Зворотний бік світла
Шрифт:
Посолонь сумно подивився на зал, на присутніх чоловіків та жінок, яких знав поіменно, які чесно та віддано не одне тисячоліття виконували свою роботу, даючи лад у доручених їм світах. Перероджувалися не тільки світи, змінювалися разом з ними і безсмертні. Мирне та рівне співіснування безсмертних та смертних, яке сповідують ті, хто перебуває зараз на світлому боці, виявилося ліпшим, аніж неприйняття та ворожість. Дехто з безсмертних пробував підкорити собі смертних, вважаючи їх примітивними комахами, рабами, або взагалі знищити, як зайвий вантаж, що заважає гармонійному розвитку Всесвітів. Потопи, землетруси, виверження давно згаслих вулканів (типу Содома і Гомори чи зниклої Атлантиди), всякі там метеоритні закидання камінням, смерті цілих цивілізацій, що не витримали випробування спокусами, найрізноманітнішими —
Історія смертних світів віражувала, бо на неї завжди впливали деякі безсмертні, знаходячи начебто логічне та мудре пояснення своїм вчинкам. І хто знає, чим би для смертних все закінчилося, якби не…
Так, завжди все впиралося в народження нового безсмертного. Доволі складний процес, і здобуття цього почесного позначення відбувалося й відбувається досі через отримання оберега Перемінника з рук Володарки Смерті. Були лихі часи для смертних, коли Мара перебувала на боці темних. Тоді питання стояло майже риторично — скільки ще проіснують смертні. А безсмертними зазвичай ставали тільки ті, хто народжувався від безсмертних: від темних — темні, від світлих — світлі.
Та все змінилося в один момент, коли Мара покинула темних. І відразу після цього у смертних з’явився шанс, бо безсмертні стали з’являтися й серед смертних, отримуючи з рук Мари Перемінника. Мара не стала ні на чий бік, просто продовжувала чесно виконувати своє призначення, залишаючись незмінною володаркою смерті та оберега Перемін. Так, ця гоноровита пані тоді перекроїла все на свій лад. Посолонь захоплювався цією жінкою. Вишукано втерла носа всім. Темні, звісно, намагалися противитися спочатку цьому. Наївні, хіба можна диктувати щось самій Марі? Опиратимешся — гірше ж для тебе. Було сказано Марою доволі просто: «Ні — то ні. Однак якщо ні, то діти темних не отримають жодного Перемінника». А це означало, що тоді вони переходять з касти обраних у касту смертних. І темні мусили прийняти нові правила. Отож з цього часу безсмертні і зі світлого, і з темного боку завжди народжувалися та починалися як прості смертні. Бували випадки, хоча й доволі рідкісні, коли в родині безсмертних народжувалися малюки, що не ставали безсмертними. З обраними в родинах безсмертних все було наперед вирішено. Звісно, існувало трохи химерне право вибору, але воно завжди залишалося тільки умовністю, все одно рідна матір ліпша за найчарівнішу мачуху.
Зі смертними обраними було складніше, завжди складніше. Зазвичай вигравала та сторона, яка першою дізнавалася про позначення безсмертного серед смертних. Цього разу світлі випереджали темних, тобто Птаха всіх випереджала. Тому, очевидно, темні і скаженіють. Мало того, що забрала у володаря темного Світу Морока його єдиного сина, так ще й чисту безсмертну тепер намагається схилити на світлий бік. І перисті хмари, Посолонь був упевнений, то тільки квіточки.
Стриб, Стрибог. Великий темний, з діда-прадіда, син, онук, правнук темних. О, ні, він не просто безвинно полишив своїх, як ото колись вчинила Мара, тоді не так образливо було б, не так чіпляло, він пішов до світлих, до ворога, зрушивши клятву, обітниці і, найжахливіше для темних, вижив. Такого ще не траплялося. Стовідсотковий син темних закохався у світлу безсмертну Птаху, батьки якої звичайні смертні. Кохання Птахи здолало клятвопорушництво? Багато хто в це вірить. Посолонь — ні. Так, кохання — сильне почуття, але в такому випадку одного його таки замало. Мусить бути ще якась причина.
Птаха, колись смертне дитя, з тих смертних, яких безліч, і раптом серед них віднаходиться чиста душа. Стати обраним серед смертних не означає бути гіршим від тих, хто народився від безсмертного. Бо хто може з впевненістю сказати — Птаха гірша від Стриба? Ця жінка, яку Посолонь виховав мов рідну, сьогодні найсильніша в Яровороті. Учитель упевнений, його вихованка сильніша й від нього: невідомі навіть йому сили слугують їй, до кінця осягнути їх міць неможливо. А її загравання зі снами, вона навіть не здогадується, що Посолонь про це знає. Птасі давалася велика сила — вона отримала дозвіл сміливо втручатися в минуле та в майбутнє. Їй довіряли, бо знали — вона без нагальної потреби нічого не змінюватиме. А таке собі панібратство з Володаркою Смерті? Мара рятує Птаху від смерті, а згодом продовжує опікуватися нею. Дурні язики плетуть нісенітниці, називаючи дівчину донькою Мари. Якщо чогось не вповні розумієш, то вигадуєш пояснення, хай навіть безглузде. «Моя Пані Досконалість», — називав Птаху жартома Стриб. Вона й справді досконалість в усьому, і для неї передусім — закони, благо й устрій світів, а потім — все решта, в тому числі особисте. І що з того тепер вийде? Учитель зітхнув. Він зовсім трішки співчував Стрибу і засуджував свою ученицю.
