Зорі падають в серпні

Сизоненко Олександр

Юрій Муратов стояв на носі пароплава і вдивлявся в це небачене ніколи видовище.

— Оце, кажете, за кілька років таке зробили? — спитав Муратов сусіда.

— Так, за кілька років. Ви ж читаєте газети? Ну, от.

— Факти — це мертве діло, з них важко скласти уяву. А от на власні очі бачити все від початку до кінця…

— Я не був тут із самого початку, а ті, що першими приїхали сюди, розповідають, що в цьому місці три роки тому були голі піщані береги.

Муратов дивувався, і, хоч вголос не висловлював свого захоплення, видно

було по обличчю, що панорама будівництва справила на нього велике враження.

Пароплав незабаром причалив, і він зійшов на пристань. Поміж ящиками з деталями машин, поміж штабелями лісу, пройшов до першої вулиці і зупинився.

— Де тут відділ кадрів? — спитав він якусь жінку, що йшла йому назустріч з порожніми відрами.

— Ідіть отак прямо й прямо, по лівій стороні буде невеликий будинок з вивіскою, от там і дізнаєтесь про все.

— До побачення, я вам дуже вдячний, — Муратов якийсь час стояв серед вулиці і роздивлявся.

В тому, що він знову лишився один, було щось гнітюче. Самотність, виявляється, поганий спільник в житті.

Досі Муратов не відчував цього і сюди навіть їхав спокійно і просто, а тепер-от наче глянув збоку на себе: вулицею великого будівництва, на якому зайнято стільки народу, поміж новими будинками бреде людина з далекого чужого берега, одинока, підступна, з лихими намірами, і піхто про те не знає. А якби дізналися?..

Повз нього шугають прудкі й забовтані самоскиди з бетонним розчином, обдають його хмарами куряви, бензиновим гаром, і Муратову захотілося швидше затесатися поміж оцими людьми, сісти за руль отакого самоскида і одразу стати таким же, як вони, — це йому здавалося зараз справжнім і недосяжним щастям.

У відділі кадрів була невеличка черга до віконця «Прийом на роботу». Муратов став і собі. Коли опинився перед віконцем, худорлявий і блідий чоловік в поношеному офіцерському кітелі без погонів, з блакитним кантом на комірці швидко глянув на нього, посміхнувся:

— Демобілізувався, солдат?

— Так точно! — виструнчився перед віконцем Муратов.

— Давай документи.

Блідий чоловік оглянув паспорт, шоферські права Муратова, військовий квиток, записав щось у товсту книгу.

— Дизельні машини знаєш?

— Працювати не доводилось, але…

— Зможеш… Нам шофери потрібні саме на дизельні: одержуємо з заводу нову партію. За ними треба їхати у Ярославль. На заводі й з мотором ознайомишся детально, а приїдете своїм ходом, знатимеш машину, як парикмахер бритву.

— Що ж, в командировку їхати?

— Еге ж, в командировку. На два тижні. Зараз іди до завгара, отут через два квартали, він тобі командировку і місце в гуртожитку дасть. Все. Хто далі? — спитав чоловік у кітелі, одразу ж забувши про Муратова.

Завгар Трощенко, вусатий і схожий на Тараса Бульбу, оглянув Муратова з ніг до голови і басовито сказав:

—

Оце шофер! Отакі орли мені потрібні! — він виписав Муратову командировку, але подумав і порвав її. — Ні, ти не поїдеш. Я знайду, кого послати. Іди відпочивай, а завтра о восьмій ноль-ноль щоб був тут. — Трощенко вийшов з Муратовим і показав шоферський гуртожиток. — Отуди підеш, у кімнаті 32 будеш жити. Бумажка з відділу кадрів є? От і добре.

Кімната 32 була порожня. В ній стояло четверо ліжок і посередині стіл. Біля кожного ліжка тумбочка, а біля протилежних стін — дві шафи для одягу. Тут було чисто, акуратно, затишно.

— Оце ваше, — показала комендантша на крайнє від дверей ліжко. — Можете відпочивати. Доки хлопці з роботи повернуться, встигнете й виспатись.

Муратову не хотілося лягати, він сів на ліжко і просидів так довго, звісивши голову на груди і безвільно опустивши на коліна руки…

У гуртожитку стояла лунка тиша, і через те світ із своїм безупинним рухом і кипінням, здавалося, був десь далеко-далеко. Порожньо на душі й тривожно. Найтрудніше, найнебезпечніше лишилось позаду, але чого ж так неспокійно на серці? Чого так тяжко?

Як у калейдоскопі, в пам'яті постають події двох останніх ночей, пейзажі степу й моря, Дніпро, обличчя Кенгуру, Трощенка і того блідого чоловіка, що його влаштував на роботу… Муратов зітхнув, не роздягаючись витягнувся на ліжку і незчувся, коли заснув. Спав він, мабуть, чимало, бо коли прокинувся, в кімнаті вже по кутках мостилися сутінки. На сусідньому ліжку ближче до вікна сидів зовсім юний парубійко у синій майці і читав книгу. Муратов з цікавістю придивлявся до нього. Цей хлопець, прийшовши з роботи і побачивши його в ліжку одягненим, мабуть, здивувався і подумав про нього погано. Але чому він не розбудив його, Муратова?

Хлопець дочитав саме сторінку і, намагаючись не шелестіти, почав її перегортати. Перш ніж розпочати нову, він подивився на Муратова, чи не спить, і зустрівся з його поглядом.

— Що, виспались? — спитав він і дружньо посміхнувся. Муратов рвучко підвівся, сів.

— Ви знаєте, — сказав він, виправдуючись, — стомився в дорозі, сидів, сидів і оце непомітно заснув. І наміру ніби не було, і отак якось вийшло… Одягнений, у чоботях.

Хлопець дивився на Юрія синіми очима і не заспокоював, не запевняв, що це, мовляв, дрібниці — одне слово, не говорив усього того, що прийнято говорити в таких випадках, щоб дотриматися «хорошого тону».

— З армії? — спитав він знову з тією ж посмішкою, що, очевидно, не сходила з його обличчя, коли він говорив з людьми.

— З армії.

— Добре, що на будівництво до нас приїхали. Тут робота добра! Давайте знайомитись. — Він підійшов і подав Муратову руку. — Анатолій, а прізвище Ференчук.

Муратов підвівся і назвав себе. Вони обмінялись дружнім потиском рук і стояли один проти одного, зніяковівши і не знаючи, що робити і що говорити далі. Анатолій простягнув руку з книжкою, повів нею по кімнаті.