Зорі падають в серпні

Сизоненко Олександр

— Ху! — видихнув Кенгуру, сів і закурив. — На Босфорі цілий переполох: Шакал пропав! Та не лише на Босфорі…

— Заради того, щоб мене побачити, ти оце і їхав сюди? Як ти не побоявся?

— У мене інше прізвище, та не в цьому справа. Чого ти мовчиш? Ти хоч раз був у Садовську?

— Був, і рацію включав, і слухав вас, але не зважився відповідати. Боявся, що засічуть.

— Ху! Так я й знав. — Кенгуру пройшовся по кімнаті. — А про тебе вже думали хто зна й що…

Чого ти приїхав? — грубо перебив його Муратов.

Є завдання, Шакале. Ти добре тут влаштувався?

— Нічого.

— Так от,

доведеться тобі виконати ще одне доручення Краба.

— Яке доручення?

— Привезли ми тобі пекельну машину.

— Для чого? Де вона?

— По-перше, не хвилюйся. Вона не більша від звичайного кишенькового ліхтаря. По-друге, вибухне вона через двісті сорок годин — у тебе буде час обміркувати, як краще замести сліди. Шакале, треба, щоб вона потрапила в греблю. Розумієш?

— Розумію, — машинально відповів Муратов.

— Тепер ось що. Завтра вночі ми повинні зустрітися в Садовську з Осою.

— З Осою?

— Так, з Осою. Саме він привіз цю штуку.

— А чого ти вибрав Садовськ?

— Рацію заразом заберем, сповістимо, що тут все в порядку. А зустрінемось знаєш де? В отому старому парку біля панського особняка. Алея там є, до моря виходить. От в тій алеї, на початку. Ясно?

— Ясно.

— Ждемо тебе о десятій вечора. Пароль наш попередній. Все. Можеш іти.

Муратов вийшов з готелю, з насолодою підставив обличчя під холодні струмені дощу. Вітер гудів над дахами, спалахували блискавки, а він ішов, тримаючись середини вулиці, ішов і спотикався на рівному. Що робити? Він не міг уявити собі такого жаху, щоб його руками було зірвано греблю, щоб він знищив працю всіх оцих людей, з якими зжився, які вже стали йому рідними і були рідними.

— Ні, не буде цього! Не буде! — говорив він сам до себе і йшов, не помічаючи дощу, блукав вулицями і не міг знайти собі хоч хвилинного спокою. Оса, Оса — одне це ім'я нагадало йому щось страшне, мерзенне, наче тифозне марення. І до цих людей йому треба повертатися, треба стати знову таким, як вони?! Від Наді, від друзів, від роботи, яка принесе людям радість, до роботи, що принесе їм горе, що принесе комусь смерть, а комусь сирітство.

Від Наді, від її кохання, від шани, якою його тут оточили, знову в той темний світ?! Ні, нізащо! Це ще страшніша підлість, ніж та, яку вчинив Юрський і за яку він його зненавидів на все життя. А хіба не казав йому старий лис, що й він стає на шлях зрадництва? І в кого він перетвориться? Буде отаким самотнім і нікому не потрібним, як Юрський, що лишив на землі одні лисячі петлі і більше нічого, крім підлості!?

Але що ж робити, як робити? Піти і сказати? До кого? Він уявив Василя Гавриша. «Той, мабуть, уб'є. Уявив Трощенка, Кузьму Яковича, Толю Ференчука… Який жах — прийти до цих людей і сказати: «Я не демобілізований солдат, я шпигун!» Що це буде!? Якою ненавистю обернеться для нього їхня пошана і любов, і яким нікчемним здасться і його вчинок під час аварії, і робота, і дружба з хлопцями! А Надя? А її кохання?! Хіба зможе він без неї жити?! Ага, ось до кого треба піти, ось з ким порадитись! Вона зрозуміє і не зненавидить його одразу. Вона щось порадить, обов'язково щось придумає для нього…

2

Увесь той вечір Надя чекала Муратова і не дочекалась.

