Зворотний бік світла
Шрифт:
Що ж, Птахо, ти також маєш свій зворотний бік, і він не цілком світлий, правда ж?
Птаха народилася у Світі Чотирьох Сонць. Хоча і була примусово забрана з того світу, коли мала лишень сім літ, та багато що пам’ятає. І свою маму, жрицю Арату, завжди усміхнену, добру та красиву. Батька не пригадує добре, як би себе не силувала. Хіба що його сильні руки, які підкидали її вгору до Сонця, і вона реготала голосно, захлинаючись сміхом, і летіла додолу якусь мить, мов справжня Птаха, а там її зустрічали сильні руки тата.
Птаха добре пам’ятає й запахи, які її огортали в тому світі, — полин, чебрець, м’ята, роман-зілля, волошки, ружі, любисток, зібрані в пучки трави або заплетені у віночки в їхній величезній сонячній світлиці на стінах, на столі, на підлозі. Величезний пшеничний сніп-Дід посеред кімнати в День Народження Сонця.
А ще — красивий та величний жертовник посеред оселища Дива, біля Дівич-гори: здоровенний сваржень з білого каменю викладений на землі,
О, так, Птаха має певний сентимент до того часу, уривки-спогади трохи кволі, але такі яскраві, мов озимина, що визирає ранньою весною з-під снігу. Чотири Сонця на глечику, з якого мала Птаха п’є молоко, Чотири Сонця на чотирьох боках її ліжечка; О, Дажбог; Чотири Сонця на весільному короваї; О, Дажбог; Чотири Сонця на жертовнику; О, Дажбог; Добрі теплі символи-знаки. Ті Чотири Сонця народжувалися не тільки в небі, а й у молитвах тих людей, які ставали одним цілим з небом, стоячи ногами на Землі, підпираючи руками небо та дякуючи Великій Матері за світло, за вміння його творити, бачити, відчувати Дажбоговими очима, через вітер та дощ, через вічне бажання бути, народжуватися, любити, вмирати і знову бути, народжуватися, любити, вмирати і знову бути… Коловорот Сонця в небі, вічність життя на землі, яка піднімає жертовну чашу до неба.
— Пташко моя маленька! — ніжні руки мами.
— Я — лечу, мамо, дивися — лечу.
Тато підкидає малу Птаху вгору, і їй перехоплює подих. Бо вона Птаха — і то її небо, вона має крила і вміє літати.
То був не край — то був рай, її ирій, світ, замкнений у сонячному колі, світ, який хіба що приходить тепер до неї у снах та мріях. І можливо, тому що для Птахи дуже рано почалося доросле нове життя — життя безсмертної, коли Жінка в білому, з серпом у косі, торкнула її чоло своєю рукою. Але ті дитячі спомини будуть завжди світлом, яке зігріває та дає надію… Пам’ять мудрої безсмертної майже стерла багато чого темного і непривітного — і несподіваний набіг кочовиків зі сходу на оселище, і вбиті понівечені тіла тих, хто любив її і кого вона любила-недолюбила. Пам’ятає добре: скрегіт металу, дзвін і жахливі та страшні люди-круки в чорному довкола, мов холодні тіні з вирвища. Вони наскочили раптово, вранці. Вгризлися в її землю, сплюндрували та збезчестили, змели все на своєму шляху до шкуринки, до ниточки. Їх не стримали ані обереги, виставлені жрицею Аратою, ані обереги Великої матері, бо тут діяла інша сила — темна й ворожа. Чотири Сонця у чорному вогні, білі стіни хатинки зафарбовані в жар, і мала нажахана дівчинка вибігає з хати та сполохано ховається від чорнокрилих під возом. Та віз потрощено, бо щось у ньому небезпечно скрегоче і він валиться на малу, притискаючи своєю вагою тендітне тільце до землі. Біль, страшний біль заповзає всередину тіла, там щось ламається з хрускотом. А вона не може ані поворушитися, ані закричати — жах заціпив її волю, замкнув вуста, і мала дівчинка скалічена, накрита зламаним возом, схарапуджено дивиться, як помирає її світ.
Тоді загинули всі — і старі, і малі, і тато, і мама. Відчувала це єством, бо раптом все світле і яскраве зі світу щезло, а навколишнє затягли сутінки. Сутінки були всюди — небезпечні та липкі на дотик, мерзенні та холодні, гидкі. І тоді вперше вона побачила його, винуватця того всього дійства. Відчувала внутрішньо — то він привів сюди круків, хоча, може, й нічого не робив сам особисто, але спостерігав, радив, спрямовував.
Чоловік стояв на Дівич-горі, задоволено оглядаючи згарище оселища Дива. Гордо піднята голова, складені перед собою на грудях руки, жорстокі колючі очі, намальований знак на шиї у вигляді Сварги смерті і посмішка майже щасливої людини на устах. Але то не була людина, бо людина не змогла б отримувати втіхи від смерті, від болю неворогів, тих, хто тобі нічого поганого не вчинив. Був зодягнений у щось чорне та лискуче. Мала дитина знала, що зараз його страшні та колючі очі знайдуть її під поламаним возом, який став прихистком та пасткою водночас, і дадуть наказ крукам — вбити останню зі славного роду Арати.
Знала, що має спробувати утекти, та не могла — пастка не випускала, навіть спробувати заховатися за колесом не сміла, бо біль ножем вдаряв у серце, і тому сиділа пригвинчена до сплюндрованої землі, дивилася на цього жахливого чоловіка й чекала кінця. Він таки помітив її, якусь долю секунди дивився здивовано на мале зарюмсане дівча, яке тулило руку до того місця, де дуже боліло, і від того біль наче трішки завмирав, хоч і не минався зовсім. Птаха також не відводила свій погляд від нього, стараючись чи то виблагати ласку залишитися живою, чи ласку скоріше померти та піти вслід за батьками. Чоловік раптом опустив очі долі, наче щось обмірковував, тоді знову подивився пильно на неї, навіть наче підморгнув, від того вже не здавався таким жахливим, притулив палець до уст, даючи зрозуміти, щоб вона сиділа мовчки, можливо, її і не помітять. Потім розвернувся і пішов геть, не озираючись, розчинившись у сірих клаптях диму від згарища.
