Зворотний бік світла
Шрифт:
— Гроші, любонько, то попіл. Колись зрозумієш, чи є в них хосен.
Люцина захотіла взамін геть інше… Коли говорила про шопту того особливого, то ледь помітно щирилася й раз-по-раз хижо посміхалася. Так, Валя швидко погодилася з ціною, вважаючи Люцину божевільною дивачкою, а себе — сучасною та розумною. Ще в дитинстві, спочатку в садочку, а згодом і школі, втовкмачували дорослі дяді й тьоті, і тато з мамою не заперечували, що ані Бога, ані душі нема. Тож прибабах Люцинин, яка за свою послугу захотіла частинку душі, вважала за розіграш (кожен в тому світі дуріє по-своєму). Чомусь не хотіла собі пояснювати, як можна словом заговорити на смерть, бо тоді, певне, мала б відповісти собі ще на одне питання — чи Бог та душа існують.
Коли Мишку-Галюську на цвинтарі закопували в землю в білій фаті та білому платті нареченої, на похорон зібрався весь гуртожиток і вся кондитерська фабрика. Водієві на зелене світло в центрі міста відмовили гальма, Галька померла на місці. Василь плакав-тужив на могилі коханої…
Коли так легко йдеш на зговір з тими, хто торгує такими послугами, то дуже просто зробити це і вдруге, і втретє. Спочатку то вважаєш важливим — заради кохання, заради коханого. А потім… Заради квартири, дефіцитних товарів, доброї посади, здоров’я, ліків. І все це в тебе тепер є. Чи майже все. Бо раптом той, кого ти вчора обожнювала, виявляється лишень звичайним обивателем-блазнем, плаксієм, який вірші любить більше, аніж тебе, і він не здатен через свої якісь там дитячі хвороби дати тобі дитину, а скиглить і стогне в стилі ретро, і ти платиш пані Люцині ще трішки, щоб його від тебе забрали. І нарешті ти щаслива, бо вільна. Статки, чини, багатство, гарний чоловік (красень та ловелас), який через пару літ тобі теж набридає, як і перший. Потім буде ще й третій, четвертий, кого хотіла — того і мала… Що хотіла, то і мала. Благо, «банк» повний і пані Люцина жива-здорова. Колишні оті дешеві «одні туфлі» на високих підборах, єдині на поверх та біленьке ситцеве платтячко півкльош з часом стали здаватися сном. Бо теперішня реальність поважного заступника директора фабрики Валентини Іванівни стала виглядати геть по-іншому — Чорне море, Середземне, золотий пісок, пальми, шепіт хвиль і коханців. Але, але, але… літа підкрадаються так нагло і вже старість стоїть на порозі та витріщається на тебе. Бо вічного життя тобі ніхто ж не обіцяв, а душа… Криниця майже порожня, і дріб’язковість раптом перетворює тебе на хвору, змучену життям потвору, з висушеним серцем.
Мальва уявила собі посудину, вщерть наповнену водою, але коли з неї постійно вихлюпувати воду, навіть якщо по крапельці, то рано чи пізно залишиться тільки на денці, рівно стільки, щоб тіло не вмерло. А воно й не вмирало, але терпіло жахливі фізичні муки. І тоді пані Люцина підказала інший метод продовження людського віку, бо вмирати баба Валя боялася. Певно, здогадувалася, що нічого доброго по смерті її не жде.
Мальва гидливо дивилася в очі старої немічної жінки. Баба Валя недаремно сиділа з ранку до ночі на лавці під під’їздом. Вона крала сили, підживлювалася в тих, хто проходив поруч. Не всі піддавалися такому впливу, на жаль для старої, звісно, але їй багацько і не треба було. До церкви чи в людне місце не йшла, бо там різні трапляються, і такі, як та мала, що зараз пригвинтила її до стіни, теж є. Вона ніколи ту дівку не любила. Стара з тваринним жахом дивилася на дівчину, намагалась відірвати від неї погляд, але не могла, бо Мальва не відпускала:
— Що ви зробили зі своєю душею, бабо Валю?
— Молода — не розумієш.
Ні, вона не розуміла, вона бридливо оглядала спотворену жахом фігуру старої.
