Зорі падають в серпні
Шрифт:
— Слідкуйте за задніми, — сказав полковник до Дениска.
Дверцята б'юїка відчинились, і чотири руки з документами висунулися назовні. Майор уважно їх продивився, заглядаючи в обличчя кожного і звіряючи з фотографією.
— Все в порядку, я думав, ви калимите, — сказав він і відкозирнув. — А вам, шофере, зауваження. Вам подавали особливий сигнал, а ви не зупинились одразу.
— Я не чув першого сигналу. Машини йшли на великій швидкості.
— Добре, їдьте, — майор махнув Васі рукою, і ЗІМ звільнив дорогу. Б'юїк прослизнув повз майора і зник за рогом.
— Ну? — полковник запитливо глянув на майора.
Сівши на своє місце, той помовчав, потім не обертаючись сказав:
— Наш «підшефний» живе на Слобідці у оцих двох братів, що були з ним на стадіоні.
—
— І прізвища і адреси запам'ятав. Сьогодні ж доповім вам, що це за брати.
— А Денискові доведеться залишити міліцейську службу та шукати собі поки що нову професію, — пожартував полковник. — Хоч і зарекомендував він себе геніальним міліціонером.
З того дня Дениско почав нудитися. Йому не сиділося в просторому кабінеті за широким столом, куди привели і посадили його після того, як він залишив охорону стадіону. З непереборною відразою, навіть із злістю дивився він ранком на купу паперів, які йому принесли ще до початку роботи і які треба було розібрати за день і дати їм раду. Сідав за стіл і довго дивився у вікно, на синє небо.
Йому згадувався Садовськ, майор Дорофєєв, море, і пляж, і життя прикордонної застави, і він гірко зітхав. Він якось зважився і пішов до полковника проситися, щоб той його відпустив на заставу.
— Робота у вас є? — спитав Іван Остапович. — Ну й працюйте. Я вас покличу сам.
Але минали дні за днями, а Дениска не викликали. Нарешті зайшов той самий майор, з яким вони їхали із стадіону, і наказав здати всі справи.
— Через дві години, — сказав він, подивившись на годинник, — полковник чекатиме вас на вокзалі. За цей час ви мусите зібратись.
Садовськ спорожнів. На кінець серпня тут уже мало лишається приїжджих. Першими від'їздять студенти. Їм ще треба заїхати додому, погостювати днів кілька в батьків, а там — у великі міста, в інститутські гуртожитки, обживатися на новий навчальний рік. За студентами їдуть сім'ї, в яких є школярі. І хоч купальний сезон ще не скінчився, в Садовську лишаються лише поодинокі відпускники із північних заводів. Лише вони ще приходять на осиротілий пляж поніжитись під щедрим сонцем, покупатися перед довгою і суворою північною зимою, яка вже зараз виглядає їх там, дома.
Все таке принишкле, осиротіле, сумне. Сумують клени, пускаючи по вітру перші шелестючі листки, сумують за купальниками білі піски, і море, наче образившись, що його кинули передчасно, лежить нерухоме, мовчазне. А останнім часом починає сердитися: бачить, що нікому немає діла до його мовчазної образи, і починає бухати хвилями в берег, хмурніє і отам, за віхами, що означають фарватер, піниться довгими сердитими смугами.
Але й вересень видався цього року теплий, сонячний, і море, знемігшись, знову лежить спокійне, наче сподівається, що знову побережжя вкриється білими наметиками, знову дітвора в легеньких, як метелики, панамках бовтатиметься у прибережних хвилях. Але ні. Люди живуть за своїми власними законами, які часто не збігаються із законами природи. Вони більше не вернуться до тебе, море, хоч і скучають там, у містах, за тобою, хоч і згадують тебе з любов'ю й подякою — і тебе, і сонце, і спеку, яка влітку здавалась тяжкою, а взимку уявлятиметься далекою і неймовірною казкою.
Порожній берег, осиротілі грибки і лави — яке все. це сумне, покинуте й забуте! Дивишся на цей пляж, залитий сонцем, але вже кинутий людьми, і думаєш, що ось минуло літечко, що його не вернеш; думається чогось про те, що багатьом людям воно залишиться неповторним своєю щедрістю на сонце, на радість, на щастя молодості… І ще думається чогось про те, що багато літ промине над оцим пляжем, над оцим морем, ой, як багато! І ті, хто цього року бовтався тут в одній панамці, ледве стоячи на ногах, приїдуть колись до моря дорослими, а тоді й старими, а море буде все так. же ласкаво й щедро дарувати їм свою розкіш, не помічаючи тих, хто відійшов, не радуючись новим поколінням. І мало, як тільки мало відводиться людині отаких літ! Осінь… Вона схиляє до роздумів, будить в людині безпричинний сум,
Що там говорити, навіть у Садовській прикордонній заставі з вереснем настає спокій. Прикордонникам легше стежити за морем; у житті містечка налагоджується звичний ритм, менше стає сторонніх людей, і немає потреби розпилювати увагу.
