11/22/63
Шрифт:
От тільки, якщо Ел помилився? Помилився ж він із місцем сховку перед замахом на Вокера, врешті-решт. Та навіть, якщо вона й там…
— Про що ти думаєш, синку? — запитав містер Кенопенскі. — У тебе загадковий вигляд. Ніяких неприємностей з дівчиною, я сподіваюсь?
— Ні. — Принаймні поки що ні. — А ви можете мені дати пораду?
— Йо-сер, це я можу. Це єдине, на що годяться такі старі горопахи, коли вже не здатні ні закинути ласо, ні худобу перегнати.
— Скажімо, ви знаєте людину, котра задумала вчинити дещо погане. Знаєте, що він абсолютно, всім серцем на це налаштований. Якби ви таку людину зупинили один раз — відговорили його, наприклад, — як ви вважаєте, повернувся б він знову до того самого чи той момент був би останнім?
— Важко сказати. Ти, можливо, думаєш про того, не знаю хто він, котрий залишив шрам на обличчі твоєї дівчини, думаєш, чи він не повернеться, щоб довершити ту роботу?
— Щось таке, так.
— Скажений хлоп.
Це прозвучало не запитанням.
— Так.
— Притомні люди часто поступаються, — почав містер Кенопенскі. — Скажені рідко на це здатні. Я бачив чимало таких в старі часи, у шавлієвих преріях, ще до електрики і телефонів. Попередь такого, і він перегодом повернеться знову. Побий, і він нападе з засідки… спершу на тебе, а потім на того, на кого від початку був цілив. Замкни його в окружній буцегарні, він сидітиме, чекатиме, поки не вийде на волю. Найбезпечніше, це якщо такого скаженого замкнути на довгий строк у в’язниці. Або просто вбити.
— Я і сам так думаю.
— Не дозволь йому повернутися, спаплюжити решту її краси, якщо це те, про що ти міркуєш. Якщо вона тобі дорога так, як мені це здається, це твій обов’язок.
Звісно, це мій обов’язок, хоча не в Клейтоні наразі була проблема. Я повернувся до своєї квартирки, зробив міцну каву і сів з блокнотом. У моїй уяві почав окреслюватися бодай якийсь план, і я хотів проробити його детальніше.
Натомість я почав куняти. А потім заснув.
Прокинувся я вже майже опівночі, з задерев’янілою щокою, котрою притискався до вкритого цератою кухонного столу. Поглянув, що там в моєму блокноті. Я не пам’ятав, чи намалював я там це перед тим, як заснути, чи ненадовго був прокинувся, зробив малюнок, а тепер про це забув.
Зброя. Але не гвинтівка Манліхер-Каркано, а револьвер. Мійревольвер. Той, який я засунув під сходи ґанку будинку № 214 на Західній Нілі. Він, мабуть, і досі лежить там. Я сподівався, що він досі там.
Він мені може знадобитися.
Вранці подзвонила Сейді й сказала, що Діку трохи покращало, але вона хоче, щоб він ще й завтра полежав удома.
— Бо інакше він вийде на роботу і хвороба повернеться. Але я візьму вранці з собою до школи спаковану валізку і поїду до тебе зразу ж, щойно закінчиться шостий урок.
Шостий урок закінчується о тринадцятій десять. Це означає, що мені треба зникнути з «Едемських перелогів» не пізніше четвертої дня. От тільки куди податися?
— Чекаю тебе нетерпляче.
— У тебе якийсь дивний, відчужений голос. Знову розболілася голова?
— Трішки, — відповів я. І то було правдою.
— Лягай полеж з мокрою ганчіркою на очах.
— Так і зроблю. — Я не мав наміру так робити.
— Ти до чого-небудь додумався?
Так-то воно так, фактично. Я додумався до того, що недостатньо просто забрати у Лі гвинтівку. І вбивати його в будинку Пейн теж погана ідея. Але не тому, що мене там напевне можуть схопити. Разом з двома дітьми Рут у хаті було четверо малих. Можливо, я все одно спробував би застрелити Лі, якби він підходив туди пішки з автобусної зупинки, але його підвозитиме Б’юль Фрейжер, сусід, котрий на прохання Рут Пейн влаштував його на цю роботу.