Засмучена, стривожена і вчорашнім своїм поривом, і тим, що Юрій сьогодні не прийшов, вона лежала у ліжку, прислухалася до шуму зливи, до гуркоту грози, і їй здавалося, що Юрій ніколи більше не прийде, бо він не любить її. Хіба спинила б його гроза? Хіба цією першою перепоною може вимірюватися кохання? І якби прийшов, вона все б оддала йому, все б простила. Якби тільки він прийшов! Але він не йде, він, можливо, осудив її, може, сміється, може, вважає її палке і нестримне почуття недобрим? Боже, тільки не це!

Надя вже засипала, коли почувся легенький стукіт у шибку. Невже він? Надя схопилася і кинулась до вікна.

Було темно і страшно надворі. Шумів дощ, завивав вітер, і спалах блискавки освітив під вікном силует Муратова. Він був мокрий до нитки. Надя помітила бліде, як у мерця, обличчя, мокре волосся, що пасмами спадало йому на лоб і на вуха, і відсахнулась.

«Що з ним таке?» подумала вона і вискочила в сіни. Коли одчинила двері, Юрій стояв на порозі.

— Юро, що трапилось? — спитала вона шепотом, відступивши, а потім кинулась до нього, обняла його, холодного, мокрого, і відчула, що він тремтить, наче від плачу.

— Ходімо до хати, — шепотіла вона, ведучи його через сіни. Хотіла ввімкнути світло, але він не дозволив. Став серед хати і дихав важко, наче загнаний.

— Надю, — сказав він приглушено. — Надечко, ти найближча на світі у мене людина. Порадь, що робити мені… Що робити?

Надя тремтіла. Її лякав цей візит і ця мова.

— Що трапилось, Юрію? Я боюся… Говори скоріше, що трапилось?

Юрій мовчав і все так же важко дихав.

— Я знаю, ти мене любиш, і я не можу більше критись від тебе, Надю. Я… Я агент іноземної розвідки…

Синюватим коротким спалахом перекреслила блискавка небо, і Надя знову побачила обличчя Муратова. Тепер воно їй здалося сірим.

— Шпигун?!. Боже мій!.. — Надя відсахнулась від нього і заридала.

— Так, Надю, шпигун… — Муратов важко, з присвистом дихав, стояв обличчям до вікна і говорив, неначе клявся, в оту темряву, в оту розбурхану ніч, що час від часу освітлювала його обличчя спалахами блискавки.

— Але я не зробив на оцій, моїй рідній землі жодного пострілу, ніякого зла… Я навіть квітки тут не стоптав… Ти не плач, Надю, ти порадь мені, як жити далі… Мене десятирічним хлопцем вивезено звідси… Дванадцять років мене готували до шпигунства, і от тепер… Я мушу виконати перше доручення… А я не можу, я не хочу цього робити, Надечко! Я хочу жити, як усі тут живуть, хочу любити тебе, хочу працювати, вчитися… Поможи мені, Надю, ти в мене найрідніша, поможи…

— Ти нічого не зробив? Нічого не зробив… — бурмотіла Надя і раптом зірвалася з місця, накинула плащ, добула десь з-під ліжка боти, вступила в них і, схопивши Муратова за рукав, швидко сказала:

— Ходімо, Юро! Зараз же ходімо. Ти мусиш усе розповісти. Тебе зрозуміють, ти мусиш жити! Ходім! — вона говорила це вже на подвір'ї, говорила й тоді, коли вони були на вулиці, і гуркіт грому іноді глушив її слова, а при спалаху блискавки видно було, як Надя ворушила губами і широко розкритими очима дивилась поперед себе, мабуть, бачила не розбиту брудну дорогу, а щось далеке і сподіване. — Боже мій, який жах!.. — шепотіла вона. — Який жах!