До зали зайшов служка Стриба та Птахи Остап. Посолонь задивився на хлопця. Остап заклопотано когось видивлявся, водячи уважно по залу очима. Тоді, запримітивши того, кого шукав, рушив у його бік. От тобі приклад доброго смертного. Гарну та чисту душу має юнак. При переродженні, якщо її не змарнує та не засмітить дріб’язком, може стати добрим безсмертним. Посолонь згадав слова батька Хорса: «Творець у нас один. Вб’єш брата чи сестру — загинеш сам…» У родинах безсмертних рідко народжуються діти. Он Птаха зі Стрибом скільки вкупі прожили, а дітей нема! Якби були, то, можливо, все склалося б по-іншому — справжні квіти мають давати плоди. Але ж усе ніколи — обов’язки то в одного, то в іншого, відкладання на потім. Посолонь — один з небагатьох щасливих винятків. Мати — Влада, батько — Хорс.
Зала була вщерть заповнена. Лишень два крісла сиротливо сумували в першому ряді. Власники їх були відсутні. Птаха не прийде. Стриб не прийде також. У той день, коли прочитав листа Птахи, Посолонь сказав Стрибу, який щойно отямився від прокляття:
— Вона — жінка, вона мудріша від нас з тобою. Вона там, де потрібніша.
Так, тоді ще говорив щось про велике покликання та честь бути Учителем для майбутньої безсмертної, а хто зі світлих найдостойніший мати таку честь — тільки вона, і Стриб має пишатися своєю дружиною і той лист розуміти по-новому, тобто розважливо та мудро це сприймати, а не як ревнивий чоловік. Так, можливо, з деякими моментах вона погарячкувала, однак Стриб сам трішки в цьому винуватий (під «трішки» малися на увазі постійні зради). Та Стриб, здається, не хотів чути. Був одержимий Птахою. І як важко цьому противитися чи перебороти.
Що розумниця Птаха могла знайти в такому, як Стриб, темнішому поміж найчорніших? Це питання Посолонь ставив собі не раз. Скільки довкола достойних чоловіків, з відкритими та чистими душами. Бери — володій. Кожен вважатиме за честь, якщо вона зверне на нього увагу. А вона вибрала його, з запаскудженою душею, зумівши щось світле в отих потемках розгледіти. Ох, жіноче серце — то дивна книга, яку перечитуючи ще раз розумієш: іще менше второпав, ніж коли читав уперше.
Крутнув невдоволено головою. Не може не думати про цих двох, не може. Посолонь дивився через величезні круглі вікна Храму. Сонце стояла над Південною брамою. Час починати.
Хтось боязко торкнув його за плече. Озирнувся.
— Він пішов з Ярово-о-орота, як ви і казали. — Розгублений і збентежений Дуж говорив поспіхом, ковтаючи букви. То був один з його учнів, з тих, хто отримав Перемінника, як син світлих безсмертних, і, звісно, мав силу, але та сила й досі спала всередині хлопця і ніхто не знав, коли вона прокинеться, та й чи прокинеться взагалі. — Чуте, Вчи-елю, Стриб-б-б таки пі-ов. Але як ви з-зали, що він нава-иться? Що-но при-ігав його служ-а. Він довів Стриба до Західної бра-ми, і Рарог прос-о випус-ив його. Ал-л-ле чому, Учителю, ви дали Рарогу такий наказ?
Розмову ненароком почув Китоврас, він підвів свої очі на Дужа:
— А ти й не мусиш розуміти, Дуже. Заспокойся, хлопче! То не для твого сплячого розуму загад. Учитель Посолонь знає, що робить. Мудрість людська не тут, хлопче, — і він постукав Дужа по голові, — а зовсім в іншому місці.
Вчитель кивнув. Чи він був мудрим, чи просто вірив своїй донечці Птасі? Вона для нього стала донькою, ніколи вголос то не казав, але всі й так знали, що любить він її як рідну і рівну. Як там вона написала у листі: «…Мій відхід — це постріл у голову, сподіваюсь що він не смертельний. Попри все, це шанс для мене навчитися жити без тебе, а тобі — без мене». Хай Стриб спробує, це колись мало трапитися, і чому не зараз? «Авжеж, таки вдалий момент!» — саркастично сказав сам собі. Опустив очі долі, на вчетверо складеного листа Птахи. Дуж трохи почекав, сподіваючись на якусь відповідь Учителя. Той, здається, вже й забув про нього. Тоді Дуж ніяково стенув раменами і пішов до виходу.