Зворотний бік світла
Шрифт:
Горпина старалася дотримуватися маминих обітниць. Дар, що отримала, не був простим. Кожного разу вона наче вмирала від дотику до хворого. Тільки-но відчувала хвору людину, як її зачинали бити дрижаки, мов у пропасниці. Вся її внутрішня сутність, сутність живого тіла, благала — не чіпай його чи її, не торкайся, бо знову доведеться вмирати. Та душа не слухалася. Приречено клала руку на голову хворого, на спину, на живіт чи на рамена, здається, руки самі знали, куди слід вкластися. Приречені на смерть непрощенними заклинаннями, підпоєні мертвою водою, прокляті до сьомого коліна, привороти-відвороти, майже ніколи не приходили звичайні хворі. Ті або поправлялися самі, або їх виліковувала сучасна медицина.
Болячка — наслідок неправильних
Були такі, що тільки ствердно кивали і все. Бачила, відчувала — хвороба повернеться через декілька років, бо людина не зміниться, але тоді вже буде надто пізно.
І коли маленька семимісячна Мальвочка стиснула Горпинин пальчик своїм кулачком, вона раптом побачила те, чого досі осягнути не може. Та дитина була найбільшим світлом, яке їй доводилося коли-будь бачити в людині, навіть у святенниках у монастирях, у тих, хто більшу частину свого життя проводив у безконечних молитвах і вмів зцілювати душі словом. І водночас дитина мала в собі стільки ж темного. Темрява була напрочуд глибока, що коли надто довго занурюватися в неї, то можна пропасти. На очі наверталися сльози. Колись її онуці доведеться робити вибір, вибір між тими двома світами, що поки що мирно спали всередині маляти. Як кажуть гуцули — одна сторона «жасна», друга — «красна». І від неї, бабусі малого янгола, і від батьків, і, можливо, від тих, хто приніс ту дитину в світ теперішній, також залежало багато, залежало те, на якому боці захоче залишитися Мальвочка.
Горпина щоранку молилася двічі, двічі складала руки, складала їх по-різному — молилася до неба і молилася до землі. Жінка стояла навколішки на маленькому горбику за городом. Вона майже кожного дня зустрічала тут сонце. Навіть у дощову погоду, в сніговії, коли небо було повністю закутане хмарами, знала — коли воно сходило, відчувала це. То наче всередині тебе щось вмикалося і зачинало гріти. Жінка простягнула дві руки до неба, задерла догори голову і зашепотіла слова прадавньої молитви, може, не все мовлене вона розуміла, але ті слова звучали так сильно й мудро, що несила було сумніватися в них. Сонце зійшло. Горпина вклонилася йому. Тоді молитися йшла до хати, до Христа, до образів, до Матері Марії. Хрестилася на образ Матінки Божої, складала перед собою побожно й покірно долоні, опускала долі голову і змовляла церковні молитви, і лиш тоді йшла до роботи. Так її навчила мама, а ту — її мама…
А сьогодні їй наснився дивний сон. Після молитви згадала його. Дивний край, де є велика вода, може, море, і скеля висока над водою. Її онука стоїть на тій височенній скелі і тримає в піднятих до Сонця руках дві кулі — в одній світиться білим сяйво, в іншій — чорний туман вирує в коловороті. Над головою блукають важкі перисті хмари. А її онука вагається, не знає — до якого берега пристати. Раптом у небі з’являється веселка, незвичайна, небарвиста, а сплетена тільки з одної барви та її відтінків. Із зеленої.
Горпина після молитви встала з колін, підійшла до
16. Ми і я
З’ява сина Сварожого, оберіг, розповідь мами про дивну Жінку-Птаху, ключ-варган, вміння бачити слова — це все відбувалося в житті Мальви водночас і надто стрімко, і разом з тим — вчасно. Якщо вона і незвичайна, тобто в чомусь особлива дитина, то хтось дуже мудрий, щоб тіпа галімо не випендрювалася, «зробив» її такою, якою вона зараз є, тобто дав на виховання теперішнім її мамі та татові. Дивилася ніжно вранці за сніданком на своїх батьків, і її розпирала гордість, що вони у неї такі — люблячі.
Згадувалося завжди тільки хороше. З нею ніколи ж просто не було. Добре це знала.
Пригадалося дитинство. Коли тільки-но почала розмовляти, сама того не пригадує, тато переповідав, то замість особового займенника «я» називала себе особовим займенником «ми». Так і говорила: «Ми — пішли», «Ми хочемо їсти». Батьків це трохи бентежило. Дільничний педіатр заспокоювала — прийде час і дитина сама змінить «ми» на звичне «я», а поки що не варто дратуватися чи нервувати через це. З донькою ж все гаразд — добре росте, здорова, немає уявних друзів, всі — справжні, жодних психічних розладів, гарно розвивається, бешкетує, як усі діти, хитрує, як усі діти.
З часом батьки настільки звикли до Мальвиного «ми», що це навіть тішило, особливо тата-історика. «Наша доня — Ваша Величність, а Королівні негоже називати себе просто — я». В п’ять рочків, перед школою, Мальва пішла в дитячий садочок. На цьому наполягав Назар, так би мовити «адаптація» перед школою. В садочку Мальві подобалося все, навіть денний сон та ходіння в туалет «за розкладом» не дуже дратували, бо це все компенсувалося гарним веселим товариством дітлахів-однолітків. Мальва — компанійська дитина, тому в гурті почувається завжди комфортно. І все було б гаразд, якби не нова поважна вихователька, яку їм дали взамін Оленки, тобто виховательки Оленки. Всі дітлахи так її називали — наша Оленка, а не Олена Сергіївна, як того вимагав етикет. Оленка пішла працювати в школу… А замість неї з’явилася солідна старша пані з високою фризурою на голові, в мештах на доволі-таки, як на її поважний вік, крутих підборах та з поважним педагогічним сорокарічним досвідом за плечима. Останнє п’ятирічна Мальва запам’ятала особливо добре. Бо то навіть стіни в садочку про це знали: «Ет, голубонько, у мене прецінь сорок років педагогічного стажу, я краще знаю, яким має бути це поводження!» — говорила вона, вичитуючи когось з тих нездар, хто мав необережність сперечатися з нею. Мальва навіть подумала, що «стаж» — то щось ну дуже-дуже важливе, типу татової дисертації, яку той, судячи з маминого бурчання, «вже півжиття» пише і ще півжиття дописуватиме. А в нової виховательки того добра аж сорок штук. Тож скільки тре’ мати життів і якою мудрою слід бути, щоб таке учинити. Ого-го!
Нелюбов нової виховательки до Мальви почалася з того, що дівчатко ну ніяк не могло запам’ятати предовгого її імені по-батькові. А звали поважну пані — Саломеїна Охрімівна. Ні, не — Соломія, це було б доволі просто, в групі ж є Соломійка Гринчишин, а якраз Саломеїна, і не Хрінонівна, а Охрімівна. Добре запам’ятала дівчинка той день, коли вона нову виховательку назвала цілком випадково Салою Хріновою. Бо ж отакезне ім’я й по-батькові завчити неможливо. Саломеїна Охрімівна цього малій не простила, тому що з того сала і з того хріну-хрону довгенько реготав весь садок!