Зворотний бік світла

Корний Дара

Вона поверталася назад доволі швидко, не блукаючи. Майже відразу намацувала правильний шлях, бо цього разу була впевнена — не заблукає: її вів вогник Перунової стріли. Птаха тримала її перед собою, кінчик горів мов свічка, і пломінь провадив мандрівницю в потрібному напрямку.

Враз лісові сутінки закінчилися і перед очима відкрилося поле, а над ним — передранкове небо. Світанок заливав світ, сірість сповзла, кольори заполонили довкілля. Птаха неквапом підійшла до височезного красивого дерева, відкривши від здивування рота. Дерево росло трішки осібно від усього лісового хвойного масиву. То був дуб. Але здивувало Птаху не це. Могла заприсягтися, цей дуб був копією того, що росте у них на подвір’ї. Он, поверх нижньої гілки, тої, що до неї вчеплена гойдалка на дубі в Яровороті, маленьке дупло. Ого, навіть сліди від гойдалки на гілці залишилися. А внизу, під величезним корінням, маленький лаз, туди Птаха любить залазити, ховатися. Тендітна

постать Птахи там поміщається, а от Стриб як не силувався туди заповзти — ніяк не вдавалося, завеликий. Усередині дерева темно, але вона має стрілу, яка їй допоможе. Птаха підняла стрілу перед собою. «Якого ж ти кольору, рідна?» Стріла на очах з сірої перетворилася на золоту. Птаха задоволено усміхнулася, бо знала — це на добро і та стріла ще їй обов’язково знадобиться. Жінка нахилилася і прошмигнула під корінь дерева. От де вона складе всі свої думки, спогади про цей сон, залишить і стрілу, яка, за словами діда Сна, є найліпшою охороною. І, здається, вона тепер здогадується, де її вхід до п’ятих воріт…

Тоді Птаха повернулася зі Світу Замерзлого Сонця геть іншою. Після отриманого дару в її житті дещо змінилося. Дійсність тієї, що рятувала щодня чиїсь життя, долі, душі, навіть цілі світи, яка трепетала та оплакувала смерті невинно убієнних, враз наповнилася новими барвами. Це змінило її, і ніхто не знає — на краще чи на гірше. Ніхто не знає, навіть Боги…

7. Скринька з червоного дерева

Про скриньку Мальва згадала тільки пізно ввечері. Точніше, навіть не так. Мама наполягала на тому, що просто необхідно випрати наплічник, оскільки «сухе чищення для нього, що мертвому припарка». От і заходилася дівчина витягати з ранця весь мотлох, що встиг там наскладатися з моменту останнього прання. Назбиралася купа всяких фантиків, якісь рекламні флаєри, візитки, номери телефонів, поспіхом записані на клаптиках паперу чи серветок, здебільшого без імен або підписані ініціалами — Б. Ж., К. К, В. Г. і т. д. Дві цидулки мали імена — Архаровець та Бутус. Як не силувалася Мальва згадати осіб, яким ті імена належали, так і не змогла. Все те добро згорнула докупи та викинула в сміттєвий кошик, що стояв під письмовим столом. Що то за телефони і що за люди, й так не згадає, вона себе знає, бо потрібні телефони вона доволі просто або запам’ятовувала без записувань чи нагадувань, або то успішно робив її мобік, а оті клаптики, на яких занотовувалися номери-цифри, то через ввічливість або, здебільшого, щоб відчепилися якнайскоріше.

Серед витрушеного мотлоху лежала й невеличка квадратна скринька з червоного дерева. Пригадала сьогоднішню пригоду. «Син ворожий», — прошепотіла сама до себе та посміхнулася. Згадала очі хлопця, який назвався Остапом. Ой, красиві очі мав той божевільний, наговорив їй купу якихось бздур про призначення-позначення, про закони світів. Як несподівано з’явився, так само й пропав. Правда, спочатку їй подумалося, що то каверзи кревної колежанки Людки. Та те диво чудно вбране поводило себе так смішно, що Мальва навіть повірила — то не розіграш, він справді виконує доручення якоїсь там тьотки, котру він називав чи то Вороною, чи то сорокою. Ні, стоп. Птахою називав. Точно — Птахою. Ага, прикольне ім’ячко, ще гірше, ніж у неї. Видно, в тієї пані батьки також мають гарно розвинену фантазію.

