11/22/63
Шрифт:
— Сідай вже, поки не впав, Джексоне.
Я сів біля вікна. Сейді пробурмотіла слова подяки й сіла поряд зі мною. Автобус рухався, наче старий слон, який ще здатен перейти в галоп, якщо мається запас часу. Доморядниця висіла захисною брилою біля нас, тримаючись вгорі за ремінну петельку, похитуючи стегнами на поворотах. А там чимало було чим похитувати. Я знову подивився на годинник. Стрілки підбиралися до десятої години, схоже, скоро вони переберуться й за неї.
Сейді прихилилася до мене, її волосся лоскотало мені щоку й шию.
— Куди ми їдемо і що ми там робитимемо, коли туди приїдемо?
Мені хотілося обернутись до неї, але натомість я вдивлявся в дорогу попереду, вишукуючи очима загрози. Чекаючи на наступний удар. Ми вже їхали по Західній Прорізній вулиці, яка одночасно була шосе № 180. Скоро будемо в Арлінгтоні, майбутньому домі «Техаських рейнджерів» Джорджа Буша [666] . Якщо все йтиме добре, ми досягнемо міської межі Далласа о десятій тридцять, за дві години до того, як Освальд зарядить першій набій у ту свою чортову італійську гвинтівку. От тільки, коли намагаєшся змінити минуле, справи рідко йдуть добре.
666
«Texas Rangers» — бейсбольна команда, якою у 1989–1994 рр., поки його не обрали губернатором Техасу, володів Дж. Буш, майбутній президент США.
— Просто слідуй за мною, — сказав я. — І не розслабляйся.
Ми проїхали південну частину Ірвінга, де дружина Лі набиралася зараз сил після народження з місяць тому другої дитини. Їхали повільно, сильно тхнуло. Половина пасажирів нашого переповненого автобуса курили. Вулицями (де повітря гіпотетично було трохи чистішим) в одному з нами напрямку сунула сила-силенна машин. На задньому склі однієї ми побачили улесливе: МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ ДЖЕКІ, а на тому ж самому місці в іншої машини: ГЕТЬ З ТЕХАСУ КОММІ ПАЦЮК. Автобус кренився й похитувався. На зупинках чекали дедалі більші гурти людей: трясли кулаками, коли наш напакований автобус, навіть не зменшуючи швидкості, проїжджав повз них.
О чверть на одинадцяту, проминувши вказівник, що показував напрямок на «Лав Філд», ми виїхали на бульвар Гаррі Гайнса [667] . Аварія сталася за три хвилини після цього. Я плекав надію, що ми доїдемо без інцидентів, але залишався пильним, сторожко видивляючись, тож коли на перехресті Гайнс-бульвару та Інвуд-авеню на червоне світло помчав самоскид, я був принаймні наполовину готовим. Подібний випадок я вже пережив раніше, коли їхав на цвинтар Лонгв’ю в Деррі.
667
Одна з головних вулиць Далласа, названа на честь очільника Дорожньої комісії штату в 1935–1941 рр., при котрому в Техасі розпочалося будівництво сучасних автомагістралей.
Я вхопив Сейді за шию і нахилив її головою до колін: «Вниз!»
За секунду нас кинуло на перебірку між сидінням водія й салоном. Посипалося скло. Заверещав метал. Стоячі ринули вперед волаючим згустком, з якого змахували руки, вилітали сумочки й святкові капелюхи. Білого роботягу, котрий був насміхався «ой-ой, яке лишенько», перегнуло навпіл через касу, що стояла в передній частині проходу. Дебела доморядниця просто зникла, похована під лавиною людських тіл.
У Сейді кровив ніс, а під правим оком, мов тісто, уже сходила пухлина. Водій скособочено розпластався на кермі. Широке лобове скло обсипалося, і вулиця попереду зникла, затулена металом з іржавими плямами. Я прочитав АЛЛАС ДОРОЖНІ РОБО. Від самоскида густо тхнуло гарячим асфальтом.
Я обернув до себе Сейді.
— Ти в порядку? Голова ясна?
— Все гаразд, просто шок. Якби ти не крикнув вчасно, мене б уже тут не було.
З людської купи в передній частині автобуса лунали стогін і плач. З цього завалу виборсався чоловік зі зламаною рукою і струсонув водія, той скотився зі свого сидіння. У центрі лоба у нього стирчав великий уламок скла.
— Ох ти ж, Боже мій, — скрикнув чоловік зі зламаною рукою. — Схоже, він геть мертвий!
Сейді вхопилася за парубка, котрого вдарило об касовий апарат, допомагаючи йому сісти туди, де щойно сиділи ми. Лице той мав бліде, стогнав. Я здогадався, що його кинуло вперед яйцями, вдаривши об касу; якраз все сходилося за висотою. Його чорний приятель допоміг мені звести на ноги доморядницю, але якби вона не залишалася при повному глузді, не допомагала нам сама, не думаю, щоб ми з ним упоралися. Пані мала фунтів триста живої ваги. Кров рясно лилася в неї зі скроні, ясно було, що цим комплектом своєї уніформи вона вже ніколи не зможе користатися. Я запитав, чи з нею все гаразд.
— Гадаю, так, але головою я вгатилася так, що бороньбо. Гадство!
Люди позаду нас в автобусі волали. Ось-ось почнеться панічна штовханина. Я став попереду Сейді, наказавши їй обхопити мене руками за талію. З таким, як я мав, коліном, розумніше, мабуть, було б мені триматися за неї, але інстинкт є інстинктом.
— Нам треба випустити людей з автобуса, — сказав я чорному роботязі. — Потягніть важіль.
Він спробував, але той не піддався.
— Заклинило!
Я подумав, що це суща дурня; я подумав, що це минуле його блокує. А сам я ніяк не міг допомогти йому смикнути. Бо мав лиш одну руку здорову. Доморядниця — з одного боку її уніформа вже просякла кров’ю, — ледь не збивши з ніг, проштовхнулась повз мене. Я відчув, як розчепилися руки Сейді, але вона одразу ж зчепила їх знову. Капелюшок на доморядниці сидів косо, його вуаль була забризкана кров’ю. Цей ефект виглядав гротескно декоративним, наче крихітні ягідки гостролиста. Пані поправила на собі капелюшок, посадивши його під правильним кутом, а потім вхопилася за хромований дверний важіль разом з чорним роботягою.
— Рахую до трьох, і ми разом тягнемо цю заразу, — проінструктувала вона його. — Готовий?
Той кивнув.
— Раз… два… три!
Вони смикнули… чи, радше, вона, та ще й так потужно, що аж сукня тріснула в неї під пахвою. Двері розчахнулися. З-позаду нас пролунали кволі вигуки радості.
— Дякуємо ва… — почала Сейді, але я вже пішов.
— Швидше. Поки нас не затоптали. Тримайся за мене, не відпускай ні на мить. — Ми були першими, хто виліз з автобуса. Я обернув Сейді в бік Далласа. — Ходімо.
— Джейку, людям тут потрібна допомога!
— І я певен, що вона ось-ось прибуде. Не озирайся. Дивися вперед, бо саме звідти налетить наступна пригода.
— Скільки пригод? Скільки їх ще буде?
— Всі, які зможе кинути проти нас минуле, — відповів я.
Подолання чотирьох кварталів від того місця, де наш автобус третього маршруту потрапив у халепу, забрало в нас двадцять хвилин. Я відчував, як напухає моє коліно, пульсуючи з кожним ударом серця. Ми дійшли до лавки, і Сейді наказала мені сісти, перепочити.