11/22/63
Шрифт:
«Кеннеді приїздить через десять днів, а я, от яке гадство, не можу пригадати навіть імені цього старого».
— Намагайся, Джейку.
— Та роблюж, — відповів я. — Я намагаюся, Сейді.
— Зачекай секундочку. У мене ідея.
Вона поклала свою смердючу сигарету в одну з жолобинок попільниці, підвелася, вийшла крізь передні двері й причинила їх за собою. А тоді знову відкрила їх і кумедно заговорила грубим, глибоким голосом, промовляючи слова, які завжди промовляв той старий парубок, з’являючись до мене з візитом:
— Як ви почуваєтеся сьогодні, синку? Харчів вистачає?
— Дік, — промовив я. Дік Сімонс. Він був жонатий на міз Мімі, але вона померла в Мексиці. Ми ще проводили меморіальні збори.
Біль з голови пропав. Наче й не було.
Сейді, сплеснувши долонями, підбігла до мене. Я отримав довгий, гарний поцілунок.
— Бачиш? — сказала вона, відірвавшись. — Ти можеш. Ще не пізно. Як його ім’я, Джейку? Як ім’я того скаженого мудака?
Але я не зміг згадати.
Шістнадцятого листопада «Таймз Гералд»опублікувала маршрут кортежу Кеннеді. Поїздка починалася на аеродромі «Лав Філд», а закінчувалася у Виставковому комплексі, де він виступить з промовою перед Радою громади Далласа і запрошеними громадою гостями. Формальна тема промови — вшанування Освітньо-дослідницького центру [640] й вітання Далласа з економічним прогресом за останнє десятиріччя, але «Таймз Гералд»радісно інформувала тих, хто цього ще не знав, що дійсні підстави і наміри суто політичні. Техас у 1960 році проголосував за Кеннеді, але в 1964-му позиції виглядали непевними, попри наявність у його команді місцевого хлопця з Джонсон-сіті [641] . Циніки досі називали віце-президента «Лавина-Ліндон», не забуваючи про те, що до Сенату в 1948 році він потрапив завдяки підозрілим результатам голосування, яке він виграв з перевагою всього у вісімдесят сім голосів. Історія була древня, але те, що прізвисько за ним зберігалося, багато говорило про змішані почуття техасців до нього. Завданням Кеннеді — і Джекі, звісно, — було допомогти Лавині-Ліндону і губернатору Техасу Джону Коннолі розпалити й надихнути своїх вірних.
640
Graduate Research Center — заснований 1961 року електронною компанією «Texas Instruments» університет (на сьогодні має у своїй історії двох нобелівських лауреатів).
641
Віце-президент (а після загибелі Кеннеді президент) Ліндон Джонсон (1908–1973) народився в Техасі на фермі неподалік містечка Джонсон-сіті, заснованого його дядьком.
— Подивися на це, — сказала Сейді, проводячи пальцем уздовж маршруту. — Довжелезні квартали Головної вулиці. Потім іде Х’юстон-стрит. І там, і там є високі будівлі. Той чоловік буде на Головній вулиці? Він мусив би засісти десь там, як ти гадаєш?
Я її майже не чув, бо побачив дещо інше.
— Поглянь-но, Сейді, кортеж їхатиме по бульвару Черепаховий Ручай!
Очі її загорілися:
— Це там мусить статися?
Я з сумнівом помотав головою. Скоріш за все, ні, але щось я знав про цей Черепаховий Ручай і воно якимсь чином було пов’язане з людиною, яку я мусив зупинити. Я зважував, думав і врешті дещо спливло на поверхню.
— Він хотів сховати гвинтівку і прийти по неї пізніше.
— Десховати?
— Це неважливо, бо та справа вже відбулася. Це вже минуле.
Я затулив собі долонями обличчя, бо раптом світло в кімнаті здалося мені занадто сліпучим.
— Перестань про це думати зараз, — промовила вона, зриваючи зі столу газету. — Розслабся, а то знову розболиться голова, знову доведеться ковтати ті пігулки. А вони тебе роблять зовсім відсутнім.
— Так, — кивнув я. — Я знаю.
— Тобі треба випити кави. Міцної кави.
І Сейді пішла до кухні її робити. Коли вона повернулася, я хропів. Проспав я майже три години й, можливо, залишався б у Країні Куняння навіть довше, але вона мене розштовхала.
— Що ти останнє пам’ятаєш з того, як ти вперше приїхав у Даллас?
— Я цього непам’ятаю.
