Зорі падають в серпні
Шрифт:
На такому матчі йому довелося бути вперше. Грали команди — претенденти на звання чемпіона країни. До початку матчу лишалося півгодини, але трибуни вже були переповнені. Вони стримано гули, і від гомону, від оцієї маси людей, які застигли в чеканні, від думки про те, що ось зараз почнеться хвилююча боротьба сильних, талановитих і добре натренованих футболістів, кращих серед гравців двох міст, — від усього цього Денискові розпирало груди такою глибокою радістю, яку він переживав тільки в дитинстві, коли підходив до своєї сільської школи і чув на майданчику глухувате гупання м'яча.
Тоді
Дениско пройшов на своє місце, оглянувся і перевів погляд на поле. Воно було зелене і рівне, наче килим, і, лейтенантові здавалось, теж чекало початку гри. Навколо нього йшли гарячі суперечки болільників, висловлювалися припущення щодо результату матчу: адже східна трибуна — це місце найзавзятіших, найекспансивніших глядачів. Одним словом — це трибуна справжніх болільників.
Інтелігентний, добре одягнений дідок з професорською борідкою суворо дивився на Дениска через окуляри й сердито говорив, наче лаявся:
— Оця гра — краща в історії футбола нашого міста. Приїхала видатна команда! Що? Скажете, ні?
Дениско всміхався і мовчав.
— Я вас запевняю, що гра буде безпрецедентна. Мені довелося в минулому році в складі делегації бути в Західній Німеччині, бачити їхній матч з Англією. Ото гра! Хіба це можна передати словами? Чи коментатори щось варті проти самого видовища? Ні, недаремно раби Риму виступали під лозунгами «Хліба й видовищ!». Мені й хліба не треба, аби матчі дивитись. Та ще отакі.
— Дідусь без хліба, на пирогах би перебився, тільки б матчі дивитись, — пожартував хтось із молодих хлопців, і старий доброзичливо засміявся.
Незабаром почалася гра, і Дениско забув усе на світі, він був там, на полі, серед футболістів, бурхливо переживав їхні радощі і страждав від невдач.
Зовсім інакше поводився на стадіоні полковник. Він спокійно пройшов на своє місце на західній трибуні, байдуже глянув збоку в ложу і, помітивши там трьох у білих плащах, відвернувся і став дивитись на поле. Коли з'явилися футболісти і привернули увагу всіх глядачів, він непомітно глянув ще раз на отих, в світлих плащах. Полікарпов сидів посередині. Полковник встав і проходом поміж секторами пішов нагору. В проході біля входу в ложу нікого не було. Він спинився і майорові, що стояв в дверях, тихо сказав:
— Троє в білих плащах. Середній.
Майор кивнув і повернувся до нього спиною. Полковник підійшов до кіоска, купив цигарок і, трохи погулявши по алеї, пішов на своє місце. Майор так само стояв на дверях. Полковник швидко й тихо сказав:
— Якщо залишить ложу сам, сповістіть мене і беріть на виході із стадіону. Запам'ятайте, на виході! Одразу ж за хвірткою.
Майор кивнув, і полковник пішов далі.
Але Полікарпов не вийшов з ложі, доки не закінчився матч. Коли вдарив гонг, полковник
— От матч так матч! — гукнув він і раптом спитав: — Іван Остапович, а чого це ви сіли ззаду?
— Так треба. Ви, лейтенанте, зараз виключіться на хвилинку з матчової ситуації, — полковник обірвав мову і жовтуватою занавіскою закрив бокове скло. — Ось вони.
Мелькнули три світлих плащі, в ту ж секунду передні дверцята відкрились і поряд з шофером сів майор державної безпеки.
— Прив'яжи оцього б'юїка, — сказав він шоферові. — І не відпускай.
Троє сіли в свою машину, трахнули дверцятами. Б'юїк пустив в радіатор ЗІМа хмару диму і покотився.
— Держися ближче до нього, — кивнув услід б'юїку полковник, — бо тут відітруть і тоді не доженемо нізащо.
— Який план? — спитав майор, обернувшись до полковника.
— Лишається один вихід: зупинимо, і ти перевіриш документи.
З потоку автомашин, що пливли від стадіону повінню, б'юїк завернув у тихий провулок.
— Вася! — сказав полковник. — Обійди його на наступному кварталі.
— Слухаю, Іване Остаповичу! — посміхнувся шофер і прибавив газу. — Це ми можемо!
Шофер б'юїка, очевидно, помітив, що його доганяють, і поїхав швидше.
— Сигнал! — наказав майор.
Пролунав низький, сердитий сигнал, які є тільки в машинах особливих призначень, але на б'юїку не звернули на нього уваги. Він помчав ще швидше, і відстань між машинами почала збільшуватись.
— Придави його, — спокійно сказав полковник. — А ви, лейтенанте, — звернувся він до Дениска, — приготуйте зброю. Полікарпов так не дається.
Полковник сидів, вільно відкинувшись до спинки сидіння і склавши руки на колінах. ЗІМ загув, наче літак, і одразу порівнявся з лівим сигнальним ліхтарем. Знов довгий, низький і вимогливий сигнал. На великій швидкості ЗІМ почав обганяти б'юїка. Через плече шофера Дениско помітив, як стрілка спідометра переповзла за «100» і пішла далі.
— Це неспроста, — сказав майор.
— Побачимо, — відповів полковник. — Вася, піджимай його до бровки. Сміливіше!
Шофер дав сигнал в той момент, як радіатор б'юїка вже зникав ззаду.
— Не висовуйтесь, — попередив полковник Дениска.
— Він мене обходить зліва, — стурбовано сказав шофер.
— Став машину впоперек вулиці, — наказав полковник.
Завищали гальма. З шерхотом просунувся ЗІМ на нерухомих колесах і, вильнувши ліворуч, круто розвернувся впоперек вулиці. Б'юїк зупинився в метрі від дверцят, за якими сидів полковник. Майор відкрив дверцята і вийшов з машини.
— Пред'яви автоінспекторське посвідчення, бо стрілятимуть, — тихо наказав полковник, наготувавши пістолет.
Майор хитнув головою і, повільно вийнявши з нагрудної кишені маленьку автоінспекторську книжечку, розгорнув її перед тим, що сидів за рулем.
— Ви власник машини?
— Я.
— А кого ви везете?
— Це мій брат, — кивнув шофер, — а це друг. Він у нас живе.
— Так, так, — протягнув майор, ховаючи своє посвідчення. — Перевіримо… Покажіть мені ваші документи.