Зворотний бік світла
Шрифт:
А наступного дня була розмова Вітри з Птахою. Сталося те, на що натякала Мара. Вітра, перелякана та стривожена, розпатлана та вся в крові, стояла на Дівич-горі перед Птахою з дитиною на руках. Вона і плакала, і разом з тим божевільно сміялася, бо, тільки-но втративши доньку, заледве не втратила онуку, вихопивши її з жертовника, з-під носа Маври.
«Поляниці! Дитина народилася через злі чари, вона — нечиста, вона — прокляття для нашого роду, бо мала померти разом з матір’ю за всіма законами, і тому її тре’ принести в жертву Великій Матері!» — Жриця не простила Цар-Матері насильства і того, що якась там чужинка, а не вона — Верховна Жриця, допомогла народитися на світ дитині.
— Вони маля вб’ють, Птахо. І я нічим не зараджу. Вб’ють і мене, бо я щойно вбила Жрицю, рятуючи онуку. Я
Птаха дивилася поверх голови Цар-Матері. Чорна скеля, що зсередини біла, стояла незворушно, відбиваючи хвилі. Вона прийняла з рук Вітри дитя. А Цар-Мати зараз повернеться назад, піде назустріч власній погибелі, хоча Птаха і говорила тій, що є ще один вихід — залишити своє плем’я, стати самітницею і жити разом з Мальвою або спробувати відшукати батька Верхи чи Мальви. Можливо, якесь з племен і прийняло б їх. Та в очах Вітри сидів небезпечний шал. Бо вона й досі залишалася Цар-Матір’ю і відповідала не тільки за себе та за онуку.
Вітра поцілувала малу, благословила тільки їй знаними словами і пішла — не озираючись. Птаха з Дівич-гори дивилася на широкий сарматський світ, який з малою повинна покинути назавжди:
— Дивися, Мальво, то твоя рідна земля. Ти тут народилася, а зараз ми з тобою підемо у світ, де тебе будуть любити, як мають любити батьки бажане дитя, і де ти будеш потрібною і будеш в безпеці.
Маленька дівчинка мирно спала, і, хоч щойно народжені немовлята не вміють сміятися, Птасі здавалося, що мала усміхається. Жінка поправила маляті на голові полотно, в яке та була закутана, під пальцями щось зашелестіло. Птаха пальцями намацала суху квітку мальви. Та сама, що подарувала малій ім’я. То Вітра, напевне, загорнула квіточку в пелюшки, на щастя чи на спогад про рідну матір. Птаха також шалено любила ті квіти. Таких мальв, як у її садку, не було в жодному іншому. Її квіти мали чарівну серединку, сама те диво вичаклувала — квіти для коханого. Пальцями Птаха розгорнула сухі пелюстки квіту й обімліла. То була квітка з її саду. Ні з якою іншою сплутати неможливо, бо тільки такі, особливі, росли в її саду. В осерді сухої мальви досі яскравою вогнистою леліточкою пломеніло малесеньке серце. В грудях запекло. Той вогонь передався всьому тілу. Батько Мальви — великий чорноокий красень. От чому ті квіти на стінах так бентежили її. Але ж там були і чорні мальви. В її саду ніколи не росли чорні мальви. Напевно, вона помиляється. Нехай, нехай вона помилиться. Треба спитати Вітру. Озирнулася. Та ще не встигла далеко відійти. Тільки-но спустилася з гори і була під ними.
— Вітро, дуже важливе для мене, — навіть кричати не довелося, Цар-Матір все добре чула. — Квіти, оті мальви на стінах Печери Білого Гайворона, оті чорні мальви, вони справді були чорними?
Вітра здивовано дивилася на Птаху. Якась суміш збентеження та суму застигла на обличчі, про що питала та дивна Жінка-Дух. Про квіти, тут, тепер, зараз… Чи важливе воно? Та відповіла, не розпитуючи:
— Що, чорні мальви? Ні-ні, навіть мертві вони не чорні. То гіркота й печаль Верхи малювали їх чорними.
Птаха чула, як лють і безпорадність заповзали всередину. Нахилилася над дитиною, уважно роздивляючись кожну рисочку на обличчі маляти. Зітхнула, стиснувши з усієї сили в руці суху квітку мальви, аж та розсипалася на порох під пальцями. Як там він себе називав — Вітер? Згадала слова Мари: «…Те, що дається нам і ми про нього думаємо як про тягар, ніколи не буває заважким, тому що отримуємо завше стільки, скільки в силі підняти». Мара все знала.
— Це жорстоко, навіть для тебе, володарко смерті. Ой, як жорстоко.
Десь з-за Чорного кургану почулися невдоволені жіночі голоси та брязкання зброї. Треба було забиратися з цього світу, поляниці починали «полювання на відьом».
13. Світ Єдиного Бога
Птаха стояла на вершині Магури. Дивилася вниз, на Сонце, яке, здавалося, неохоче йшло на спочинок. На руках мирно спала Мальва. Світ Єдиного Бога лагідно зустрів їх, не відчувала тут жодної небезпеки. Перевела подих, важко зітхнула.
