1Q84. Книга І
Шрифт:
— Я придумав щось трохи більше, — сказав Комацу.
— Щось більше?
— Так. Про таку дрібницю, як премія часопису, забудемо, а націлимося на щось набагато більше.
Тенґо мовчав. Про намір Комацу не мав уявлення, але вбачав у ньому привід для занепокоєння.
— Премію Акутаґави! [8] — зробивши паузу, сказав Комацу.
— Премію Акутаґави… — повторив Тенґо, ніби виписуючи ієрогліфи прутиком на мокрому піску.
8
Премія Акутаґави — престижна нагорода, що відкриває молодим талантам дорогу в літературу; присуджується двічі
— Так, премію Акутаґави. Напевне, й ти, відлюдькуватий Тенґо-кун, знаєш про неї. Про неї великими ієрогліфами пишуть газети, повідомляє телебачення в останніх новинах.
— Але ж, Комацу-сан, я не зовсім добре розумію… Зараз ми начебто ведемо мову про Фукаері, правда?
— Авжеж. Ведемо мову про Фукаері та її «Повітряну личинку». Розмова йде лише на цю тему.
Прикусивши губу, Тенґо намагався прочитати, що приховується за цими словами.
— Але ж ми дійшли висновку, що таке оповідання не може претендувати навіть на журнальну премію, чи не так? У його теперішньому вигляді.
— Так, у теперішньому вигляді. Це очевидно.
Тенґо довелось подумати.
— Іншими словами, ви хочете доробити твір, поданий на премію?
— Просто іншого виходу немає. Є багато прикладів того, як редактор пропонує доробити перспективний конкурсний твір. У цьому немає нічого дивного. Тільки от цього разу перепише його не сама авторка, а хтось інший.
— Хто інший? — спитав Тенґо, хоча знав наперед, яка буде відповідь. Спитав просто для певності.
— Ти перепишеш! — сказав Комацу.
Тенґо шукав відповідних слів, але не знаходив. А зітхнувши, відповів:
— Комацу-сан, у цьому випадку простого переписування не досить. Без серйозної переробки, від початку до кінця, твір не буде досконалим.
— Звичайно, доведеться докорінно переробити. Використати кістяк оповідання в незмінному вигляді. Залишити також якомога більше його стилю й атмосфери. Однак сам текст майже повністю змінити. Так би мовити, цілковито переробити. Цю роботу візьмеш на себе ти, Тенґо-кун. А я виступатиму в ролі продюсера.
— Хіба з цього щось добре вийде? — наче сам до себе, сказав Тенґо.
— Чи вийде? — Комацу взяв у руку ложечку й спрямував її на Тенґо, як диригент, що задає такт інструменталісту. — Ця Фукаері володіє чимось особливим. Це стає зрозуміло, якщо прочитати «Повітряну личинку». Її уява незвичайна. Та, на жаль, текст нікуди не годиться. Надто грубий. З іншого боку, ти вмієш писати тексти. У тебе сюжети добротні, змістовні, розмашисті, інтелектуальні, витончені. В них багато енергії. Але, на відміну від Фукаері, ти ще не знайшов, про що слід писати. А тому часто у твоїх творах не помітно серцевини. Усе, що ти мав би написати, ховається в тобі, немов лякливе звірятко, що забігло в глибоку нору й не вилазить назовні. Знає, що ховається в норі, але не показує носа, бо так ніхто не спіймає. У цьому зв'язку я й сказав: «Треба почекати».
Тенґо сів зручніше на вініловому стільці. Нічого не промовив.
— Справа проста, — вів далі Комацу, легенько помахуючи ложечкою. — Якщо з'єднати докупи ці дві особи, то можна створити одного нового письменника. Неотесане оповідання Фукаері ти, Тенґо-кун, наділиш пристойним текстом. Разом вийде ідеальний твір. У тебе вистачить сили на таке діло. Чи не тому я особисто досі не підставляв плеча дівчині? Розумієш? Решту залиш мені. Об'єднавши зусилля, ми легко отримаємо премію. Навіть премію Акутаґави. Адже я, заробляючи на прожиток, недарма крутився в цьому літературному світі. Оволодів усіма таємницями тутешніх оборудок.