Правда, цього року осінь не принесла Садовській заставі помітної розрядки. Майор Дорофєєв повинен був щодоби сповіщати генерала про свої спостереження, і щоразу той нагадував:
— Пильнуйте за човном. Стежте за ним.
І щоночі Дорофєєв виставляв секрети. Постійний секрет у колишній панській садибі несли Безбородько та Ібрагімов. Не було жодних вістей про тих, хто приплив цим човном, а вони щоночі стерегли його, наче якусь дорогоцінність. Велику витримку треба мати прикордонникам, і таку витримку майор Дорофєєв у своїх підлеглих виховав: хлопці ніколи навіть один одному не нагадували про безцільність їхнього секрету. Вони знали, що раз човен лишили непоміченим, раз його так стерегли, значить, це не дарма, — треба сподіватись, що його хазяїн прийде до нього. Майор Дорофєєв, очевидно, на це й розраховував, раз наказав не чіпати човна і стерегти. Про те, що робилося в Портграді, ніхто не знав. На заставі нетерпляче чекали нових вістей і Дениска, але він не повертався.
Одного разу майор Дорофєєв викликав сержанта Безбородька та Ібрагімова раніше строку. Він сидів за столом зосереджений, похмурий, але очі його весело поблискували.
— Одержано важливі відомості, — сказав він. — Вчора з Портграда в невідомому напрямку виїхав Полікарпов. За ним в погоню послали лейтенанта Дениска, — майор помовчав, і Безбородько ждав, що він запитає, як завжди: «Ясно?» Але майор не спитав. Він продовжував: — Крім того, з однієї групи туристів, яка прибула вчора в Нове Городище, зник один іноземний підданий, спровокувавши утоплення. Біля його одягу знайдено невеличкий чемоданчик і записку про те, що він вирішив утопитися через борги, які нібито чекають на нього вдома і які він виплатити неспроможний. Виїзд Полікарпова з Портграда в наші краї і зникнення оцього туриста, безперечно, мають якийсь зв'язок. Значить, нам треба пильнувати. Ясно?
— Ясно! — підвелись Ібрагімов і Безбородько.
— Треба сподіватися, що невдовзі тут відбудуться цікаві події. Майте це на увазі. Ідіть!
Хлопці вийшли. Зачиняючи двері, Ібрагімов помітив посмішку на обличчі майора Вона була і насторожена, і весела, наче майор хотів комусь сказати: «А ну-ну! Давай спробуємо…»
Останніми днями Надя Лепетова дуже змінилась. Вона вже не жартувала з подругами, кинула свої витівки, і навіть хода її стала тихішою — наче Надя йшла і прислухалась до чогось. Розпорошила Лепетова свою веселість, розгубила безтурботність і тепер часто сидить задумана, а підніме на Ніну очі, так вони здаються далекими-далекими і чужими. Дивлячись на подругу, притихла і Ніна. Тільки одного разу не витримала:
— Щось ти, Надю, все наче всередину себе дивишся, — сказала вона з серцем. — Набридло вже! Коли ти засмієшся нарешті?
А Надя тільки сумно всміхнулась, відчуваючи, що ось-ось заплаче.
Це бажання не залишало її ні на роботі, ні вдома — чогось так і хотілось розридатись. Щоб розвіяти цей настрій, Надя багато читала. Але і з книг дивився на неї і дихав людський сум. Увага її спинялася якось сама собою не на красивих пейзажах, не на граційних дотепах чи характерних рисах облич або характерів, як було раніше. Тепер Надю найбільше вабили сцени розлуки, нерозділеного кохання, сцени, де люди, страждаючи від кохання, плачуть. Навіть коли вона верталася до прочитаного раніше, вона відкривала в ньому зовсім нове й непомічене, все тут здавалося їй сповненим якогось глибокого смислу — так, наче раніше цю книжку читав хтось інший і читав квапливо, не вдумуючись, а Надя тепер перевіряла і дивувалась такій незвичайній легковажності. Особливо вразило її коротеньке оповіданнячко про якогось безіменного поручика і безіменну молоду жінку, що познайомилися на волзькому пароплаві і зійшли в незнайомому волзькому містечку.