Зараз вона ненавиділа Стриба. Зрадника, відступника, того, хто стільки лиха приніс у її життя, у Світ Сарматів, світ, який вона встигла полюбити. А скільки ще понівечених доль він залишив по собі в інших світах?
Світ сарматів. Мертва Верха, жінка, яка згасла у неї на очах, тулячи до губ суху мальву з її саду, яку подарував не закоханий, а просто, випадково захоплений незвичайною смертною Стриб. Цар-Мати Вітра, яку одноплемінники вб’ють за те, що переступила через прадавні закони, сміла порушити їх, рятуючи онуку. Мала Мальва, яка щойно народилася й відразу стала сиротою, кого силою вирвали з її світу, щоб урятувати від неминучої погибелі.
Дивилася то на Мальву, то на сонце. Наче шукала поради, наче боялася саму себе. Стриб на боці світлих… Запитувала чи стверджувала. Ти себе чуєш? На якому він чи на чиєму він боці? Чи мало він начудив і з тобою теж? Але ж «кохання прощає все», повторювала, як мантру. Затнулася на півслові: «Чи донедавна прощало?» Запитувала, запитувала, запитувала… Ліпше вона б не знаходила ту кляту суху мальву. Майже переконала себе, що мальви Верхи — квіти з чужого світу, бо чорні серед них є. І маєш — правда вилізла на світ божий і шкіриться до тебе недобре. Чому вона не може вчинити як звичайна смертна жінка? Не рвати себе на шматки, а відомстити, просто і натхненно. А як же обов’язки, відповідальність, велике покликання?
Як то все набридло за тисячі літ.
На руках заворушилося маля. Відірвала очі від сонця. Вона любила дивитися в його багатолике лице з гори: вранці, в обідню пору, ввечері, воно завжди різне. Прислухалася до себе. Стільки зараз усередині намішано — і особисте, і… Завжди робила вибір в бік останнього. Чи цього разу правильно чинить? Дитя запхало до рота пальчик і зачало його смоктати. Ще трохи, і воно захоче їсти.
Мальва, як квітка, як надія, — красиве ім’я. Не гірше від Громислави. Дівчатко, яке щойно народилося і відразу втратило матір та не отримало батька. Мара руками Птахи врятувала дівчинку. Верху ж відмовилася допомогти врятувати, тобто дозволила матері Мальви померти. Допомагала Птасі, так би мовити, ліквідувати суперницю? Ні, ні, так не думай. Багато жінок вмирає під час пологів і в цивілізованих світах. Згадала слова: «Що дозволено Марі, то…» Нашорошилася від власних думок.
Мара! Чому вона так чинить з нею? А ті слова — «Те дитя не чуже мені». Очевидно, Мальва майбутня безсмертна, яку ось таким чином рятують і яку в свій час Мара позначить Перемінником. Птаха не могла забрати Мальву в Яроворот. Це заборонялося Марою, бо вона знала, хто батько дитини? Та й тепер Птаха цього не зробить нізащо, бо також знає хто. А може, таких Мальв, про які Птаха не відає, в її Стриба десятки? Гидливо змушувала себе так думати. Дарма, знала ж, відчувала — ні. Мальва — єдина його донька. Кохана Птаха не змогла народити йому дитя, а проста смертна, хоч і ціною власного життя, — подарувала. Нестерпно запекло всередині, аж застогнала.
Ненавиділа зараз і Мару, хоча знала, що не все тут так просто, а ненависть тільки заважає у всьому розібратися. Та все одно ненавиділа. Бо ж Мара все знала, від самого початку все знала. Ні, гірше! Свароже, яка вона дурепа, хоч і безсмертна. Допетрала нарешті. Сон! Так, авжеж. Він — син Мари. От хто заставив його подарувати їй дозвіл входити в п’яті ворота. Зробила Мара це зумисне, бо що?
Знову рух по колу.
Згадала сарматок. Зізнайся собі, Птахо, той трохи збочений сарматський світ, який ненавидів чоловіків, вабив, причаровував тебе. І тебе ж до нього не припнули, ти сама прикипіла серцем. Чому? Тому, що ти в душі — справжня поляниця, Птахо. Чоловік зробив тобі боляче, і ти власну ненависть вимістила на інших чоловіках. Хай не безпосередньо. Насолоджувалася тим, як легко та спритно розправляються з чоловіками поляниці, мають їх за ніщо, використовуючи тільки для продовження роду та жертвоприношень, зрікаючись кохання, також кладучи його на жертовник. Бо мертве і не зробить тобі боляче, не зраджуватиме, не брехатиме. «Ох, Птахо, Птахо, ти не ліпша від темних, — волає твоє сумління, — бо смієш так мислити і в тобі є зворотний бік, небезпечний бік». Труснула головою, женучи від себе ці відчайдушні думки, проганяючи ненависть. Подивилася на маля. Криво посміхнулася. Вона відомстить Стрибу за все, за зради, за образи, за те, що простила йому смерть власних батьків, за кохання, яке досі горить в душі і яке він своїми постійними зрадами відчайдушно гасить.