11/22/63
Шрифт:
Я зупинився в готелі «Адольфус». Так. Бо він неподалік від…
Не згадалося. Ця частина все ще лишалася заблокованою.
— Милий? Все гаразд?
— Так, — сказав я. — А що?
— Ти наче здригнувся.
— То нога. Невеличкий спазм.
— Тут нічого на вигляд знайомого?
— Ні, — відповів я. — Нічого такого.
Вона зітхнула:
— Чергова ідея загнулася. Гадаю, нам уже варто повертатися. Хочеш, я поведу?
— Мабуть, краще ти.
Я пошкутильгав до пасажирського сидіння: «Готель „Адольфус“. Запиши, коли повернешся до „Едемських перелогів“. Щоб не забути».
Коли ми вже були в тій трикімнатній квартирці з пандусами, шпитальним ліжком і поручнями по боках унітаза, Сейді сказала, що мені варто полежати:
— І прийняти якусь із тих пігулок.
Я пішов до спальні, зняв з себе туфлі — повільний процес — і ліг. Хоча пігулки не прийняв. Хотів, щоб розум залишався чистим. Відтепер він мусить завжди лишатися чистим. Кеннеді й Даллас були всього лиш за п’ять днів попереду.
«Ти зупинився в готелі „Адольфус“, бо він неподалік від чогось. Від чого?»
Ну, він стоїть неподалік від опублікованого в газеті маршруту кортежу, що звужує поле пошуку до… всього лиш до пари тисяч будівель. Не кажучи вже про пам’ятники, статуї та стіни, за якими може сховатися гаданий снайпер. Скільки завулків вздовж маршруту? Десятки. Скільки естакад з відкритою лінією вогню на Західній Мокінгберд-лейн, на Леммон-авеню, на бульварі Черепаховий Ручай? Кортеж проминатиме їх усі. А скільки їх іще на Головній вулиці і Х’юстон-стрит?
«Тобі треба згадати або хто він, або звідки він стрілятиме».
Якби я мав перше, то пригадав би й інше. Це я знав. Але мій розум не переставав повертатися до тієї церковки на 20-му шосе, де ми були розвернулися їхати назад. Храму Крові Спасителя на Трасі-Бджілці. Чимало людей вбачали у Кеннеді спасителя. Ел Темплтон, так напевне. Він…
Очі в мене вибалушилися, мені перехопило подих.
В іншій кімнаті задзвонив телефон, і я почув, як Сейді відповідає, намагаючись говорити якомога тихіше, бо думає, ніби я сплю.
СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.
Я згадав той день, коли побачив повне ім’я Сейді з прикритою його частиною, отже, я прочитав його тоді як ДОРІС ДАН. То був обертон того вектора подій. Я заплющив очі і змусив себе побачити церковну дошку оголошень. А потім уявив, ніби я закриваю долонями літери ОГА ВС ОГО.
Залишилося СЛОВО ЕЛА.
Нотатки Ела. «Я мав його зошит».
Але де? Де він тепер?
Прочинилися двері спальні. Зазирнула Сейді.
— Джейку. Ти спиш?
— Ні, — відповів я. — Просто лежу, відпочиваю.
— Ти що-небудь пригадав?
— Ні, — збрехав я. — Вибач.
— Час усе ще є.
— Так. Мені щодня згадується щось нове.
— Милий, дзвонив Дік. У школі зараз ходить серйозний вірус, і він також його підхопив. Питався, чи не вийду я на роботу завтра та у вівторок. Можливо, ще й в середу.
— Їжджай, — сказав я. — Якщо не ти, він намагатиметься сам робити. А він же давно не юнак.
У моєму мозку не переставала спалахувати неонова вивіска: СЛОВО ЕЛА, СЛОВО ЕЛА, СЛОВО ЕЛА.
Вона сіла до мене на ліжко.
— Ти певен?
— Зі мною все буде гаразд. І компанії вистачає. Згадай, завтра приїздять з ПАМСДАРу.
ПАМСДАРом звалася Патронажна медична служба Далласького регіону. Головним їх завданням було пересвідчитися, що я не буйствую, а отже, в моєму мозку нема кровотечі.
— Точно. О дев’ятій годині. На календарі написано про всяк випадок, якщо ти забудеш. А доктор Еллертон…
— Прийде на ланч. Я пам’ятаю.
— Добре, Джейку. Це ж добре.
— Він казав, що привезе сендвічі. І молочні коктейлі. Хоче, щоб я жирку набирався.
— Тобі требапоправитися.
— Плюс терапія в середу. Тортури ноги зранку, тортури руки пополудні.
— Мені не подобається залишати тебе так близько до… сам розумієш.
— Сейді, якщо щось мені розвидниться, я тобі зателефоную.
Вона стиснула мою руку й нахилилася так близько, що я почув її парфум і легкий запах тютюну в її диханні.
— Ти мені обіцяєш?
— Так. Звичайно.
— Найпізніше, я повернуся в середу ввечері. Якщо Дік не вийде в четвер, нехай бібліотека залишиться закритою.
— Зі мною все буде гаразд.
Вона ніжно мене поцілувала, рушила було з кімнати, а потім обернулася.
— Я все ще трішки надіюся, що Дік правий і все це лише ілюзія. Мені нестерпна думка, що ми про це знаємо, але не зуміємо цього зупинити. Що ми можемо просто сидіти собі у вітальні, дивитися телевізор, в той час коли хтось…
— Я згадаю, — промовив я.
— А чи зможеш ти, Джейку?
— Я мушу.
Вона кивнула, але навіть при затулених шторах я міг прочитати сумнів у її очах.
— Ми ще встигнемо повечеряти, перед тим як я поїду. А тепер заплющ очі, дозволь тій пігулці робити її роботу. Поспи трішки.
Я заплющив очі, проте, звісно ж, не спав. І це було добре, бо я мусив поміркувати про Слово Ела. Через якийсь час я дочув пах чогось, що готувалося на плиті. Пахло смачно. Коли я тільки-но виписався зі шпиталю, коли кожні десять хвилин у мене лилося з усіх дірок, мене вивертало від будь-яких запахів. Тепер було значно краще.
Я почав відпливати. Побачив Ела напроти себе за столиком у харчевні, в паперовому картузі насунутому на одну брову. Згори вниз на нас дивилися фотографії містечкових знаменитостей, але на стіні не було більше знімка Гаррі Даннінга. Я його врятував. Можливо, за другим разом я його врятував також і від В’єтнаму. Ніяк було про це напевно дізнатися.
— Він все ще не підпускає тебе, авжеж, друже? — спитав Ел.
— Так, все ще ні.
— Але ти тепер уже ближче.