11/22/63
Шрифт:
Я тепер пригадував багато речей, але ні імені вбивці, ні того, де він перебуватиме в момент замаху, згадати не міг. А що тут дивного? Минуле приховувало це від мене. Опірне минуле.
— У вбивці є дитина, — сказав я. — Здається, дівчинку звуть Ейпріл [635] .
— Джейку, я хочу дещо спитати в тебе. Це тебе може страшно збісити, але оскільки так багато від цього залежить — доля світу, як ти запевняєш, — я мушу.
— Гаразд, питай, — я не міг собі уявити від неї питання, яке могло б мене розізлити.
635
April — квітень; June — червень.
— Ти мене обманюєш?
— Ні, — відповів я. То була правда. Тоді.
— Я сказала Діку, що нам треба зателефонувати до поліції. Він показав мені статтю в «Морнінг Ньюз», там пишеться, що вже зафіксовано понад дві сотні погроз і доносів про потенційних убивць. Він каже, що праві з Далласа й Форт-Ворта і ліві з Сан-Антоніо намагаються залякати Кеннеді, щоб той не приїздив до Техасу. Він каже, що далласька поліція всі погрози й доноси передає до ФБР, але ніхто не робить нічого. Він каже, що є лише одна людина, яку Едгар Гувер ненавидить дужче за Джона Кеннеді, і ця людина брат президента, Боббі Кеннеді.
Мене не вельми обходило, кого ненавидить Едгар Гувер.
— Ти мені віриш?
— Так, — промовила вона, зітхаючи. — А Вік Морроу справді мусить загинути?
О, саме так його звуть.
— Так.
— Під час зйомок «Битви»?
— Ні, якогось іншого фільму [636] .
Вона залилася сльозами.
— Тільки тине помирай, Джейку, прошу. Я так хочу, щоб ти одужав.
Мені часто снилися важкі сни. Місцини різнилися — іноді це була безлюдна вулиця, схожа на Мейн-стрит у Лізбон-Фолзі, іноді цвинтар, на якому я застрелив Френка Даннінга, іноді кухня Енді Каллема, аса гри в крибедж… але найчастіше снилася харчевня Ела Темплтона. Ми з ним сиділи за столиком, а на нас дивилися фотографії з його Стіни знаменитостей. Ел був хворий — помираючий, — але очі в нього палали ясним вогнем.
636
Vic Morrow (1929–1982) — актор і двоє маленьких в’єтнамських дітей загинули, коли на них упав гелікоптер на зйомках фільму Спілберга «Присмеркова зона», в якому Морроу грав расиста, котрий потрапляє в трагічні моменти минулого в личині тих, кого він ненавидить: єврея, негра, азіата.
— Містер Жовта Картка — це персоніфікація опірного минулого, — говорив Ел. — Ти ж сам це розумієш, хіба ні?
Так, я це розумів.
— Він сподівався, що ти помреш від побиття, а ти вижив. Він гадав, ти помреш від інфекцій, а ти живий. Тепер він блокує твою пам’ять — життєво важливі спогади, — бо розуміє, що це його остання надія тебе зупинити.
— Як він може це робити? Він же мертвий.
Ел похитав головою.
— Ні, це я мертвий.
— Хто він такий? Щовін таке? І як він міг знову ожити? Він же собі перерізав горло, і його картка стала чорною! Я це на власні очі бачив!
— Не маю поняття, друже. Знаю лише, що він тебе зупинити не зможе, якщо ти відмовишся зупинятися. Ти мусиш дістатися до своєї пам’яті.
— Тоді допоможи мені! — крикнув я, хапаючи його за тверду, як кіготь, руку. — Скажи мені ім’я того парубка! Його прізвище Чепмен? Менсон? [637] Обидва прізвища дзенькнули в мені, але не здалися істинними. Ти мене до цього втягнув, тож допоможи мені!
У цю мить сновидіння Ел відкриває рота, щоби щось сказати, але втручається Жовта Картка. Якщо ми на Мейн-стрит, він з’являється з «зеленого фронту» або з «Кеннебекської фруктової». Якщо це на цвинтарі, він постає з розкритої могили, як зомбі в Джорджа Ромеро [638] . Якщо в харчевні, там раптом розчахуються двері. Картка, що стирчить у нього з-за бинди капелюха-федори, така чорна, що здається прямокутним проломом з цього до іншого світу. Він мертвий, вже зогнилий. Його старезне пальто вкрите пліснявою. У його очницях буйно курбелиться черва.
