11/22/63
Шрифт:
— Ні.
— Добре, — вона заморгала очима. — Я не збираюся дозволити якомусь божевільному його застрелити, і в мене нема звички раптово засинати.
— Сейді…
— Дай мене закінчити. У нас замало часу, тому розкоркуй собі вуха. Розкоркував? [660]
— Йо-мем.
— Добре. Ти нізащо й ніколи не позбавишся мене. Дай-но я повторю: ніколи. Я їду з тобою. Якщо ти не пустиш мене до «Шеві», я переслідуватиму тебе в своєму «Жуку».
660
Алюзія на Псалом 40:6 в одному з багатьох перекладів Біблії англійською і водночас натяк на староанглійське походження Сейді, оскільки «розкоркуй собі вуха» — вислів, притаманний лондонським кокні.
— Ісусе Христе, — вимовив я, не знаючи сам, чи це я так вилаявся, чи помолився.
— Якщо ми коли-небудь одружимося, я робитиму, як ти казатимеш, якщо ти будеш добрим до мене. Мене виховували з вірою в те, що такою є робота дружини свого чоловіка. ( О, ти, дитя шістдесятих, — подумав я). — Я готова залишити позаду все, що знаю, і йти за тобою в майбутнє. Тому що кохаю тебе, і тому що вірю, що майбутнє, про яке ти кажеш, дійсно існує. Можливо, я більше ніколи не поставлю тобі ультиматуму, але зараз це саме він, ультиматум. Ти робитимеш це разом зі мною або взагалі не робитимеш.
Я обдумав це, і то ретельно. Я спитав себе, чи дійсно вона настроєна так серйозно. Відповідь була очевидною, як шрам на її обличчі.
Сейді тим часом роздивлялася пастельних дівчаток.
— Хто міг це намалювати, як ти гадаєш? Вони такі гарні.
— Розетта намалювала їх, — сказав я. — Розетта Темплтон. Вона переїхала до Мозелла зі своєю матусею, після того як її батько потрапив в аварію.
— А тоді сюди в’їхав ти?
— Ні, я жив навпроти. Тут жила така собі сімейка на прізвище Освальд.
— Це його прізвище, Джейку? Освальд?
— Так. Лі Освальд.
— Я їду з тобою?
— А хіба я маю вибір?
Вона посміхнулася, приклавши долоню мені до щоки. Поки не побачив ту посмішку, я поняття не мав, як їй було страшно, коли вона торкнулась мене, щоб розбудити.
— Ні, милий, — промовила вона. — Не маєш жодного. Тому-то це і зветься ультиматумом.
Ми переклали її валізку до «Шевроле». Якщо ми зупинимо Освальда (і нас не заарештують), її «Жука» ми зможемо забрати пізніше, щоб вона поїхала ним до Джоді, де поставить його перед своїм домом, і все матиме нормальний вигляд. Якщо справи підуть кепсько — якщо ми не впораємося або опинимося на гачку за вбивство Лі — ми просто тікатимемо. А втекти можна швидше, далі й непомітніше на «Шеві» з двигуном V-8, аніж на «Фольксвагені-Жуку».
Побачивши, як я кладу револьвер до внутрішньої кишені піджака, вона сказала:
— Ні, краще в цю кишеню, ззовні.
Я звів брови.
— Звідси я зможу його дістати, якщо ти раптом відчуєш втому й вирішиш поспати.
Ми пішли доріжкою, Сейді закинувши сумочку собі на плече. За прогнозами мусило дощити, але схоже було, що синоптикам за цей прогноз можна було вже виписувати пенальті. Небо було ясним.
Не встигла Сейді сісти на пасажирське сидіння, як позаду мене голос промовив:
— Це ваша дівчина, містере?
Я обернувся. Там стояла дівчинка-стрибунка з акне. Тільки в неї то було не акне, і не червона висипка, і мені не треба було питатися, чому вона не в школі. У неї була вітрянка.
— Так, моя дівчина.
— Граненька. Якби не той… — вона видала звук їк, що якимсь гротескним чином прозвучав навіть чарівливо. — …в неї на обличчі.
Сейді усміхнулася. Моє захоплення її витримкою продовжувало лізти вгору… і ніколи не впало.
— Як тебе звати, милочко?
— Сейді, — відповіла дівчинка-стрибунка. — Сейді Ван Овен. А вас?
— Ти можеш не повірити, але моє ім’я також Сейді.
Дитячі очі спалахнули недовірливим цинізмом, цілком природним для розбишакуватого дівчиська з Мерседес-стрит.
— Та ні, такого не може бути!
— Справді, справді. Сейді Дангіл. — Вона обернулася до мене. — Це чисто випадковий збіг, як ти вважаєш, Джордже?
Насправді я так не вважав, але не мав часу на обговорення цього феномену.
— Хочу спитати в тебе дещо, міс Сейді Ван Овен. Ти знаєш, де зупиняються автобуси на Вінскот-роуд, так же?
— Звичайно, — вона підкотила очі під лоба, немов питаючись «ви що, вважаєте мене ідіоткою?»— А скажіть, у вас двох була вітрянка?
Сейді кивнула.
— У мене теж, — сказав я, — тож з цього боку з нами все окей. Ти знаєш, який автобус іде до центру Далласа?
— Номер третій.
— І як часто цей номер третій ходить?
— Я думаю, кожні півгодини, хоча, може, й кожні п’ятнадцять хвилин. Навіщо вам автобус, коли у вас є машина? Коли у вас цілих двімашини?
З виразу обличчя Великої Сейді я зрозумів, що вона загадується тим самим питанням.
— Маю на те причини. І, до речі, мій старий водить субмарину.
Сейді Ван Овен розпливлася у широчезній усмішці.
— Ви знаєте цю лічилку?
— Все життя знав, — відповів я. — Гайда, Сейді, нам треба вирушати.
Я зиркнув на свій новий годинник. Той показав за двадцять хвилин дев’яту.
— Скажи мені, навіщо ти цікавився автобусами? — спитала Сейді.
— Спершу ти мені розкажи, як ти мене знайшла.
— Коли приїхала до «Едемських перелогів», а тебе там нема, я спалила записку, як ти й просив, а потім побалакала з тим старим, твоїм сусідом.
— Містер Кенопенскі.
— Так. Він нічого не знав. А потім дивлюся — леді терапевтка сидить на твоїх сходах. Вона розстроїлася, що тебе нема. Сказала, що помінялася з Дорін, щоб Дорін змогла побачити сьогодні Кеннеді.
Попереду була автобусна зупинка Вінскот-роуд. Я пригальмував, щоб роздивитися, чи є графік руху під невеличким козирком біля стовпа, але ні. За сотню ярдів після зупинки я завернув машину на парковочне місце й зупинився.