Зворотний бік світла
Шрифт:
Горпина, тільки-но глянула на Олесю та матір, відразу зрозуміла — лихо тих двох привело. Олеся з виду зовсім дитина. У восьмому класі є різні дівчатка, є й такі, яким можна легко дати і двадцять літ, Олеся ж виглядала на тринадцять — худенька, тендітна, тільки з несміливими натяками на процес переходу з дитячого віку в підлітковий.
— Горпино, у нас біда. Тільки ти можеш порятувати та допомогти, — навіть не привітавшись, з порога заголосила Вірка, сльози, певне, всю дорогу ледве стримувала і от тепер дала їм волю.
Олеся заховалася за материну спину й несміливо шморгала носом.
— Вірко! Олесю! Заходьте до хати, і там все розкажете. Хай ліпше вулиця ніц не знає. — Горпина майже силою затягнула з сінешніх дверей жінку з донькою до просторої світлиці.
Нічого не розпитувала, чекала, коли Вірка врешті виплачеться і зачне говорити. І Вірка заговорила. Трохи плутано, та все ж і того було достатньо, щоб зрозуміти, яке таке горе привело до неї цих двох. Мала Олеся
Вірка розповіла далі. Про те, як позавчора несподівано зарано повернулася вранці з ферми додому. Зазвичай «дойка» починається о шостій ранку. А тут така оказія — сказали, що на ферму привезуть дефіцитні колготи та шкарпетки для доярок, тож попросила сусідку Лідку підмінити її, а сама помчала додому за грішми. Отож, не підозрюючи нічого поганого, Вірка похапцем влетіла в спальню, де в старій шафі під шаліновими хустинами тримала гроші, й обімліла. Її чоловік кохався з донькою. Спочатку ті навіть не помітили її присутності, так були зайняті. Звісно, зчинився ґвалт! Перелякана і збентежена Олеся ридала, благала прощення в матері на колінах. А той «вогер хранцуватий» і не думав виправдовуватися. Сварка, бійка, крики. Доволі огрядна Вірка роздряпала пику худющому Славіку, вибила йому передні зуби, а він, «скотиняка шолудива», і не мислив каятися. Навпаки, в усьому звинуватив Вірку. Кричав, що в тої завжди увечері то голова болить, то «срака». А він хлоп і йому «хочеці»… То шо, курвів у селі мало? «Такий гріх, такий гріх!» — голосила Вірка. Горпина аж обімліла після почутого. Знала, що жінка ще добирає пристойні слова, розповідаючи, могла тільки уявити собі, що ті двоє одне одному нагородили і зробили. Славко вишкірився на Вірку і сказав, що не чує за собою ані гріха, ані встиду, бо Олеська — не його донька, а сусідова, той сам му за фляшкою бурячинки признався. Так, він її ростив як свою, але то до пори — до часу. Для себе ростив. А те, що їй тільки п’ятнадцять, нічо — молода і рання, не вона одна в селі така. І, зрештою, Олеська сама того не менше хтіла. Він її не силував. Олеся ж чесно зізналася матері, що вже півроку вони «тимтово» займаються. Славко пригрозив доньці, що тільки посміє матері тявкнути — то приб’є її, та й чи повірить Вірка таким брехням малої.
Вірка роз’ярилася, хотіла й Олесьці, для «прохвілактики», надавати по пиці чи за патла потягати, та чималий живіт оголеної доньки стримав її. А коли розпитала, то з’ясувалося, що Олеська вже на п’ятому місяці. Сором який. Вагітна від рідного батька, щоб той там не плів про своє небатьківство, Вірка ж добре знає, хто батько дитини. Якби то було від когось чужого, то не сміли б турбувати, а тут — таке лихо.
— Горпинко, золота моя. — Вірка бухнулася в ноги. — Прошу, заклинаю, не дай пропасти. Тіко ти можеш забогарадити. В больниці навіть слухать не хотять: пізно, кажуть. Але ж то не тіко встид, голубко моя сизокрила. Встид ми би пережили. То ж гріх неспокутуваний, бо яке те дитятко си вродить, певне жи слабе на голову і не тіко. Порятуй, Горпинко, заклинаю.
Горпина підійшла до переляканої та зблідлої дівчини. Приклала руку до живота. Нічого не відчувала, як не силувалася, як не старалася, молячись і просячи сили, які їй завжди допомагали в таких випадках. Цього разу двері для неї було замкнено. Таке іноді траплялося — вхід до знання не дозволявся. Завжди то вирішувала так — не дано знати, лізти, значить, туди не слід, то якась покара чи наслання для людини або для родини і вона, відунка, вже тут — безсила. Навіть коли хворий показував результати аналізів чи свою медкартку — все одно не бралася допомагати. То не в її володіннях. Але цей випадок…
Вона тоді допомогла Олесі, переступила через всі застороги. Бо молода ще духом була, дурна, не визріла нутром. Враз відчула в серці спокусу чинити, як Господь, вершачи долю ще не народженої людини. І коли на світ божий з’явилося мертве дитя-викидень, тоді вона пологи викликала травами та й приймала їх, зрозуміла, щойно взяла на душу великий гріх — вбила ненароджену людину. Немовля було не п’ятимісячне, невідомо, хто тут брехав — Вірка чи Олеся, чи просто дівчина заплуталася в підрахунках через переляк. Мертве дитя мало щонайменше сім місяців. До того ж, взявши його на руки, то був хлопчик, зрозуміла — Олеся завагітніла не від рідного батька. Відчула це. Тобто той, кого вважала рідним батьком, ним таки не був, Вірка брехала всім. Горпина тоді забрала життя в дитини, хоч і давалася їй пересторога — не втручатися. Погребувала… І от тепер син Назарко розплачується за материнський гріх. З його насіння назавжди забрано життя.