Того чоловіка Птаха впізнає пізніше, коли стане безсмертною, коли поверне в цей край боронити його дітей і зіткнеться з темними. Тим чоловіком буде Стрибог, який згодом стане її Стрибом. І вона йому простить — і смерть батьків, і жорстокість, і ненависть, і злість, і сльози, бо кохатиме й нічого з цим вдіяти не зможе. А кохання прощає все. Чи майже все? Ще не знала.
Чорні круки ще довго кружляли над оселищем, але так і не знайшли малої. Через роки Птаха зрозуміла чому: той у чорному поставив заслона. Тоді вона помирала на згарищі села, покинута вбитими мешканцями Дива, остання з роду Арати, не знайдена ворогами… А потім, потім її голодну, холодну, обпечену, з поламаними ребрами, ледве живу знайшла та, яка зазвичай приходить за мертвими, Жінка в білому, із серпом у косі, сама Мара. Взяла її на руки, поцілувала в чоло, почепила на шию срібний ланцюжок з Перемінником і віднесла до Східної брами Яроворота.
Птаха ніколи не запитувала Стриба, чи пам’ятає він маленьку дівчинку з оселища Дива, зі Світу Чотирьох Сонць, Світу Дажбожого, яку пожалів і не дозволив вбити. Навіщо? Він робив тоді багато чого такого, про що тепер хотів якнайшвидше забути, а той спомин лишень один з багатьох. Тоді ще Стрибог, а не Стриб, певне, і не здогадувався, що темрява теж має свій зворотний бік. Так, не здогадувався, але він його вже тоді мав. Птаха знала про це, тому і зуміла пробачити…
Як і пробачала згодом коханому його зради. Правду кажуть, що будь-яка людина — нема значення, смертна чи ні, — пізнає саму себе ціле життя і навіть не відає, що заховано у ній, поки якісь прикрі події не дозволяють відкритися по-новому.
Птаха заховалася тоді від усіх на довгі два місяці у Світі Замерзлого Сонця. Знала — там ніхто їй не заважатиме плакати, ревнувати, думати, хвилюватися, марніти, перероджуватися. Світ Замерзлого Сонця не був цікавим ні для світлих, ні для темних. Пустеля, мертва безодня. Тут можна зустріти хіба що заблудлі та нещасні душі, які нікого, крім себе, не помічають. Попросила Учителя передати Стрибу, що у неї термінові справи, а коли повернеться — невідомо. Учитель нічого не розпитував, здавалося, він усе розумів без пояснень, лишень поцілував її в чоло по-батьківськи, благословив.
Безупинно сновигала берегом Застиглого моря, блукала закинутими доріжками Скам’янілих садів, сиділа на руїнах колись квітучого та багатого міста Ольвії. У цьому світі люди самі себе знищили, піддавшись на спокуси, підкинуті щедро сірими, так легко переконати незрілий розум у його винятковості та всемогутності — техноцивілізація в руках бездушних невіруючих умів перетворилася на смертельну зброю. Сірі мали тоді добре жниво — стільки понівечених та втрачених душ, хочеться вірити, що не назавжди. Якось в один мент люди почали вважати себе богами-творцями, бо навчилися керувати дощами, морями, володіли енергією води, сонця, вітру. Не просто використовували їх енергію, ні — керували нею. А надмірна самовпевненість завжди породжує самозакоханість. Хизування витворами людського інтелекту витісняли зі світу прості речі — звичайна трава здавалася анахронізмом, бо штучно створена пластикова стала вважатися кориснішою, далі на черзі були — квіти, дерева, все замінювалося витворами умів людських. Настав такий день, коли колись квітучий запашний світ зробився витвором пластикового генія людини — несправжні яблука, штучні квіти й сади, штучні пахощі; небезпечні для людей тварини щезли як помилкова гілка еволюції, вся морська солона вода стала прісною, зрошувальні канали були прокладені найбільшими пустелями, у світі штучно підтримувалася комфортна для людей температура, звісно, через це вимерло багато видів тваринного та рослинного світу. Та це не зупиняло смертних сірих людей, котрі думали, що стали богами, які мають право змінювати за власними бажаннями геть усе, не керуючись жодними законами. Навіть Сонце вони зуміли перетворити на мертвий кавальчик — звичайну лампочку, що вмикалася та вимикалася за бажанням злого генія людини. Ніч та день заново створені. І так далі, аж до безглуздя. Одного разу Земля просто не витримала такого знущання над собою. Вона скинула тоді з себе людей, як зайвий вантаж, легким порухом власної плоті — мертві вулкани пооживали, тектонічні плити в прісному океані зарухалися… У світ повернулися пустун-вітер та солона вода, але ображена Земля відмовлялася ставати живою. Сірий пласт пилу від згарища накрив колись прекрасний світ тонкою ковдрою. Птаха пам’ятає, якою печальною повернулася Жива в Яроворот, коли пробувала оживити воду та ґрунт у Світі Замерзлого Сонця. На Вчителеве німе запитання сказала тільки, що люди мають вимолити у Землі прощення за наругу, яку їй завдали. Але яким чином то зробити? Остап — єдине живе врятоване дитя з того світу. Птаха, коли пластиковий світ вмирав, буквально останньої миті вирвала-винесла на собі цього маленького хлопчика.