Зорі падають в серпні
Шрифт:
А на роботі про це якось не думається. Тут усе здається простішим, тут і сам він себе почуває своїм. І Муратов залюбки приймав пропозиції товаришів і працював за кого дві години, доки той в кіно сходить, за кого цілу зміну. Шофери — народ молодий, у всіх у них були дівчата, або, як вони їх називали, «чорняві», хоч не в одної з них були сині очі і волосся біле, як льон.
Муратову все більше й. більше подобалися ці прості задушевні люди. Навіть в оцій манері називати наречених
Йому подобалося їхати в колоні, особливо вночі, коли ти освітлюєш фарами кузов передньої машини і в твою кабіну теж ллється світло задньої машини, і тоді здається, що з усіма людьми ти зв'язаний оцими променями міцно з одне ціле. Він знаходив дивну і незрозумілу привабливість в тому, щоб приїхати в гараж на обідню перерву і на коротке запитання Трощенка:
— Ну як там?
Відповідати:
— Сьогодні ми зробили по вісім ходок.
Це йому нагадувало перші дні перебування в школі, коли він, першокласник, повернувшись додому, говорив матері:
— А нам сьогодні задали отаку задачу.
Або:
— А ми завтра йдемо на екскурсію.
Оте «ми» незрозуміло хвилювало його тоді восьмирічним хлопцем тому, що за ним стояв цілий клас, школа. Це слово робило його дорослим, соліднішим. Так само незрозуміло, тільки якось по-новому, хвилювало воно й тепер, і, прокидаючись ранком, він думав про нових товаришів, про роботу з приємністю і йшов у гараж поспішаючи, наче боявся не застати там ні людей, ні своєї машини, ні немудрої своєї роботи.
Одного разу прийшов до них у гараж огрядний сивий чоловік у вишитій сорочці із сірого полотна і в полотняному картузі, зшитому на військовий зразок. Привітавшись, він сів за стіл поміж шоферами, які перед зміною снідали, пожартував, поглузував над Трощенком з приводу того, що гуму для коліс, вислану із Ярославля на адресу його автороти, перехопив гараж сусіднього будівничо-монтажного управління. Трощенко ворушив вусами й хмурився:
— Самому начальникові дзвонив, обіцяв вияснити і прислати.
— Казав пан: кожух дам, та слово його тепле, — сміявся сивий. — Ти, Сидоре, на начальника надійся, а сам не плошай. Осінь іде. Лишишся без гуми — будівництво заріжеш.
— Ну, а що ж, я битися до них поїду?
— А чого ж, можна й поїхати, — серйозно сказав Гавриш. — Сядемо всі на машину, приїдемо і в кулачну атаку! Віддавайте гуму!
— Ну, ти резину не тягни, — хмуро обірвав його Соловей. — Тут щось, мабуть, важливіше, раз Кузьма Якович прийшов.
Сивий чоловік обернувся до Солов'я і добродушно засміявся.
— Що ж я, по-твоєму, ходжу до вас, тільки як щось горить?
— Та воно-таки
— Не сидіти ж начальникові управління весь час у гаражі, — підморгнув Гавриш. — Що ж тоді Трощенку залишиться? Баранку крутити?
Трощенко вирячився на Гавриша, але, глянувши на усміхнене обличчя начальника, посміхнувся й собі.
— Ти в мене добалакаєшся, підожди, — багатозначно пообіцяв він.
— Так він же у мій город більшого каменя кидає, — заспокоїв Трощенка Кузьма Якович. — Чого ж ти сердишся?
— У завгара тормози погані, він по інерції сердиться, — сказав Гавриш і про всяк випадок пересів від Трощенка далі.
Усміхнені очі Кузьми Яковича зупинилися на Муратову.
— О, це у вас новий товариш. Демобілізований?
— Так точно! — Юрій підхопився із свого місця і виструнчився.
— Забув устав, — кепкував з нього Кузьма Якович, — забув. Коли за столом сидиш та ще їси, хай хоч генерал, хоч сам маршал приїде, не вставай.
— А я не їм, — виправдовувався Муратов.
— Ну, хай йому всячина! Ти краще скажи, як живеш, чи є в тебе гроші. Твоє прізвище?
— Муратов, — відповів Юрій.
— То як же воно життя в нас, на гражданці?
— Нічого, хороше життя…
— Тільки грошей чортма, правда? — встряв у розмову Гавриш. — Ти не бійся, Юро, говори прямо! Скажи: де, мовляв, ті гроші в солдата візьмуться, що ви, Кузьмо Яковичу, ще й питаєте?
— Ох, і бідовий же ти, Василю!
— Це я, коли про інших мова, а як мене торкнеться, я в кущі.
— То ти, Муратов, зайди сьогодні в контору, тобі випишуть аванс. Я дам команду, — пообіцяв Кузьма Якович.
— Хай заяву подає в КВД, — сказав червоніючи Ференчук. — Йому б і костюм справити треба. Доки ж його в гімнастьорці.
— Це вірно. Чуєш, Муратов? Давай, брат, обживатися по-справжньому.
— Тут і про дівчат подумати треба, як вони реагують на твоє існування, — наморщивши лоб, почухав свою потилицю Соловей. — В костюмі воно й реакцію сильнішу можна викликати і так далі.
— Усе! Закругляйте! — обірвав розмови завгар.
— По машинах! — гаркнув Василь і перший побіг до свого самоскида.
Надя запізнювалась і потрапила до залу перед самим початком концерту, тому сісти довелося на перше-ліпше місце в задніх рядах. Їй важко було сьогодні вирватися з роботи, але, почувши, що в Нове Городище приїхала заслужена капела бандуристів, вона кинула все і прибігла, бо це ж її найулюбленіший колектив! Навіть почути його виступ по радіо — велика радість.