Зорі падають в серпні
Шрифт:
Надя вже читала цю книжку в жовтій обкладинці, на якій був намальований чорний ліс і на його фоні самотня чорна постать людини. Тоді їй це оповідання не сподобалося з самого початку, і вона, не дочитавши, кинула його. Справді, яка легковажність! Не знаючи людини, зійти з нею на якійсь чужій пристані, поїхати в готель, з іскристим сміхом провести ніч і, не назвавшись, поїхати далі. Ні, цього Надя не могла тоді сприйняти, цього вона не могла зрозуміти, це, зрештою, дико, розбещено. Вона не могла навіть слова відповідного знайти, щоб дати оцінку такій поведінці. Вона не приймала цього й тепер, але в оповіданні не це було головне. Головним тут було кохання, яке поручик відчув тільки після від'їзду своєї знайомої незнайомки і яке примусило його так страждати. З оповідання
«Однак щось уже змінилось, — читала Надя. — Номер без неї здався якимось зовсім іншим, ніж був при ній. Він був ще повний нею — і порожній. Це було дивно! Іще пахло її хорошими англійськими духами, іще стояла на підносі її недопита чашка, а її вже не було… І серце поручика стислося такою ніжністю, що він поспішив закурити і, ляскаючи себе по халявах стеком, кілька разів пройшовся взад і вперед по кімнаті.
— Дивна пригода! — сказав він вголос, сміючись і відчуваючи, що на його очі навертаються сльози…»
І в самої Надії полилися такі рясні сльози, що вона, мабуть, виплакалась і за того далекого і такого нещасного поручика, і за себе. Їй так було зрозуміле бажання поручика повернути ту жінку хоч би на один день. «Він, не задумуючись, помер би завтра, якби можна було якимось чудом повернути її тільки для того, щоб висловити їй і чим-небудь довести, переконати, як він болісно й захоплено кохає її…» Надя плакала, читаючи ці рядки про чуже кохання, бо й сама мала таку потребу. Їй не треба нікого вертати, не треба розшукувати коханого — він тут, він поряд. Але він не йде, він мовчить, він чомусь не зважується. А як зважитись їй? Вона дівчина, вона мусить страждати і ховати свої страждання. І, головне, всі вважають це нормальним. От поручик цей пішов би і сказав. І кожен теперішній хлопець піде і скаже, бо це йому за якимись незрозумілими і неписаними законами дозволяється, а її, дівчину, за це осудять, висміють, а не висміють, так будуть зневажати. «Де ж та правда на світі? Хто ж поламає ці сліпі й дурні закони? Ніхто, крім нас самих», думала Надя, все ще плачучи, і, сповнена всього, чим було повне це коротке чудесне оповідання про чужі муки й чуже кохання, якому судилося вмерти, вона вийшла з кімнати, кутаючись в пальто, зупинилася на причілку і дивилась, як гасне вечірня заграва за рікою. Заграва низько висіла над степом, холодна й рожева, а степ темнів і хмурився і здавався зажуреним, наче його покинули назавжди, як отого поручика в незнайомому містечку. Низько над степом на фоні заграви летіли гуси. Зустрічний вітер пригинав їх до землі, але вони летіли й летіли вперед, і їхніх криків не було чути.
З вулиці почувся гомін. Іде ціла ватага хлопців до клубу, і поміж іншими голосами Надя чує голос Муратова. Він наче вколов її в серце, він наче підштовхнув її.
— Юра! — гукнула Лепетова.
Хлопці спинились.
— Когось гукають? — спитав Юрій.
— Тебе, — почула вона голос Гавриша, і від групи відділився темний силует. На фоні рожевої смужки вечірнього неба Надя впізнає Муратова, його чубату голову, легку ходу, і серце її б'ється часто й глухо, б'ється так, що вона виразно чує його удари. Муратов перестрибує низенький штахетник, яким обнесено палісадник, і йде до неї, несміливо пробирається поміж квітами і насторожено придивляється.
— Ви мене кликали, Надю? — лунає його голос у Наді над головою, а вона, як стояла, сховавши руки в кишені, а обличчя в комір, так і стоїть, не рухаючись.
