Зворотний бік світла
Шрифт:
Але Саломеїна Охрімівна так легко не здалася. І коли в садочку проводили для спецгрупи (це дітки з різними фізичними вадами — є така у садочку група) плановий медичний огляд і там були різні фахівці, в тому числі психіатри, то Саломеїна Охрімівна, наговоривши молодій «некомпетентній» Ліді Іванівні купу різних непристойностей, прикритих сорокарічним стажем, силою потягла Мальву до психіатра. Але Ліда Іванівна не здавалася, а йшла за Мальвою назирці і перед самими дверима в кабінет лікаря шепнула на вухо малій: «Мальвочко, сонечко, ти ж мудріша від Хрінонівни, правда. Зроби все правильно». І вона зробила. Бо тоді Мальва зовсім по-дорослому зрозуміла, що немає значення, якими словами ти називаєш те, про що думаєш, найважливіше,
І як не старалася Саломеїна Охрімівна вивести малу з рівноваги дурнуватими запитаннями, нічого в неї не виходило. Лікар дав малій папір та ручку:
— Намалюй, будь ласка, мені що-небудь, Мальвочко.
Дівча сидить, малює. Він через деякий час перепитує:
— Що ти малюєш, Мальвочко?
— Я малюю сонце, дядечку! — чітко вимовляючи кожне слово, промовила мала.
— А от у мене на картинці в книжечці що дітки роблять?
— Дітки обідають.
— Добре, а якби ти з ними була, то як би ти сказала, що ви робите?
— Ми — їмо, — ідеально правильно відповідала дитина.
— А якби там була на картинці тільки Мальвочка, то як слід говорити?
— Я — обідаю.
— Молодець, яка розумна дівчинка…
Вона вийшла з кабінету лікаря і почула його діагноз, який він озвучив для Саломеїни Охрімівни:
— Вона нормальніша за нас з вами, пані. Невже ви ніколи не були дитиною?
Відтоді займенник «я» став для Мальви рідним. Зараз вона собі пояснює оте колишнє «ми» так. Одна я — та, що міркує, живе внутрішнім своїм світом, друга я — це та, що озвучує для світу те, що наміркувала перша, однак з певними поправками, тобто з поправками під людей. От і виходить — «ми». Заскладно, тож нехай залишаються «я» та «я».
17. Світло і тіні
Після отримання оберега Мальва ще пару днів щиро насолоджувалася чи розважалася кольоровими словами, які випурхували з уст людських. Могла легко довідатися, правду чи брехню говорять власники цих хмарок. Однак, коли постійно слухати майже під вухом, навіть уночі, чуже бубоніння, це набридає до чортиків, а ще та барвистість — від якої паморочиться в голові. З радіо чи теликом простіше — можна вимкнути, а тут… А чому б і ні? Можна спробувати. Торкнулася рукою оберега — звуки вмовкли, видиво зникло. З часом навчилася лише думкою вмикати чи вимикати, як його назвати правильно — процес, явище, талант, можливість. Фіг з ним, просто навчилася цим керувати і з ним жити. Можливо, якби поруч був учитель, який це все витлумачив, то скоріше б і дійшло, та чи цінувалося б.
Тож півтора місяця Мальва чемно вчилася, доволі обережно поводячись з тими «талантами», що впали на неї, мов сніг на голову. Важливим відкриттям для дівчини стало виявляти тих, хто не зчитувався, тобто нелюдей. Зовні — людина, всередині — вже ні. Вони вільно жили поруч, ходили, їли, спали, любили, дружили, ненавиділи, виконуючи при тім якусь тільки їм знану місію. Не лізла до них, знала — між ними також не так все просто. Зберігала нейтралітет, нічим не проявляючи себе. Бо відчувала: поки що немає ані досвіду, ані права на це.
Найболючішим та найприкрішим стало відкриття існування недолюдей, покручів. Це не ті, кого для себе називала «нелюдьми». З ними якраз все зрозуміло — просто нелюди, що маскуються зовнішньо під людей. Але ці — то геть інше. Та, напевне, все за порядком… Трапилося це одного весняного дня, коли батьки поїхали на дачу.