Мальва покрутила в руках шкатулку. Відкрити? Може, вийти на балкон, а то хто зна, що туди запхали. Знову пригадала чесні очі хлопця, яким хотілося вірити, махнула на все рукою. Та, фіг з ним, хто має втопитися, той не застрелиться. Так любить казати в тему і не в тему її тренер. Отож треба скриньку спочатку відкрити, а там — видко буде.

Та це виявилося непросто. Як не пробувала Мальва її відчинити, скринька, зараза, не розкривалася. Аж спітніла, розводячи з усієї сили стулки в різні боки. Задумалася. Скринька, очевидно, з секретом. Почала неспішно вивчати шкатулку. На перший погляд з усіх боків абсолютно гладенька поверхня, і лишень в одному місці пальці намацали ледь помітне крихітне заглиблення. І ніби струм пробіг тілом дівчини, коли торкнулася його, та більше нічого не відбувалося. І тоді майже інтуїтивно мізинець направила в ту ямку. Щось гучно хруснуло, і скринька наповнилася світлом, червоне дерево ніби палало, однак вогонь не пік руки, а лизав, навіть трішки лоскотав. Від несподіванки зойкнула та випустила шкатулку. Та впала на ліжко, сама відчинилася і перестала горіти. Дівчина обережно зазирнула всередину. Там не було ані дохлої жаби, ані тарганів, ані вонючих какашок. У коробці, дбайливо вистеленій усередині ворсистою червоною тканиною, щось лежало. На перший погляд воно здавалося живим, бо тріпотіло та звивалося змією. Та штукенція була тонюсінькою, наче павутинка, і сріблилася під світлом хатньої лампи, мов краплі дощу на сонці. Тому Мальві й здалося — воно живе. Дівчина обережно взяла ланцюжок у руку. Він виявився теплим і приємним на дотик. На його кінці теліпалося ще щось, але воно видавалося взагалі примарним, майже прозорим, настільки тонким був матеріал, з якого його зробили. А на вигляд — ледь помітні промінчики

сонця крізь хмари в похмурий день. Не думаючи ані миті, Мальва вдягла ланцюжок собі на шию. Це відбулося імпульсивно, майже на рівні отих емоцій, які вона переживала на змаганнях, на півмиті завжди випереджаючи в бою суперника, знаючи — він зараз вдарить, і також — куди вдарить. Вродженою інтуїцією називав це її тренер і додавав, що таке найчастіше мають лише жінки… А в Мальви інтуїція була, і навіть трохи забагато, хоча дівчина не надто тим переймалася.

Коли сонце торкнулося її шкіри в районі сонячного сплетіння, здалося на мить, що воно спалить її. Вся наповнилася ним. «Так, — сказав внутрішній голос, — якби то був хтось інший, спалило б. І в світлиці батьки замість тебе знайшли б жменьку попелу. Однак, ти, Мальво, справжня його власниця й Оберіг вибрав тебе». Мальва насторожено прислухалася до того, хто там усередині неї базікає. То була не вона — це точно, вона таких мудрих та правильних слів ніколи собі не говорила, ще й так культурненько. Тільки й вичавила з себе: «Прикільненько! Капєц!» Незнайомець промовляв голосом «сина ворожого» Остапа і називав ланцюжок з кулоном — оберегом. Ну що ж, «хай буде гречка», як каже бабуся Горпина. Якби можна було розпитати в того хлопця більше… Це напевне багато б що прояснило. Але вона ж його вважала божевільним, і, до того всього, здається, юнак кудись дуже квапився.