— Надю, — схиляється до її обличчя Муратов. — Що з вами, Надієчко? — шепоче він і вперше в житті відчуває запах дівочого подиху, запах кіс і тепло, що пашить від Надиного обличчя. Він бачить її тремтячі напіввідкриті губи і як заворожений повторює одно слово — Надійко, Надечко!.. — все нижче схиляється Юрій до її палаючих щік, до очей, які призивно
А вона схлипнула раптом і обвила його шию тремтячими руками і міцно, до болю, поцілувала в губи. З-під пахви в неї випала книжка, зашелестіла на вітрі сторінками, тільки ніхто не нагнувся за нею, і вітер гортав і гортав сторінки про чуже кохання і чужі муки…
Розділ восьмий
НЕСПОДІВАНІ ВІЗИТИ
Муратов повертався від Наді переповнений дивним щастям, яке вперше прийшло до нього в житті і так щедро, так пишно розквітло. Хай собі лежить на дні моря човен, хай лежить зарита в піску рація — йому до того вже немає ніякого діла. Так сонячно, так чудесно жити на світі простим шофером, мати друзів і таке прекрасне, таке світле кохання. Він був просто щасливий і ні про що не хотів думати. На роботі він поводився, як п'яний. У нього солодко нило серце; від того, що недоспав, злегка крутилася голова; і він усьому посміхався: своїй машині, дорозі, по якій їхав, вантажникам, що чекали на нього, — все це було прекрасне, краще, ніж учора…
А з думки і на хвилину не сходить Надя, її руки, очі, посмішка і гарячі, злегка пошерхлі губи, її тихий ласкавий голос і віддих, що пахне чомусь ромашкою. Ось він тільки закінчить зміну і зразу ж піде до неї, до своєї Наді! Йому без кінця хотілося повторювати: «Моя, моя навіки, на все життя», і була в цьому звичайному слові «моя» дивна, хвилююча музика.
Перед самим кінцем зміни його попросили до телефону.
«Це вона, — вирішив Юрій. — І чого дзвонити? Чого турбуватися, мила? Домовилися ж зустрітись, так він прилетить хоч серед білого дня, аби тільки побачити її, аби обняти і почути, що вона теж кохає його».
Він забіг у будку прораба і взяв трубку.
— Алло! — гукнув він. — Алло!
— Хто це? — спитав чоловічий голос, від якого у Муратова аж дух перехопило. — Це ти, Юрій?
— Я, — відповів приглушено Муратов, пізнавши голос Кенгуру.
— Ти мене пізнаєш? От і добре. Зайди після зміни в готель, кімната… Між іншим, не треба. Я чекатиму у вестибюлі.
— Добре, — сказав Муратов і повісив трубку.
Все спохмурніло. І сонце стало наче не таким яскравим, і хмари, що хвилину тому виднілися на горизонті сніговими горами, вже потемніли, займаючи півнеба. Машинально він включив швидкість і поїхав у гараж. Все-таки його знайшли. І як він міг думати, що така людина, як він, може загубитися! Це ж абсурд, у який вірив він ще півгодини тому. А хіба не говорив йому Юрський? «В нашому світі так: під землею знайдуть і уб'ють, якщо не виконаєш доручення, бо за тобою стежитимуть дублери». Це говорив старий і досвідчений шпигун, а Юрій тоді не звернув на його слова уваги.
Зміну він закінчував о восьмій вечора, і доки обмив машину, доки умився сам та переодягнувся, було вже темно. З чим же приїхав до нього Кенгуру? Муратов ішов, стискаючи колодочку свого автоматичного пістолета, і думав, що ж робити, як діяти далі?
Вітер крутив вулицею хмари пилюги, то вихоплював її з-під ніг у Муратова, то, знесилившись, знову стелив під ноги сивим курним килимом. Хмари летіли низько, і десь за Дніпром спалахували зірниці.
Коли доходив до готелю, почали падати перші важкі краплини. Залопотіли вулицею, збиваючи куряву, зачастили покрівлею, наче невидимі барабанщики.
В душному вестибюлі з канапи йому назустріч беззвучно встав Кенгуру.
— Юрій! — вигукнув він радісно, так, що адміністратор здивовано оглянувся на них. — Здоров, друже! — він обняв Муратова і повів у кімнату.
Як тільки двері за ними зачинились, він відштовхнув Муратова і злісно прошипів:
— Що ж ти, негіднику! Що ж ти мовчиш? Їздити за тобою оце?
— Кинь, Кенгуру, — мляво відповів Муратов. — Це не твоє амплуа. Я прийшов, я слухаю, говори…