Зворотний бік світла
Шрифт:
В наметі біля лежачої Верхи сиділо налякане дівчатко-підліток, очевидно одна з помічниць жриці. Птаха рукою дала тій зрозуміти, що може бути вільна. Тій двічі повторювати не мусила.
Птаха стала навколішки перед вагітною посеред червоної мокрої плями, поклала руки тій на живіт. Маля і справді лежало неправильно, тому і не знало, як народитися. Безсмертна старалася віднайти сили всередині Верхи, щоб та допомагала їй.
— Хай тільки дитина виживе, — простогнала Верха, не розплющуючи очей.
Птаха зашелестіла губами, промовляючи
— Врятуй мою донечку, хто б ти не була. Я відчуваю — ти можеш.
Птаха кивнула, підняла очі поверх голови Верхи і оторопіла. Там стояла Мара. Отже, часу майже не залишилося.
— Роби свою роботу, Птахо. Хай дитина народиться. Я зачекаю.
Птаха знову говорила слова, впивалася замовляннями, креслила в повітрі знаки, добрі символи-обереги, просила Верху тужитися, допомагаючи їй руками. Через півгодини в шатрі почулося ледь чутне несміливе дитяче скімлення. Народилася дівчинка. Птаха перерізала пуповину чорним ножем. За волею випадку, очевидно, тим самим, яким Жриця відправляла на той світ новонароджених хлопчиків. Бо нічого придатного поруч не виявилося. Притулила дівчинку до себе. Мале не мало сили кричати, було втомленим через такий довгий та важкий вихід на білий світ. Птаха подивилася на Верху, на мить здалося, що та померла. Після того як дитя народилося, мати зовсім стишилася, зів’яла. Та Мара досі незворушно стояла на місці. Заговорила:
— Та дитина — твій клопіт тепер, Птахо. За неї відповідаєш. Я ж натякала тобі про тягар, якщо пам’ятаєш? І ти отримала його! У Світі Сарматів малій не вижити. Врятована Духом тут — що мертвонароджена. Свої ж горло переріжуть або спалять живцем. Прошу, постарайся зробити все правильно. Те дитя не чуже мені. В Яроворот заборонено її брати. Ворота не пропустять. Захист ставитиму я.
Птаха нічого не зрозуміла. Чому такі умовності? Так, у Яровороті ніколи не було смертних-немовлят, але ж це унікальний випадок і тому:
— Зачекай, Маро! А я? Ти ж мене привела в Яроворот і так просто, без ніяких там застережень? Сама ж бачиш — це ж не навмисно.
Мара посміхалася, але то була швидше насмішка, бо говорила жорстко та трохи сердито:
— Що дозволено Марі — не дозволено пташеняті, дорогенька. Вже тобі один раз попустили, коли привела без дозволу у Яроворот дитину. Тоді ж це я за тебе і за хлопця заступилася. Досить химерувати, Птахо. Цього разу — я не дозволю. Цю дитину мають ростити смертні. Я колись врятувала від смерті тебе, ти — врятувала її. Рівновага.
Птаха хотіла заперечити, вблагати. Має бути якийсь вихід. Слід попросити дозволу залишити живою й матір. Вона з допомогою Мари зуміла б це зробити! Добра думка. Га? Тоді й клопоту всім менше. Світів багато. От нехай маля з матір’ю в якомусь з них поживуть, якщо доля дівчинки настільки важлива. Мара підняла загрозливо вгору руку, наче читала її думки:
— Досить! Це не обговорюється, Птахо. Й так забагато тобі дозволено. Життя дитини в обмін на життя матері. Душа Верхи не згине і не змарніє, це сильна душа. І не говори мені про жорстокість, жінко, не псуй слів. Є щось вище над поняттями добра та зла. Та замолода ще для знання такого.
Розмову обірвав голосний дитячий крик. Мале, напевне, врешті зрозуміло, що народилося, і ледь чутне пхикання переросло у відчайдушні волання. Відразу ж за тим у намет майже влетіла Вітра, яка зрозуміла — вона стала бабусею. Птаха озирнулася.
Тим часом Верха поворушилася й ледь чутно застогнала. Була ще жива, відкрила очі:
— Мамо, мамусю, де моя торба?
Вітра, яка стояла, здивовано дивлячись то на доньку, то на онуку, пробуючи зрозуміти, до чого тут якась там торба, все ж кинулася виконувати волю Верхи. Сума знайшлася відразу.
— Відкрий її, мамо. Там у полотняному сувійчику квітка. Дай, — ледь чутно говорила донька.
Цар-Мати, здається, цілу вічність рилася в торбі, нарешті дістала з неї засушену квітку мальви, схожу на одну з тих, які зараз квітли на скельних стінах, передала доньці. Верха тремтячими пальцями взяла висушений квіт, приклала його до щоки, тоді поцілувала, шепочучи щось сухими губами, тільки для неї зараз важливе. Птасі здалося — то слова прощання.
Мара стояла, сумно дивлячись в очі Птасі. Час спливав. Птаха очима попросила Мару зачекати ще декілька хвилин, та згідливо кивнула.
— Мамо, покажи мені її.
Вітра взяла з рук Птахи маленьке рожеве тіло немовляти і піднесла до доньки, поклала маля тій на груди. Очима Верхи покотилися сльози, вона зашепотіла ледь чутно, хоча Птасі здалося, що й на це у неї не мало б залишитися сили:
— Вона красуня, матінко, правда ж? Назви її Мальвою. Я знаю, ти хотіла інше ім’я дати, але це вона сама вибрала. — Верха закрила очі, переводячи подих. Кожне слово їй давалося важко: бліде мов крейда обличчя, навіть уста стали білими. В тілі породіллі майже не залишилося крові. — Прощай, Мальвочко, любове моя! Будь щаслива.
Верха ніжно погладила рукою голову щойно народженої донечки. Вона так і померла, пригортаючи до себе маленьке тіло дівчинки і шепочучи ледь чутно: «Ти — моя квіточка».
Птаха відчула, як до горла підкотив клубок зі сліз, опустила додолу погляд, стримуючись. Безсмертні ніколи не плачуть. Скільки разів вона дивилася в очі смерті і ніяк не може звикнути до цього. За спиною, не стримуючись, голосно ридала грізна Цар-Мати. Птаха шукала очима Мару. Тої не було поруч, бо душа Верхи відлетіла.