Мальва кинулася до дзеркала, щоб роздивитися краще дивовижу в себе на шиї, й остовпіла — у дзеркалі виднілася лише її тонка довга шия без жодних ознак присутності чого-будь на ній. Мальва опустила очі на ланцюжок, він спокійнесенько лежав на місці. Перевела очі на дзеркало — нічого. Раптом вухо Мальви вловило десь зовсім поруч якийсь незрозумілий гул, наче працювала недалечко пралка чи якась інша кухонна машина. Сусіди? Незважаючи на дурнуватий стан, вона ще реагувала на сторонні звуки. Значить, жива і не божевільна. В кімнату обережно постукали. За дверима почувся мамин голос:

— Доню, до тебе можна?

— Угу! — буркнула.

Мама ніколи не заходила в кімнату не стукаючи. В Мальви класні батьки. Відтоді, як отримала власну кімнату, котра вважалася «виключно її приватною територією», це золоте правило діє.

— Мальво, давай сюди свій ранець, кину в пралку. Що там у дзеркалі видивляєшся, знову по шиї дістала на тренуванні? — Мама побачила маніпуляції доньки навколо шиї і підійшла ближче. — Та ні, начебто синців нема.

Дівчина здивовано стенула плечима.

— Мамо, ти нічого справді у мене на шиї не бачиш?

— Нічого, все як завжди — худюща довга шия, мов у гуски, — мама, як і дзеркало, не помічали ланцюжка. Цього разу Мальва навіть не встигла образитися на дурне порівняння її шиї з гусячою. Хіба зараз до цього! — Ходи, доню, вечеряти, а то ще трохи, і перетворишся на скелет, обтягнутий шкірою.

Мальва ніяк не зреагувала на ці кпини і навіть кивнула, ніби погоджувалася зі словами мами. Думки дівчини рухалися геть в іншому керунку. Мама взяла з ліжка брудний наплічник і заклопотано подивилася на доньку, чи часом не захворіла дитина, якась надто сумирна сьогодні. Навіть розмовляє нормальною людською мовою без «тіпа», «прикинь» та «підканаєш».

Коли за мамою закрилися двері кімнати, Мальва пробувала дивитися на оберіг і через мікроскоп, який подарували їй на десятиліття, і через лупу, і через сонячні окуляри — дарма. Ланцюжок з себе не знімала, внутрішній інстинкт самозбереження говорив — цього не варто робити. Якщо лише власні очі без допоміжного чогось могли його бачити, то не все тут просто. Вкотре подивилася на себе в дзеркало. Нічого — гола шия. Маячня! Притулила руку до чола, може, вона захворіла, там типу — гарячка й марення? Фігушки — лоб був звичайним.

Мальва знала, що батьки її вдочерили. Тато розповів про це, коли дівчині виповнилося десять років. Вона на диво спокійно сприйняла новину, наче давно здогадувалася. Довелося навіть заспокоювати батьків, що все гаразд, що вона їх за це ще більше любить, бо ніколи навіть не могла подумати, що нерідну дитину можна так шалено любити та огорнути теплом, як то робили тато з мамою. Не відає, звідки вона знайшла ті слова в десятирічному віці для названих батьків, однак після почутої новини ще більше їх заповажала. Поза хатою, спостерігаючи за мамами та татами своїх однокласників, приятелів та знайомих, порівнюючи тих зі своїми предками, робила невтішні висновки: її батьки — найідеальніші. Тепер вона стовідсотково переконана, так зване біологічне батьківство — то тільки напівусвідомлення справжнього. Мама Оля й тато Назар — найсправдешніші, і їй зовсім не кортіло знати, хто справжні, тобто біологічні. Могла на світ божий вилізти гидка та осоружна правда. Може, її банально підкинула зозуля-матуся під двері пологового будинку в якомусь богом забутому містечку, а ще гірше — викинула як непотріб у сміттєпровід, типу помилка юності. Он шпальти газет рясніють такими подіями. Швидше за все, буденна історія — якась малолітня дуринда народила її в шістнадцять, злякалася наслідків та відповідальності, і маєш… А батько? Хто зна, чи матуся-зозуля й ім’я його знала? Правда могла виявитися страшною, неприємною або тривіально-банальною, тому краще нічого не знати.