— Ще раз, спробуєте тільки зачепити когось, тоді я вам обіцяю — торкнуся вас по-справжньому.
Не знала Мальва, чому так каже і як то по-справжньому, але стара їй, схоже, вірила, бо забубоніла пригнічено:
— Чесне слово, добра дівчинко, не стану цього робити. Я стара, доживаю, а те, що трохи позичаю в молодих… Тож у вас того і так забагато, але коли не можна, то не можна. Тільки той, не кажи нікому, га?
Не казати нікому? Про що? Наче їй хтось повірить. Мальва ще раз глянула на спотворену подобу істоти, яка колись була гарною жінкою, і їй стало гидко. Людиною вона її назвати не могла. Це був покруч — недолюдина. Той, хто, змарнувавши власну душу, зараз підживлювався силами інших людей. Мальва знала, баба Валя тепер її боїться і не стане шкодити. Згадала волосся старої, кинулася до ліфта, вдома її вивернуло…
Так, побачене вперше — справило шокуюче враження, аж до ригачки, хоч і не вважала себе зманіженою. Згодом стрічала недолюдей і вдруге, і втретє, вдесяте… Спочатку навіть рахувала, а потім… Просто махнула рукою. Скільки довкола тих, що торгують собою? Так, саме собою, не тілом, як повії, а собою: заради грошей, посад, квартири, машини, красивої дівчини-моделі, примарного вигаданого кохання чи коханого продають душу, ні — не відразу всю, а шматочками, кавальчиками. Так, той, хто зважується на таке, мусить добре подумати. Яка ж то спокуса — отримати все і відразу, не працюючи, не докладаючи жодних зусиль, просто так, бо ж живемо один раз, а що потім, а хто вам сказав, що потім настане. Таки так, коли душа тільки на денці, то до неї ні потім, ні колись ніколи не прийдуть…
Недолюди. Так називала для себе таких і мала на те право…
Улюбленим місцем для Мальви віднедавна стала дахівка будинку на сходженні вулиць Шпитальної, Джерельної та Шолом-Алейхема. Обізвала для себе це місце «Перехрестям гріхів та спасінь». Тут живе її «подруга по нещастю» Лідка, вони разом займаються вільною боротьбою і закінчують в цьому році випускний одинадцятий клас. Дівчата в спорті не суперниці, бо різні вагові категорії, в житті також, принаймні поки що. Купа спільних інтересів, тобто спорт і ще раз спорт та трохи байдуже зверхнє ставлення до хлопців. Хоча… Мальві до Лідки далеко, маються на увазі зовнішні дані і очевидні перспективи. Ліда — висока (метр сімдесят п’ять) рудоволоса ясноока красуня. Мальва впевнена — з Лідки таки буде чемпіон, бо спорт для неї — ціль. Мальва ж грається чи розважається, Лідка ж з усіх сил розважливо підтримує подругу — шукає себе. Хай, але їй здається, що колежанка таки дуже близька до істини. Лідка себе вже давно знайшла, принаймні вона так думає. Батьки — лікарі-стоматологи, дівчина йде вже визначеною для неї батьками дорогою, а те, що має хобі (вільна боротьба), то… Так, батьки спочатку були проти недівчачого заняття, аж поки Мальвин тато з ними не поговорив, навівши їм певні аргументи на користь такого невинного хобі. Найсуттєвіший — часу не вистачатиме на іншу дурню, до того ж таким чином дитя легко можна заохотити до чогось і мудрішого, паралельно. Не будеш мати гарних оцінок — кидаєш спорт і теде. Сьогодні Лідчині батьки з того, що донька трохи спортсменка, тільки тішаться. Он у шефа, Владлена Сильвестровича, син — вже два рази в наркодиспансері лікувався в неповні сімнадцять. А куми мала в п’ятнадцять залетіла, і ще купа різних прикладів знайомих, друзів, пацієнтів. Виявляється — одні плюси від тих занять: дисципліна, спокій, послух. Батьки посилено готують Лідку до вступу в медінститут, а та і не пручається. Поки вони не влізають в її життя і це не заважає спорту — вона приймає такі правила гри.
