100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки
Шрифт:
Вдячними продовжувачами способу Чингісхана, як успішно вийти з бодуна, були американські письменники Генрі Міллер та Чарлз Буковскі.
«На ранок Лілі лежала на спині і хропіла, — читаємо у Буковскі. — Я заскочив до лазнички, поцюняв, почистив зуби і вмився. Потім заповз назад до ліжка. Розвернув її до себе і почав гратися з її частинами тіла. Мені завжди з бодуна хочеться — причому не їсти хочеться, а засадити. Єбля — найкращі ліки від похмілля».
Їхній сексуально-алкогольний досвід настільки багатющий, що читачам варто запізнатися з ним безпосередньо. Однак куди може привести надто велике захоплення алкоголем, видно з прикладу Гемінгвея, який, врешті-решт, став імпотентом. А львівський поет-алкоголік Льоня Швець, бородате здоровило, взяв і викинувся з вікна. Якось він мені розповів, що їхав у потязі і заснув. У сні відчув неймовірну
Я не раз намагався уявити себе на його місці. Що зробив би я?
Лариса ДЕНИСЕНКО
КОЛИ ВІН ОСЕЛЯЄТЬСЯ В ТОБІ
Спочатку мені здалося, що він накриває мене своєю долонею, а те, що не вміщується, стирчить, визирає з-під неї, — зрізає. Вправно та швидко. Щоб не було боляче. Потім я уявила, наче я кусень тіста, з якого він виліплює вареника, і ось мого розпластаного тіла легенько торкається кухоль певного розміру, він спочатку трохи втоплюється в мене, аж потім вкручується так сильно, що торкається чогось іншого, твердої поверхні. І все. Я набуваю ідеальної, правильної, бездоганної округлої форми. Інше «я» скачується в незрозумілу грудку та викидається. Хляпппп… Тому що більше нічого не можна викроїти. Нічого придатного. «Шеф, а якщо взяти чарочку, можливо, з цього ще вийдуть галушки?» — питається малий недосвідчений кухарчук. Він поки що не знає, як збільшувати масу та змінювати колір м’яса за допомогою крохмалю, він поки що здатний зглянутися над глевкою масою, яку зібрано в грудку. Майстер гмикає. Майстер впевнений у своєму баченні, він бачив стільки різного тіста, він точно знає, на що може згодитися той чи інший кусень. Ці-ле-прик-ла-де-ння! Навіть не знаючи цього слова, Майстер має цілі і вміє їх прикладати. А я не маю і не вмію, я думаю, що можу розкататися тонким-тонким шаром, і якщо не прорвуся, все рівно ніколи не буду круглою. А він сидить глибоко в мені. Дуже глибоко. А ще він вміє пересуватися.
Я зірвалася на неї. Як дурненьке цуценя, що його смикає інша рука, а воно прикушує ту, ближчу, яка ніжно куйовдить шерстку на його цуценячому пузі. Я — цуценя. Цуценячу поведінку цуциків дотепно спостерігати, а от цуценячу поведінку дорослої жінки? Беззаперечно — ні. Я думаю саме так. А в неї дивовижні очі, вона вважає їх круглими, тому щоранку вимальовує стрілки. Навіщо? Виходить по-китайськи. Але вони й з ідіотськими китайськими стрілками гарні — її очі, море-у-штиль її очі, море, яке пестить сонце, яке заколисує ранковий туман. Для мене очі — колір, для неї — ще й форма.
«Цуценятство» переслідує мене з самого дитинства. Хто б мене не чіпляв, я зриваю свої образи та гнів на тих, хто не має ніякого відношення до цього чіпляння, але знаходиться поряд. Так було в мої чотири, коли мама привела мене до фотоательє, щоб залишити згадку не так про мене, як про новий білий мережаний костюмчик. А я ненавиділа фотографуватися, я терпіти не могла робити щось спеціальне заради того, чого не розумію. Крім того, я не любила ошатно вдягатися тоді, коли цього хотів хтось інший, а не я. Тому коли фотограф дав мені дивовижну помаранчеву рибу, щоб мене розважити, а сам приготувався мене відзняти, я довго не думала, я розмахнулася і й запустила цією твердою рибиною в нього. Я вцілила.
Так було і в мої тридцять чотири, коли у відповідь на її думку, що не співпала з моєю, я підвищила голос, а потім промимрила щось на кшталт: «А я і не кажу тобі, що це саме так… і… та й чорт з тобою! І з ним. З усім цим — чорт!» І я знову вцілила. І горло, моє уразливе горло миттєво перетворилося на курячу шийку з чахохбілі, я так і бачила її на блюдці, цю шийку, крізь тонку шкуру якої просвічуються крихкі, добре протушковані, але готові розірвати цю плоть кістки. Тугеньку, набиту кістьми шийку. Я замовкла. Важко говорити з таким горлом-шийкою. Її от-от попротикають кістки. «Ти вважаєш, що це нормально? Так спілкуватися?» — запитує вона. «Ні», — метляю я головою. Кому ж, як не мені, знати, що це НЕНОРМАЛЬНО. Йдемо мовчки. «Тоді чого ти так поводишся?» Другий крок мені назустріч, схаменися, вибачся, не буде сварки, цього ідіотського непорозуміння! Другий крок! І що я?
