Зворотний бік світла
Шрифт:
О, так! Її взаємини з Марою… Вже навіть встигли сотворити легенду про це. Майже всі знали — і серед темних, і серед світлих, що то Мара принесла малу семирічну Птаху Вчителю. От і ходили різні чутки про те, що Мара, начебто, щонайсправжнісінька її мати, яка зреклася доньки через щось там (різні версії — кохання, помста, ревнощі і т. д.). Ще би — так цікавіше. Про те, що Птаха належить до вибраної когорти безсмертних, у селищі стало відомо відразу, рідко в Яровороті з’являлися прийшлі діти, до того ж уже зі статусом безсмертного. Здебільшого той статус отримують по-різному — хто в сімнадцять, хто в двадцять. А тут — лишень сім, і вже безсмертна. Так, Птаха рано розпочала, і все це дякуючи Марі. Дивно звучить — володарка смерті порятувала від смерті.
Коли Птаха тільки-но розпочинала дорогу безсмертної, відкриваючи в собі, певне, отриманий ще від мами Арати, травницький талант зцілювання, то частенько біля постелі хворого
Цього разу Птаха чекала від Мари, можливо, подивування: що вона тут робить? Натомість у голові зазвучало: «Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Птахо! Як бачиш, цим світом, у який тебе закинуло, правлять жінки: жінки-воїни, сарматки, або царматки, як вони себе нарікають. Світ сарматів сам тебе покликав. І мав на те певні причини. Згодом зрозумієш які. Маленьке застереження — не розчаровуйся, бо те, що сприймається нами як тягар, ніколи не буває заважким, тому що отримуємо завше стільки, скільки в силі підняти. І ще: пам’ятай — я спостерігаю, я — поруч».
Птаха в знак згоди кивнула і, дякуючи Марі за розмову, опустилася на одне коліно, в шанобливому поклоні схилила голову. Так навчив її чинити Посолонь, коли розповіла йому про свої видіння та бесіди з Марою біля постелі вмираючих. Учитель навчив дякувати, навчив і просити перенести час смерті, коли це було потрібно. Найчастіше Мара погоджувалася. Бо вона — то «безконечна мудрість». Так називав її Учитель: «Безконечною мудрістю, дочко, нагороджено творцем дві таїни — народження та смерть. О, мудрість відкривається не всім, тільки найдостойнішим. Тому за уроки мудрості щоразу, дитино, треба дякувати».
Коли Птаха підвелася, Мари поруч не було. Володарка смерті зібрала щедрий урожай та й пішла далі, роботи у неї вистачало.
Після знайомства зі Світом Сарматів Птаха частенько туди навідувалася. Той світ її вабив. У ньому пахло легко й солодко-солоно: пахло гірким полином, украдливим запахом квітучих степових трав, сухостоєм і водночас пахло сіллю, яку вітер приносив з моря і яка опускалася крапельками роси на губи, лоскотала ніс та пестила шкіру. Ті жінки-вої були створені з полинового аромату, медових квітів степу та з морської солі. Були фізично сильними та витривалими, мали гірку та водночас скрадливу вдачу руйнівниці-завойовниці та коханки-матері, часто йдучи проти жіночої природи, віддаючи себе насамперед найпершій цілі — не бути підкореними жодним чоловіком, навіть коханим. То гірчило полиново, додаючи солі на рани душі та й на плоть.
Сарматки воювали не тільки на конях, воювали і врукопаш. Своє військо називали поляницьким, а яку пісню співали, коли їхали після бою полем:
Їде поляниця молодецька, Молодецька поляничища велика, Кінь під нею як сильна гора, Поляница на коні ніби сіна копиця, Вона палицю булатну підкидає Та під хмару, під ходяче, Однією рукою палицю підхоплює, Як пером-то лебединим нею грає.І степ слухав ту пісню, і навіть жайвір в небі замовкав, вражений її силою. Вся жіноча природа Птахи протестувала проти цього світу — жінка не може бути тільки воїном, але вона сама себе не розуміла, бо чомусь душею прикипала до сарматок, жіночий світ вабив-принаджував її.
За житло сарматкам правили величезні повстяні кибитки, в які запрягали по кілька пар волів. Розводили поляниці коней та корів — на харч та для воєн. Ніколи довго не затримувалися на одному місці, хоча і мали улюблені місцини, куди часто і з приємністю вертали. Птаха, здається, розуміла, чому сарматки майже непереможні, — вони були дітьми волі, не прив’язані путами до землі. Та для них майже не мала ані оберегової, ані матеріальної ваги. Ні спустошити, ні сплюндрувати їх городищ чи вбити родини, поки вони в поході, ворог не зуміє, бо їх нема. Згадала мудрий вислів грецького мудреця Біанта і посміхнулася: «Omnia mea mecum porto» (Все своє ношу з собою). От як влучно мовлено, і не лишень фігурально. А ще сарматки жили без чоловіків, а тому менше мали зрад, образ та ревнощів.
Чоловіки. В різних племенах царматів щодо них існували свої закони.