Злегка роззявивши рота, якийсь час Тенґо дивився на Комацу. Той поклав ложечку на тарілочку з неприродно голосним стуком.
— Якщо премію навіть буде отримано, то що далі? — спитав Тенґо, збадьорівши.
— Премія Акутаґави принесе славу. Більшість людей у світі майже не розуміє вартості художнього слова. Але не хоче залишитися поза суспільним процесом. Тому купує й читає книжку, яка отримала премію й набула популярності. Тим паче якщо авторка — учениця середньої школи вищого ступеня. Якщо книжка продаватиметься, буде непоганий прибуток. Поділимо його належним чином на трьох. Я вміло це зроблю.
— Поки що мені байдуже до того, як буде розділено гроші, — сухим голосом сказав Тенґо. — Та хіба такий вчинок не суперечить професійній моралі редактора? Якщо така оборудка набуде розголосу, то виникне серйозна суспільна проблема. Вам доведеться кинути роботу, хіба ні?
— Широкого розголосу не буде. Коли захочу, то залагоджу цю справу дуже обережно. Та якщо навіть не вдасться сховати кінців у воду, я охоче звільнюся з видавництва. Бо начальство мене недолюблює і косо позирає. Нову роботу я швидко знайду. Я ж не заради грошей стараюся. А хочу поглузувати над літературним світом. Хочу висміяти несосвітенних телепнів, що просторікують про велику місію літератури й, зібравшись у напівтемному підвалі, обмінюються компліментами, зализують один одному рани, смикають за ноги. Розкрити таємниці системи й виставити її на глум. Правда, буде весело? Як ти гадаєш?
Тенґо не вважав, що буде дуже весело. Адже загалом літературного світу він ще на очі не бачив. І дізнавшись, що така здібна людина, як Комацу, із суто дитячого приводу збирається переходити через небезпечний міст, на мить утратив мову.
— Комацу-сан, те, що ви кажете, схоже на шахрайство.
— Спільне авторство — не така вже рідкісна річ, — насупившись, сказав Комацу. — Таким, скажімо, наполовину є мальовані оповідання в стилі «манґа», що серійно друкуються в журналах. Їхні працівники пропонують ідею, пишуть текст, художник накидає штрихами малюнки, а його помічник уточнює деталі й розмальовує їх. Таким же способом виготовляються будильники на заводі. Подібні приклади трапляються і в літературному світі. Наприклад, при написанні романів про кохання. У більшості випадків тоді найнятий письменник просто створює текст згідно з «ноу-хау», встановленого видавництвом. Одне слово, має місце система розподілу праці. Бо інакше масового виробництва годі досягти. Оскільки в порядній, так званій «чистій» літературі такий підхід відкрито не практикується, то ми з тактичною метою на сцену випустимо Фукаері. Якщо наш задум розкриється, то, можливо, зчиниться невеличкий скандал. Однак ми не порушимо закону. Така практика вже стала тенденцією нашого часу. Про Бальзака або Мурасакі Сікібу [9] я вже не кажу. Ми тільки намагаємося прикласти руку до того, щоб сирий, з огріхами, твір учениці середньої школи вищого ступеня мав досконаліший вигляд. Що в цьому поганого? Хіба не буде добре, якщо вміло довершений твір приноситиме насолоду багатьом читачам?
9
Мурасакі Сікібу (978-1016) — авторка знаменитого японського класичного роману «Повість про Ґендзі».
Тенґо задумався над сказаним. І, ретельно добираючи слова, відповів:
— Виникає одразу кілька запитань, але поки що я зупинюся лише на двох. Перше: чи погодиться авторка на те, щоб хтось переписав її твір? Якщо вона заперечуватиме, то, звісно, наше діло не зрушить ні на крок. Друге: навіть якщо вона погодиться, то чи зможу я успішно переробити її оповідання? Спільне авторство — надзвичайно делікатна річ і може просуватися не так легко, як вам, Комацу-сан, здається, чи не так?
— Ти зможеш, — ніби сподіваючись такого застереження, відразу відповів Комацу. — Не сумніваюся, що зможеш. Думка про те, що це оповідання повинен переробити Тенґо-кун,сплила в моїй голові, як тільки я вперше прочитав «Повітряну личинку». А крім того, що тобі таке завдання підходить. Що ти його очікуєш. Ти з цим не згоден?