він швидко підняв трубку. — Алло, ви слухаєте? Полікарпов назвав номер службового (він натиснув на цьому слові), службового телефону міського стадіону. Очевидно, треба виходити саме з цих даних. Га? Ну, от. Я наполягаю саме на цьому варіанті. Ні, він поки що єдиний. Слухаю. Єсть!
Генерал поклав трубку, швидко пройшов до столу, застебнув для чогось кітель і, глянувши з-під сивих брів на майора Дорофєєва, сердито сказав:
— Обвів Полікарпов вас кругом пальця. Прикордонники! — він сів і потягся до коробки з цигарками. — А другого бачив хто-небудь?
— З наших ніхто. Мисливець один бачив. Каже, молодий, у військовій формі без погонів, демобілізований, одним словом.
— Ну, от тепер і впіймай його. Мало в нас демобілізованих зараз? Добре вони продумали все! Добре… Документи дістали йому справжні, і тепер шукайте вітра в полі, майоре Дорофєєв! — генерал кинув недокурену цигарку і пройшовся по кабінету. Полковники мовчали.
— Полікарпова треба знайти за всяку ціну, але не сполохати, бо тільки пильно стежачи за ним, ми зможемо знайти того, хто висадився у Садовську. У мене є такий план: лейтенанта Дениска, який Портград знає не гірше Полікарпова, — генерал приязно глянув у бік лейтенанта, — послати туди в розпорядження
— Так точно, — підвівся Дениско.
— Сідайте, — сказав генерал. — Так от вам, як кажуть, і карти до рук. У Портграді працювати доведеться з досвідченими товаришами. І це буде вам на користь. Ви повинні розшукати Полікарпова і розділити з ним згадки про спільне купання, — генерал засміявся.
— Він повинен подякувати Полікарпову за вдалий постріл, — додав сміючись майор Дорофєєв.
— Ага, я ж забув, що вас поранено! Але куди? В шию? Ввічливий чоловік, цей Полікарпов, правда? — звернувся генерал до одного з полковників.
Той ствердно хитнув головою і сказав:
— Полікарпову, певне, тісно було стріляти з кабіни, інакше… Взагалі стрільці вони прекрасні.
— Так от, оцього прекрасного стрільця, лейтенанте, треба піймати будь-що, щоб йому не довелося більше демонструвати на нашій землі свого вміння. Ви готові зараз вилетіти в Портград? — спитав генерал Дениска.
Лейтенант переглянувся з майором.
— Готовий, товаришу генерал.
— От і добре.
— Дозвольте йти? — підвівся полковник, що досі не проронив жодного слова. Він виявився високим, піджарим, чимось невловимим схожим на хорта.
— Ідіть, — кивнув генерал і подав йому руку.
— Ходімте, лейтенанте, — повернувся полковник до Дениска.
— Товаришу генерал, дозвольте попрощатися з майором.
— Прошу, — генерал підвівся, почекав, доки Дениско попрощався з Дорофєєвим, і теж потиснув лейтенантові
— Бажаю вам удачі. Тільки дивіться, не викличте у Полікарпова тривогу; через нього і тільки через нього ми знайдемо того, хто висадився вночі. Ну, та полковник дасть вам інструкції, як треба діяти. Ідіть.
Лейтенант повернувся через ліве плече і пішов до дверей, де його чекав спокійний і мовчазний полковник.
— Оце вам новий співробітник, — сказав генерал Дорофєєву, кивнувши на молоденького лейтенанта. — Замість Дениска.
Полковник відчинив двері, пропустив лейтенанта, і вже з прийомної Дениско почув голос генерала:
— Тепер обміркуємо становище. Човен… — двері зачинилися, і Дениско більше не почув нічого.
Розділ п'ятий
ДЛЯ ЧОГО ЖИВЕШ НА СВІТІ?
Це було справжнє вавілонське стовпотворіння. Під'їжджаючи до Нового Городища, Муратов ще здаля побачив ліс баштових кранів, стіну, що перегородила Дніпро на всю широчінь, нове місто над рікою і велику кількість машин, великих і малих, легких, вертлявих і тяжких, повільних, що ледве пересувалися. Дніпро був наче вилитий із скла: гладенький, нерухомий; в ньому відбилося все: і купчасті хмари, і крутий тут лівий берег, і купи зелених верб та ясенів. Малювалася в ньому і гребля з усіма механізмами і машинами, що снували по ній, і тому панорама будівництва, збільшеного вдвічі, здавалася ще грандіознішою.