Були, звісно, сарматські племена з так званим м’яким поводженням щодо сильної статі. Вони майже полюбовно домовлялися з сусідніми «чоловічими» (чоловічими поляниці називали всі племена, в яких жив хоча б один чоловік) племенами зійтися на місяць-два для продовження роду. Коли народжувалися хлопчики, то їх просто віддавали в чоловічі племена, дівчаток сарматки залишали собі, ті мали стати майбутніми поляницями.
В племені Вітри, так звали Цар-Матір, все було по-іншому. Зі взятих у полон чоловіків утворювали табори, де утримували полонених, відбираючи поміж них фізично найдужчих. З-поміж них сарматка сама собі вибирала батька майбутньої дитини. Коли ж поляниця вагітніла, то мала вибір — або вбити чоловіка, якщо він здавався їй не зовсім вправним коханцем, або відпустити, в знак подяки, на всі чотири сторони. Щоб вижити, чоловікам-в’язням доводилося добре старатися. Новонароджених хлопчиків вбивали відразу після народження. Точніше Верховна Жриця приносила їх у жертву Великій Матері. Зазвичай це супроводжувалося гучними танцями та співами. Птаха завше з кам’яним виразом обличчя та огидою спостерігала за цим дійством, намагалася не потрапляти у ті страшні моменти в сарматський світ.
Величезний білий камінь ромбоподібної форми на Дівич-горі правував за жертовник. «Місце страти», — подумки називала його Птаха. На його поверхні, в кожному кутику — невеличке заглиблення. В ті ямки ставилися дерев’яні чаші, оздоблені золотим окуттям. На окутті — зображення небесного оленя, який на своїх рогах тримає верхнє небо: зорі, планети, всесвіти. Посередині ромба з такого ж каменю витесана оголена фігура жінки, Великої Матері, що дає життя і забирає його. Жінка над головою, на піднятих руках, тримає чару. До чотирьох боків чари припнуті залізні мечі, які своїм вістрям впираються в дно дерев’яних чаш. Довкола жертовника з піднесеними догори руками та піднятими до неба головами вклякало все плем’я. Верховна жриця виконувала ритуал. Тільки-но одна з учениць клала в руки жриці беззахисне ридаюче маля, яке відчувало, напевне, свою кончину й безупинно плакало, дитя відразу вмовкало та засинало. Жриця добре знала свою справу, була милосердною хоч у чомусь. Хотілося вірити — хлоп’ятка помирали уві сні. Жриця клала немовля на чару, а тоді гострим лезом великого чорного меча, який, очевидно, й почорнів від крові та жаху, перерізала горло невинній жертві, безконечно мимрячи про себе незрозумілі слова. З маленького тільця зачинала витікати вогнистими цівочками кров, коли ж її набиралася повна чара, то зачинала лезами мечів стікати вниз у чаші, які також наповнювалися нею. Коли ж з мертвого маляти вибігала вся кров, непотрібне нікому тільце спалювалося на ритуальному вогні, яке заздалегідь розпалювалося поруч. У вогонь Верховна Жриця доливала пахучої рідини, яка не залишала від тіла навіть маленького натяку на присутність в ньому людської плоті. І весь цей час і Велика Цар-Мати, і її почет німо та нерухомо стояли навколішки, побожно піднявши догори руки та задерши голови, бубнячи під ніс тільки їм знані слова чи то молитви, чи то прокляття, чи то покаяння за сотворене. Коли від тіла дитинчати залишалася купа попелу, жриця брала до рук чару наповнену по вінця кров’ю, піднімала її над головою — в бік Сонця, не перестаючи щось бубніти собі під ніс. Тоді Верховна Жриця по черзі підходила до кожної жінки племені з чарою. Першою завжди до Великої Цар-Матері. Вона, не встаючи з землі, навколішки, прикладалася до чари, роблячи ковток. Чара йшла по колу. Останній ковток робила Жриця. Чотири дерев’яні чаші з кров’ю так і залишалися стояти на жертовнику незачепленими. Наступного ранку і чаші, і білий камінь, котрий під час жертовного дійства забризкали кров’ю, були абсолютно чистими. Птасі зовсім не хотілося знати, де дівалася кров, якийсь гидкий здогад свердлив підсвідомість. Темні ніколи не гидилися людських жертв смертних, навпаки, заохочували їх. Після жертвоприношення наступав час пісень та дивних танців. Поляниці здавалися п’яними та трохи божевільними після здійснення обряду. Смерть ворогів не так п’янила, як кров власних дітей. Птаха ніколи не бачила закінчення кривавої дітовбивчої оргії, вона втікала геть з цього світу, обіцяючи собі більше не повертатися назад до тих жорстоких жінок. Та поверталася знову, бо щось чи хтось тримало її тут, її — сильну безсмертну.
На щастя, такі жертвопринесення траплялися нечасто, можливо, тому, що милосердна Велика Матір милувала хлопчиків і в поляниць народжувалися переважно дівчата. Жертвопринесення полонених, що не справилися з місією коханця чи чимсь там прогнівили поляницю, також були жахливими. Здорових сильних чоловіків спалювали живцем. Птаха старалася уникати і цього видовища, як страус, ховаючи голову в пісок. Не мала права втручатися в хід історії. А спостерігати за таким було понад сили.