15.
Та жінка прийшла до неї літнього вечора. Горпина вже навіть спати вкладалася, змовивши перед образами молитви. Пані стояла перед порогом, чекаючи дозволу увійти. Довга, аж до землі біла суконка, помережана білою вишивкою, так у них ніхто не вбирався. Плаття аж світилося в темряві сіней, та й сама жінка наче була зіткана зі світла. Горпина тільки глянула, відразу зрозуміла — своя. Назвалася дивним йменням — Птаха, заговорила до неї дивним словами з прадавньої молитви, якої її навчила бабуся. Від Птахи Горпина вперше й почула про Мальву, про немовля, яке щасливою долею випадку призначалося на виховання в родину її Назарка. Мати знала, що її син категорично проти того, щоб взяти дитину-сироту з дитячого будинку, через це навіть до розлучення з Ольгою дійшло, але та жінка говорила так упевнено, що сумніву не виникало — Назар спасував і прийняв маля як рідне. Ніхто не питав зараз у неї ані дозволу, ані поради. Її лишень повідомили про те, що вона має всіляко допомагати сину та невістці у вихованні дівчинки. Як допомагати? А вона сама знає, бо дівчинка ця — особлива. І ще та жінка сказала, що то її, Горпинина, спокута за колись вчинене зло. Горпина не сміла виправдовуватися, бо добре знала, за що, опустила очі додолу і тільки ствердно похитувала головою на слова янгола. Бо хто це був, як не янгол? Тільки він міг знати про Горпину таке!
Птаха пішла, а Горпина аж до ранку не могла стулити очей — думалося про все на світі. Згадувала дівчинку Олесю, мертве немовля, нещасливого, чи й уже щасливого, сама не знала допіру, сина Назарчика та згадувала-згадувала-згадувала свого чоловіка Миколку. Їй не вистачало його. Навіть не чоловічих обіймів уночі чи пестощів, а тепла долонь, до яких можна притулитися і загріти втомлену та зболену нещастями інших душу. Не плакалося тоді, тільки згадувалося, думалося і молилося.
Тож коли Назарчик вперше привіз до неї малу Мальву, Горпина зрозуміла — вищі сили подарували їм таке дороге і цінне дитя.
Маленька семимісячна Мальва махала рученятами, сонячно посміхаючись бабусі. І в Горпини враз так світло та затишно стало на душі, ніби всередині хтось запалив свічку. І от та свічка всередині палає вже сімнадцять літ. Знала, що та дитина — особлива, позначена. Бо неособливих дітей янголи самі не приносять. Янголи з дивними іменами.
Горпина любила Мальву, як може бабуся любити онуку, більше навіть, ніж Назарка. Нікому в цьому ніколи б не зізналася, але хіба ж серцю накажеш. А інколи вона навіть майже побожно боялася Мальви, відчуваючи всередині дитини необ’їжджену силу, тоді просто вклякала перед образами Матінки Божої, молилася і канонічними, і власними молитвами, щоб та допомогла її онуці зробити правильний вибір, коли настане пора. Таке щось схоже було і в неї, хоча вона тільки відунка, а тут щось набагато міцніше.
Горпина народилася в родині відунів. Її й досі дехто кличе по-вуличному — Відуниха. Бо коли вона побралася з Миколою Коровайченком, сином найшановнішого господаря Залютців, то стали називати, хоч і досить несміливо, Коровайчихою.
Від малих літ все в їхній маленькій господі дихало, співало, пахло. Завжди усміхнена мама в білосніжній хустині, зав’язаній під молодичку, трави, зібрані в пучечки та розвішані в найнесподіваніших місцях. І щодня багато людей, чужих людей, які приходять за допомогою. Батька Горпина не знала, коли його в сорок четвертому забрали на війну — мама була при надії, тільки на четвертому місяці. Навесні сорок п’ятого, коли малій Горпинці виповнилося піврочку, мама отримала похоронку — загинув смертю хоробрих на полі бою, похований у братській могилі в Чехії. На спомин про батька залишилися чорно-білі світлини з чорнявим усміхненим вусанем на них, сірий крислатий капелюх, юхтові чоботи велетенського розміру, батько був височенький — два метри росту, та похоронка. Тож мама Натка від народження стала їй і за матір, і за батька, і за вчителя, і за світло, і за тінь. Ні бабусь, ні дідусів. Страшна війна від сорок першого навитворяла лиха. Німці в сорок третьому, на Різдво, затіяли жахливу розправу над селянами. Усіх від малого до старого зібрали в церкві, замкнули там, а будівлю підпалили. Церква була стара — дерев’яна, тому згоріла, як солома, швидко. То була помста залютянам за допомогу повстанцям. Мама з татом того дня поїхали до сестри батька, тітки Марії, яка невісткувала в сусідньому селі. Сталося лихо, і Марія народила мертву дитину та мала якісь ускладнення після пологів. Набрали різних трав, трунків, настоянок, і тато повіз маму на санях лікувати тітку. Хоча мама не дуже хтіла їхати, вона ще не була досвідченою в цих справах. Та бабуся майже силою спровадила і дочку, і зятя. Тітку тоді так і не врятували, не встигли, — поки приїхали, та померла. Тож з великої та доброї родини Коровайченків ніхто не залишився, окрім Горпини, яка народилася вже наприкінці війни. Батькові батьки, дві сестрички-близнючки разом з маминими батьками згоріли в церкві. Тата та двох його братів не повернула війна: тато загинув у лавах Червоної армії, брати — не прийшли з лісу. Залишалася тільки пам’ять та горбики-могилки на цвинтарі з кам’яними хрестами. Того усього мала Горпинка знати не могла, пізніше їй про це оповіла мама.