Я йшла вниз. На високих підборах нерівними кам’яними сходами. Я подумала, що можу зараз упасти. Зламати ноги, голову, шию. Я зустріла дитину та кота, я посміхнулася їм, а потім подумала: я посміхнулася тому, що мені дійсно було приємно їх побачити, чи тому, що це природно — посміхатися дітям та котам? Я писала їй есемес. Курка, що клює просо на обриві. Я писала: «Вибач. Коли ти почала висловлювати свою думку, я подумала, що вкотре моя думка виявилася ідіотською, найідіотськішою. Я подумала, що я закомплексована дурепа, що всі навколо розумні та дорослі, одна я — не приший нічому й ніщо. А всі навколо, й ти… Але вимовити це не могла». Вона написала, що в такому стані, в якому я зараз перебуваю і в якому тепер перебуває вона, йти кудись удвох, на її погляд, неможливо. І ще вона написала, що в неї також багато комплексів, але це не значить, що треба цими комплексами псувати нерви та настрій іншим людям. Я погодилася. Тому що, чорти мене забирай, я думаю так само! І тільки після цих її слів я побачила, що розквітли абрикосові дерева…
Зайшла до крамниці, щоб вибрати подарунки дітям. Написала: «Я в магазині». Не думаючи про те, зайде вона сюди чи ні. Я була переконана, що вона зробить все правильно й чесно. Тому що вона — моя подруга. Справжня. Тому вона зайшла, тому посміхнулася до мене, тому тепер ми разом вирішили, що вже можна кудись йти вдвох. Наприклад, повечеряти.
Я зірвалася на неї через нього, через чоловіка, який оселився в мені. Коли дитина оселяється в жіночому тілі, це так зрозуміло, це так природно, а що значить, коли там оселяється дорослий чоловік? Якого потрібно так само доглядати, про якого постійно думаєш, якого боїшся втратити? В будь-якому разі, жіночий живіт — індикатор стосунків. Чи це тільки в мене?
Чому ж я на нього казилася? Якщо я казилася, значить, була неправою. А якщо я не права, навіщо я злюся? Ну що, наздогнала власний хвіст, не заплуталася, не впала, не схопила чужий? Я визнаю, що він розумний. Він має саме такий різновид розуму, якого немає в мене. Зовсім немає. Паспорти все брешуть: він старший за мене на кілька поколінь, він мудріший. Він впевнений у мені, в собі, в своїх та моїх почуттях та в моїх здібностях. У мене всього цього немає. Можливо, мені так простіше жити. Коли не маєш — не втрачаєш. Коли не знаєш — нема уві що вірити. Нехай це банально, але так воно і є. Він грає чесно. А я схильна шахраювати.
Він наче забуває, що навіть найближчі люди бувають зв’язані в один тугий вузол. І, можливо, не треба вихоплювати голки, ножі, сокири, шпильки, щоб розірвати, розрізати його? Найтугіші вузли з часом роз’їжджаються, розплутуються, розпадаються на складові, залишаючи після себе тоненькі, беззахисні та слабенькі ниточки-мотузочки. Він чомусь не хоче думати, що мою енергію, яку я безбожно, на його погляд, витрачаю на нісенітниці, уникаючи єдиного правильного життєвого призначення, я від цих «нісенітниць» й отримую.
Для нього це наче не люди — ті, що мене оточують, ті, яким я дарую свою увагу; це — кволі повітряні кульки, які я постійно наповнюю життям. Кульку можуть штрикнути. Кулька може збігти у небо. Навіщо взагалі потрібні кульки? Кульки потрібні для того, щоб посміхнутися до себе. Кульки — посміхають людей!!! Чого ж він цього не розуміє? Не чує? Не відчуває? Чи, може, я цього не кажу? Коли щось чітко чуєш сам, часто не думаєш, що інша людина, хай навіть та, що сидить поруч, хай навіть та, що оселилася в тобі, може не чути того, що чуєш ти. Він забуває, що навіть діти терпіти не можуть, коли люблячі батьки наголошують на їхній дитячості. «Боже мій, яка ти, зрештою, малеча. І коли ж ти подорослішаєш?» Дорослі це кажуть лагідно та муркотливо, але це не може бути приємним. Принаймні не щоразу. Тому що часто хочеться почути геть інше: «Як ти подорослішав, як ти витягнувся за літо!» Відчайдушно хочеться таке почути! А тебе гладять по голівці і кажуть: «Мій маленький дурнику…»