Червень — гарячий місяць: тестування, екзамени. І Лідчині, і Мальвині батьки думають, що дівчата посилено готуються до них. Лідка — так, а Мальва… Тій зараз не до того. Іспити вона й так складе, впевнена в цьому. Вчора тато її історію перевіряв, минулорічні тести підсунув. Інтуїтивно стовідсотково дала правильні відповіді. Батько від несподіванки мало дару мови не втратив. Після такої бурхливої батькової реакції розуміла, що наступного разу слід хоча б два-три рази помилитися, так спокійніше. І тести, і екзамени вона здасть, але чи знадобиться воно їй. Відчувала — радше, ні.
Отож, вдало прикрившись підготовкою до іспитів, Мальва пропадала на Лідчиній мансарді. З мансарди останнього поверху легко попадаєш на дах, а там… Все — як на долоні. Розкіш.
Ох, і надивилася Мальва на всяке-різне. Краківський ринок — колоритне місце. А поруч, через стінку, так би мовити, пологовий будинок. Повнота вражень. Чорні серця, майже втрачені душі. Навіть не хотілося знати, що стає з такими, як баба Валя, по смерті. Нехай, може згодом їй хтось пояснить. Але той колоритний світ внизу не виглядав аж таким уже втраченим, бо поміж юрбою, крім звичайних, буденних, загублених, скривджених, принижених та перекривлених покручених душ зустрічалися і по вінця наповнені, ті, що сяяли. Таких, здається, називають праведниками. Вона відчувала — то вони зберігають рівновагу між тими, хто легко продається, і тими, хто ніколи про це не думає. Ті люди світилися зсередини. Називала їх для себе світлячками. До них приємно було торкатися, з ними хотілося просто так привітатися, як з давно знайомим чи з приятелем, поручкатися і якомога довше вловлювати посмішку на устах та іскорки в очах.
Краківський ринок. Різнобарв’я всього! Упирі та упирки (сама так їх називала для себе), що висмоктують сили зі своїх жертв. Ой, як то цікавенно за тим дивитися. Роблять то по-панібратськи, говорять до тебе, мов до давно знайомого, «ніжно» гладять по спині, говорячи компліменти (о, які ті слова колючі на доторк, мов терен). Людина заворожено слухає — їй бо приємно, а хижак тим часом забирає зі спини, а хто сильніший — то й з очей сили. Цівочка фіолетового світла переливається в долоню хижака. Ви й незчулися, як стали жертвою, а вдома вам болить голова, тремтять руки, ноги, ви пару днів розбиті, знервовані, роздратовані, вночі погано спите, бо постійно прокидаєтеся від нічних жахіть. А найчастіше упирі і слів не витрачають, просто в густому натовпі тісно і можна легко підживитися, без напрягу та творчого лету. В упирів хмарка над головою жовто-гнилого кольору. Тут і торгаші, що торгують не тільки матеріальним крамом, і ті, що віддаються, також є.
Зустрічалися їй і ті, хто не зчитувався, був замкнений. Це — особливі люди, відчувала їх. Вони помічали її також, питально вивчаючи поглядами. Хто вони — свої, чужі? Це ж саме питання читалося у їхніх очах. Тож про всяк випадок вони уникали її, як і вона їх.
А ось і пологовий будинок. Молоді мами, інколи зовсім юні, які випускали на світ нове життя — яскраві душі, що горять сонцем. Мати вливала частинку себе в дитину, даючи їй життя. Та траплялися й такі горе-мами, котрі не хотіли сонцем ділитися, і тоді… Було й таке, що хтось з минулого небезпечною тінню не давав це зробити. Чорна рука, мов накривка на сонці, і мати, як не сіпайся, ніяк не може допомогти своєму маленькому сонечку… Тоді біле світло, яке нізвідки, здається, береться, приходить то з молодим лікарем, то з молитвою турботливої бабусі, переливаючи частинку свого сонця в маля… Там було цікаво, бо було багато створеного щойно життя, і страшно, бо вистачало також смертей… Туди, в той будинок, жінки приходили не тільки народжувати. Он ту, юну зовсім, молодшу від Мальви, напоїли спочатку, а потім зґвалтували однокласники. Очі, мов у мертвого собаки. Чи зможе така виносити і народити дитину? Хто батько того маляти? Стоп, а твій хто? Скривилася.