Слава Богу! Нарешті! Воля! Батьки чухнули на вихідні за місто. Дача — то маленька чепурненька дерев’яна халупка (чотири на чотири) і шість сотиків ґрунту між Грибовичами та Львовом. Мама кохалася в тих сотиках. Дитя асфальту, як вона себе називає, безконечно закохана в землю і все, що завдяки людській праці, наперекір здоровому глузду та логіці (поливав то все добро тільки дощ та зібрана в старі діжки небесна вода, бо ані джерельця, ані водогону поруч нема), росте-пре з неї та рясно родить. Там, на тих нещасних шести сотиках, всього понатикувано. Інколи Мальва дивується, як воно там усе поміщається, мов у дідовій рукавичці (і ведмеді, і миші): і квіти, і фрукти, і ягоди, і овочі, і дерева, і кущі, і навіть гриби. Весна в цьому році трохи припізнилася, березень видався геть паскудним, а квітень ще гірший. Тож прихід теплого травня сприйняли як благословення Господнє. І мама, запрігши до праці не тільки тата, а ще кума та куму, так би мовити резерв, кинула всі сили на польові роботи. Мальву ж оминула на цей раз «чаша сія», бо оскільки дитя у випускному класі, то в голові у нього має бути виключно навчання, підготовка до іспитів, тестувань і все таке. «Ура, слава тестам і амінь». Правда, вголос Мальва то не проказала, тільки подумала, натомість зробила виключно страждальницьке обличчя. Типу — вона з більшим задоволенням звалила б з родаками на дачку і саджала б петрушку, бульбу та буряк, аніж скніла за підручниками.
Вранці, спровадивши батьків, спускалася східцями свого під’їзду, в холодильнику масло закінчилося і батон батьки з собою забрали. Сергій у такому випадку сказав би: «Може, й не миш, а тарган точно у холодильнику повісився». Внизу на сходах, майже при виході, зіткнулася ніс до носа із сусідкою з першої квартири, бабою Валею. Якось так складалися обставини, що Мальва давненько старої не бачила, хоча та любила з ранку до ночі сидіти біля під’їзду на лавці, роблячи перерви на обіди-вечері та серіали, і обмовляти кожного, хто потрапляв на очі.
— Доброго ранку, бабо Валю, — чемно кинула дівчина і підняла на стару очі.
Баба Валя мала паскудний вигляд. Не дивно, що Мальва її давно не зустрічала. Обличчя в старої геть зелене, завжди гарно доглянуте волосся жінки, яке вона в холодну пору ховала під мохеровою шапкою і яке кокетливими срібними кучериками вибивалося з-під неї, а в теплий час нагадувало розкішну білу кульбабку, раптом перетворилося на гидоту кольору гнилої трави. Баба Валя вдавано щиро посміхалася. Ліпше б вона того не робила. Гнилі криві зуби щирилися на дівчину.
— О, Господи, — не втрималася Мальва.
Всередині шлунок стиснувся і готовий був вернути назад все те, чим дівчина вчора вечеряла:
— Бабо Валю, ви добре почуваєтеся?
Перше, що спало на думку, — те і ляпнула.
Натягнута посмішка сповзла з обличчя старої, замість того з’явився звірячий оскал.
— Ти, ти, ти… — затинаючись, просичала стара. — Ти мене бачиш-ш-ш?
— Та бачу ж, бачу, не повилазило ж мені! Ви що, грипою перехворіли? Кепсько виглядаєте. — Мальва недолюблювала бабу Валю через надто довгий язик і тому словесно з нею давно вже не церемонилася. — Вітаміни не пробували їсти: там цибулю, часник, мед, горіхи?
— Ти мене бачиш! — вже не запитувала, а стверджувала стара.
Баба Валя якось дивно себе поводила, і Мальва навіть не встигла ще щось відповісти на повторне запитання, бо стара враз блискавично, незважаючи на поважний вік та теперішній напівтрупний стан, опинилася біля Мальви, схопила дівчину за руку і…
Бабу Валю з силою відкинуло від дівчини, впечатало в стіну навпроти. Стара сповзла долі, жалібно скиглячи.
Мальва здивовано витріщилася на стару. Ту била пропасниця, бо як по-іншому пояснити те, що сталося. А воно й не дивно, баба Валя з вигляду — живий мрець, труп, що розкладається. Про всяк випадок Мальва торкнула пальцем оберега, уважно роздивляючись стару. Навколо голови баби Валі вертілася порожня хмарка. Так-так, не було барв ніяких, навіть сірого. Невже стара з’їхала з глузду чи помирала від якоїсь страшної смертельної хвороби, що виїла її зсередини? Мальва співчутливо, вже зовсім не сердячись, підійшла до баби Валі. Хоч вона й зараза, але самотня, стара. Хто за нею тепер пригляне, он уже й падучу хворобу отримала, ноги не держать.