637
Марк Чепмен застрелив 1980 р. Джона Леннона; Чарлз Менсон — ватажок переважно дівочої банди хіпі, які у 1969 р. безпричинно й жорстоко замордували чимало людей.
638
George Romero (нар. 1940 р.) — кінорежисер, що сатиричними фільмами жахів заробив собі прізвисько «батько зомбі-апокаліпсису».
— Він тобі нічого не може сказати, бо сьо’ні день подвійної ціни! — верещить містер Жовта Картка, котрий тепер став Чорною Карткою.
Я обертаюся до Ела, та от тільки Ел тепер став скелетом з сигаретою в зубах, і я прокидаюся, весь облитий потом. Я сягаю до своєї пам’яті, але пам’яті на місці нема.
Наближався візит Кеннеді, і Дік приносив мені газетні статті на цю тему, сподіваючись, що вони якось підштовхнуть мою пам’ять до відкриття. Не допомагало. Якось, лежачи на дивані (я щойно прокинувся з чергового раптового сну), я почув, як вони знов сперечаються про звернення до поліції. Дік сказав, що на анонімне повідомлення ніхто не реагуватиме, а якщо підписатися справжнім іменем, це на всіх нас накличе неприємності.
— Мені все одно! — крикнула Сейді. — Я знаю, ви вважаєте, що в нього не всі дома, але якщо він правий? Як ви почуватиметься, якщо Кеннеді повертатиметься з Далласа до Вашингтона в ящику?
— Любонько, якщо ви ув’яжете сюди поліцію, вони впритул займуться Джейком. А за вашими словами, перед тим як приїхати сюди, він вже убив когось в Новій Англії.
«Сейді, Сейді, краще б я тобі цього не розповідав».
Вона припинила сперечатися, але не здалася. Подеколи вона пробувала витягти з мене спогади ляком, так, як ото ляком у когось припиняють затяжну гикавку. Не допомагало.
— Що ж мені робити з тобою? — питала вона печально.
— Не знаю.
— Спробуй підібратися з якогось іншого боку. Спробуй якусь хитрість.
— Я пробую. Мені ввижається, ніби той парубок служив в армії або в морській піхоті, — я почухав собі потилицю, де знову почав народжуватися біль. — Але може бути, що й у флоті. Чорт, Кристі, я не знаю.
— Сейді, Джейку. Я Сейді.
— А я хіба не так сказав?
Вона похитала головою, намагаючись при цьому всміхатися.
Дванадцятого числа, у вівторок після Дня ветеранів [639] , у «Морнінг Ньюз»вийшла довга редакційна стаття про майбутній візит Кеннеді й що він означатиме для міста. «Більшість жителів, схоже, готові вітати молодого й недосвідченого президента відкритими обіймами, — писалося в статті. — Запал зростає. Звісно, важко вважати невдалим той факт, що разом з ним приїде його гарна, харизматична дружина».
639
Свято на честь ветеранів збройних сил, започатковане після закінчення Першої світової війни 11 листопада 1918 року.
— Знову вночі тобі снився той Жовта Картка? — було першим, що в мене спитала Сейді, коли прийшла. Вихідний день вона провела в Джоді, полила квіти і взагалі «засвідчила прапором свою присутність», як вона висловилася.
Я похитав головою.
— Серденько, ти проводиш тут набагато більше часу, ніж у Джоді. А як же в тебе справи на роботі?
— Міз Еллі перевела мене на неповний день. Я якось справляюся, а коли поїду з тобою… якщо ми поїдемо… тоді хтозна, що буде.
Поглядом вона заблукала подалі від моїх очей, почавши заклопотано підкурювати сигарету. Дивлячись, як довго вона розминає її, катаючи по кавовому столику, а потім не квапиться з сірниками, я усвідомив гнітючу правду: Сейді теж має сумніви. Я передрік мирне закінчення Ракетної кризи, я знав, що Дік Тайгер впаде у п’ятому раунді… а вона все ще сумнівалася. І я її не винив. Я б теж сумнівався, якби ми з нею помінялися місцями.
Потім вона посвітлішала.
— Зате я знайшла собі збіса класного заступника, споримо, ти вгадаєш, хто це.
Я посміхнувся.
— Це… — я не міг згадати імені. Я бачивйого — обвітрене, засмагле обличчя, ковбойський капелюх, краватка-бант… але вранці того вівторка на більше я не спромігся. Почало боліти ззаду в голові, там, де вона стукнулася об дошки підлоги — але якої саме підлоги, в якому домі? Це так дико, по-звірячому дратувало — не мати змоги згадати.