Зорі падають в серпні
Шрифт:
— Він не називав якоїсь вулиці чи району Портграда?
— Ні… Він казав, що захоплюється футболом і не пропускає жодного матчу. І потім…
— Що? — насторожився майор.
— Власне, він дав мені номер телефону, — Галина Михайлівна порилась у своїй сумці, дістала шматочок паперу, подала майорові.
— Це його почерк?
— Так.
— Тоді ви залиште нам цей папірець, а собі запишіть.
— Що ви, що ви! — жахнулася Галина Михайлівна. — Для чого він мені тепер?
— Нічого, нічого, — заспокоїв її майор. — Може, це пригодиться
— Нічого… Тільки про Молотов він мало говорив, більше про Портград. Знає він його добре.
— Ну що ж, Галино Михайлівно, спасибі, — майор підвівся. — Пробачте, що потурбував вас, перебили вам купання. Ідіть продовжуйте.
— Та я ж додому збираюся сьогодні.
— А чого? Сезон купальний зараз…
— Ні, ні. Я поїду. Збиратися треба, чоловік чекає на мене.
— Ну, як знаєте. — Майор провів її до дверей і одразу ж сказав лейтенантові: — Зв'яжіться з Портградом, виясніть адресу оцього телефону.
— Слухаю! — лейтенант вийшов, а майор викликав обласну автоінспекцію, спитав, чи не знайдено ще машини, чи не було яких відомостей про неї. Начальник автоінспекції сказав, що по районах області розшукує машину міліція, а також з обласного центра виїхала на розшуки оперативна група. Майор подякував і повісив трубку. Довго сидів, перебираючи в пам'яті можливі варіанти втечі Полікарпова. Вдень він машиною їхати не буде, це факт, його одразу ж засічуть. Але де ж він зараз?
Для бандитів було перекрито шлях на пристані і на залізничному вокзалі: на пристані сидів переодягнутий Ібрагімов, а на вокзалі Безбородько.
Однак ні машини, ні Полікарпова з його таємничим супутником відшукати поки що не вдалося.
Зайшов лейтенант Дениско, злий, з впалими щоками.
— Ну, що? — спитав майор. — Чого так довго?
— Якась чортівня. Стадіон Портграда має такий телефон. Я запитав відділ кадрів стадіону, Полікарпова там немає.
— І не повинно бути, — спокійно сказав майор. — Полікарпов — це вигадане прізвище, тут все ясно. Речі його принесли вже?
— Ні, ще.
— Пошліть. Або ні, давайте пройдемо, оглянемо на місці.
Марфа Іванівна дуже стурбувалася, коли до неї в двір зайшли офіцери, заметушилася, змітаючи фартухом чистий стіл. Зате Вітя зрадів їм страшенно. Він підбіг до майора з таким сяючим обличчям, з такою широкою, до вух, посмішкою, що здавалося, зараз обніме його. Але він на мить спинився в двох кроках від офіцерів, а потім ступив ближче, раптом зніяковівши.
— Здрастуйте, — сказав він не дуже дзвінким голосом і почервонів.
Майор подав йому руку.
— Здоров, здоров, прикордоннику!
Лейтенант обійняв хлопця за плечі, пригорнув до себе.
— Що це, — солідно спитав Вітя, — кивнувши на пов'язку. — Вас поранено?
— Ага, — інтимно всміхнувся
— Бабусю, покажіть нам кімнату квартиранта вашого! — гукнув майор до Марфи Іванівни, що тупцювала-ся під повіткою, не проронивши досі жодного слова. Вона зірвалася з місця і, покректуючи і смішно махаючи голими худими ліктями, поспішила до хати.
— Ходімте, ходімте, — промовила вона. — Ось він, душогуб, де жив. Оце як покинув, так усе й лишилося. От антихрист, щоб йому добра не було! Отакий злодюга, а як прикидався, га?
— Бабусю, заважаєш же людям, — зауважив Вітя, і бабуся вийшла з хати.
— А щоб твоя путь погибла, анахтема! — все ще гомоніла вона сама з собою. — А я, дурепа стара, й повірила йому, катові, щоб ти задавився йому маленьким!
— От розходилася бабка! — усміхнувся лейтенант. — Тобі, Вітю, мабуть, перепадає на горіхи, га?
— Ні, бабуся в мене добра! Це вона сьогодні така сердита через шпигуна.
— Ну, прикро ж старій, що обдурили її так безсовісно.
Кімнату оглянули ретельно, повзали і під ліжком, і під столом, пересували шафу, заглядали в кожну шухляду. Нічого не знайшовши підозрілого, взялися за одяг. Прощупали кожен рубець, повивертали кишені. Нічого. В чемодані під білизною лежало кілька пачок з цигарками фабрики «Ява». Оглянули чемодан, витрусивши з нього все, але й тут нічого не знайшли. Лейтенант на стіні помітив сірий, вже добре поношений піджак і з гидливістю став обдивлятися його. Закінчуючи огляд, помітив у правій кишені дірочку. Була вона маленька, протерта якимось тяжким предметом. Розірвавши її більше, він заклав руку і серед різної трухи в самому куточку поли знайшов якусь малесеньку паличку, вийняв. Паличка виявилась туго скрученим папірцем.
Майор взяв того папірця з рук лейтенанта, наче велику дорогоцінність, обережно на долоні доніс її до столу й почав розгортати.
— Дивно, погляньте, лейтенанте, — схвильовано прошепотів Дорофєєв, хоч Дениско й сам прикипів очима до папірця.
— Це тролейбусний квиток, — сказав він пошепки.
— Квиток, — погодився майор, схилившись до самого столу.
Вітя й собі зайшов збоку і глянув. Нічого дивного, нічого цікавого, малесенький папірець. От і все. До того ж він страшенно зім'ятий. Але майор і лейтенант так низько схилились над ним, що кашкети їхні терлися один об один гострими крайками.
— От чорт, жодної літери, — заклопотано говорив лейтенант.
— Нічого, ви придивіться. Ось написаною «Портград, тролейбус С-3». Це ж який? — аж підхопився майор.
— Той самий, що до стадіону ходить, — загадково посміхнувся Дениско. — Я ж там учився.
— Тоді пішли, — сказав рішуче Дорофєєв. — Квитки є, тепер будемо чекати спектаклю.
Майор наказав бабусі закрити кімнату на замок, забрав ключ із собою і пішов через город, несучи в кулаці папірець точнісінько так, як Вітя носить щойно зловленого метелика, — обережно, пильно, хвилюючись.