— Ні, — промовив я. — Поки що ні.
— Щось ми придумаємо. Зачекай і побачиш.
Я повів машину (все ще повільно, але вже більш упевнено) через все місто на Західну Нілі, загадуючись, що робитиму, якщо на першому поверсі там уже хтось живе. Куплю новий пістолет, подумалось мені… але мені потрібен був той «Поліцейський спеціальний.38», хоча б тому, що точно такий я мав тоді в Деррі, і та місія завершилась успішно.
Френк Блер у новинному випуску «Сьогодні»повідомив, що Кеннеді приїхав у Маямі, де його зустрічав великий гурт «кубанос». Деякі тримали в руках плакати VIVA JFK, в той час як інші несли транспарант з написом: КЕННЕДІ ЗРАДНИК НАШОЇ СПРАВИ. Якщо нічого не переміниться, жити йому залишилося сімдесят дві години. Освальд, котрому залишається лише трішки довше, мусить бути вже в Книгосховищі, можливо, складає коробки до вантажного ліфта, а може, в кімнаті відпочинку п’є каву.
Мені, либонь, вдалося б дістати його там — просто підійти і пристрелити, — але мене зразу ж схоплять, повалять на підлогу. Після вбивчого пострілу, якщо мені пощастить. А якщо ні, то ще до того, як я його встигну зробити. У будь-якому випадку наступного разу я зможу побачити Сейді Дангіл тільки крізь армоване сталевою сіткою скло. Якби я готовий був сам постраждати заради зупинення Освальда — принести себе в жертву, говорячи по-геройському, — гадаю, я міг би так і зробити. Але я не бажав закінчувати гру таким чином. Я бажав вийти з цієї гри з Сейді та нашим кексом.
На галявині перед домом № 214 на Нілі-стрит я побачив мангал для барбекю, а на ґанку нове крісло-гойдалку, але вікна були затулені шторами, а на під’їзній алеї не було машини. Я припаркувався просто перед будинком, нагадуючи собі про красу самовпевненості, і піднявся сходами. Зупинився там, де була стояла Марина, коли завітала до мене десятого квітня, і постукав у двері точно так, як тоді постукала вона. Якби хтось відчинив, я перетворився б на Френка Андерсона, котрий прочісує цей район, пропонуючи передплату на Британську Енциклопедію (для газети «Ґріт» я вже був надто старим). Якщо тут є хазяєчка і вона викаже інтерес, я пообіцяю їй повернутися завтра з валізкою, повною зразків мого товару.
Не відгукнувся ніхто. Можливо, тутешня хазяєчка теж ходить на роботу. А може, вона якраз відвідує знайому в сусідньому кварталі. Або лежить у моїй колишній спальні, спить, безпробудно п’яна. Мене це мало колихало, як то ми кажемо в Країні Було. Дім стояв тихий, ось що було важливо, і на хіднику було пусто. Навіть місіс Альберти Гічінсон, озброєної ходунком охоронниці тутешнього довкілля, не спостерігалося.
З ґанку я зліз своїм кульгавим, боковим манером, зробив крок у бік вулиці, а потім обернувся, немов щось забув, і зазирнув під сходинки. Мій револьвер лежав там, занурений у мертве листя, тільки його коротке дуло стирчало. Я опустився на здорове коліно, сягнув по револьвер і мерщій поклав його до бокової кишені піджака. Озирнувшись, я впевнився, що ніхто на мене не дивиться. Я докульгав до машини, поклав револьвер у бардачок і поїхав звідти.
Замість того, щоб повертатися до «Едемських перелогів», я поїхав у середмістя Далласа, по дорозі зупинившись біля крамниці спорттоварів, де купив комплект для чистки зброї і коробку свіжих набоїв. Найостанніше, чого б мені хотілося, це щоб револьвер дав осічку або вибухнув мені в обличчя.
Наступною зупинкою став «Адольфус». У них нема вільних номерів аж до наступного тижня, попередив мене ще біля дверей швейцар — «всі готелі Далласа переповнені у зв’язку з президентським візитом», — але за долар хабара він охоче і щасливо погодився запаркувати мою машину на готельній стоянці.