— Де ти зупинявся? В готелі? В автокемпінгу? В орендованій кімнаті?
На мить у мене з’явилася притуманена картинка двору і багатьох вікон. Швейцар? Можливо. А тоді все пропало. Біль знов заводив свій моторчик у моїй голові.
— Я не знаю. Все, що я пам’ятаю, це як перетинав межу штату по 20-му шосе і побачив рекламу барбекю. А це було ще за милі й милі до Далласа.
— Я знаю, але нам не треба сягати аж так далеко, бо якщо ти їхав по двадцятому, ти з нього й не з’їжджав. — Вона подивилася собі на годинник. — Сьогодні вже пізно, але завтра ми влаштуємо недільну автопрогулянку.
— Це, мабуть, не допоможе, — а втім, в мені все одно зблиснула іскорка надії.
Вона залишилася на ніч, а наступного ранку ми виїхали з Далласа дорогою, яку місцеві називали Траса-Бджілка, й попрямували на схід, у напрямку Луїзіани. Сейді сиділа за кермом мого «Шеві», який після того, як йому замінили зламаний замок запалювання, знову був у порядку. Про це подбав Дік. Вона довезла нас аж до Террела [642] , а потім з’їхала з шосе № 20 і розвернулася на бакаїстому земляному паркінгу біля якоїсь придорожньої церкви. Церкви Крові Спасителя, судячи з напису на щиті, що стояв посеред вигорілої галявини. Під цією назвою йшов зроблений білими літерами-липучками клич: А ЧИ ЧИТАВ ТИ СЬОГОДНІ СЛОВО БОГА ВСЕБЛАГОГО, але деякі з літер відпали і напис виглядав так: А И ЧИТАВ ТИ СЬО ОДНІ СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.
642
Terrell — містечко за 51 км від Далласа.
Вона подивилася на мене з непевністю.
— Милий, ти зможеш сам повести машину назад?
Я був цілком певен, що зможу. Цей відтинок дороги тягнувся абсолютно прямо, а «Шеві» мав автоматичну коробку передач. Негнучка ліва нога мені аж ніяк не могла завадити. Єдине, що…
— Сейді? — промовив я, сідаючи за кермо уперше після серпня й відсовуючи сидіння максимально назад.
— Що?
— Якщо я раптом засну, перехопиш кермо й вимкнеш двигун.
— О, навіть не сумнівайся, — нервово всміхнулась вона.
Я розглянувся обабіч щодо руху і виїхав на шосе. Спершу я не наважувався їхати швидше сорока п’яти миль, але була неділя, білий день, тож дорога належала майже винятково тільки нам. Я почав розслаблятися.
— Викинь все з голови, Джейку. Не намагайся згадати нічого, нехай само прийде.
— Хотілося б, аби це був мій «Санлайнер», — промовив я.
— Тоді уяви собі, ніби це й є твій «Санлайнер», і просто дозволь йому їхати, куди він сам повезе.
— Гаразд, хоча…
— Ніяких «хоча». Сьогодні чудовий день. Ти їдеш у нове місто, і нема сенсу тривожитися про замах на Кеннеді, бо це ж іще аж ген-ген не скоро. Попереду ще роки.
Так. День був гарний. І я не заснув за кермом, хоча й почувався дуже втомленим — з часу мого побиття я так надовго ще ніколи не виїжджав. Думки мої все верталися до тієї придорожньої церквиці. Дуже ймовірно, що негритянської. Там чорні люди, мабуть, співають гімни з отим своїм драйвом, якого білим відтворити ніколи не вдається, і читають СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО, перемежаючи це покликами «алілуя» та славленнями Ісуса.
Ми вже в’їжджали у Даллас. Я робив ліві й праві повороти, мабуть, все ж таки здебільшого праві, бо ліва рука в мене все ще лишалась слабенькою і вертіти туди, навіть з гідропідсилювачем керма, було боляче. Невдовзі я загубився серед бічних вуличок.
«Я загубився, гаразд, — думав я. — Мені потрібен хтось, хто підкаже мені дорогу, як ото був зробив той хлопець в Нью-Орлеані. До готелю „Мунстоун“».
Тільки то був не «Мунстоун»; мій готель називався «Монтелеон». А готель, у якому я зупинився, коли приїхав до Далласа, звався… звався…
Мить я вірив, що те слово зараз спурхне геть, як подеколи навіть зараз ім’я Сейді від мене тікало. Але тоді я побачив швейцара, і всі ті сяючі вікна, що виходять на Комерс-стрит, і в мені клацнув вмикач.