1Q84. Книга І

Мураками Харуки

— Вибачте, що завдаю клопоту, — сказала Аомаме все ще з люб'язною діловою усмішкою на губах. І щоб задум став реальним фактом, протиснулася в кімнату, штовхнула двері спиною, розгорнула папку і ручкою щось у ній записала. — Ви — Міяма-сама, [10] чи не так? — спитала вона. Його обличчя запам'ятала, неодноразово переглядаючи фотографії, але вирішила, що не завадить ще раз перевірити. Бо як помилиться, то вороття назад не буде.

— Так, Міяма, — грубим тоном відповів чоловік. Потім, ніби змирившись з усім, зітхнув. Наче хотів сказати: «Зрозумів. Роби, що хочеш». І тоді з ручкою в руці підійшов до стола і взяв знову документ, який почав перед тим читати. На двоспальному застеленому ліжку валявся піджак

і смугаста краватка, з вигляду явно дорогі. Все ще перекинувши сумку через плече, Аомаме попрямувала до настінної шафи. Їй заздалегідь сказали, що там міститься щиток кондиціонера. У шафі висів макінтош із м'якого матеріалу і темно-сірий шарф. З багажу вона побачила тільки шкіряний портфель. Переміни білизни й туалетних аксесуарів не було. Видно, чоловік не збирався тут довго затримуватися. На столі стояв кавник, позичений у готельної обслуги. Після вдаваної тридцятисекундної перевірки щитка Аомаме звернулася до Міями:

10

Сама — дуже шанобливе звертання до вищої за соціальним станом особи.

— Щиро дякую за допомогу, Міяма-сама. З обладнанням у вашому номері проблем нема.

— А хіба я вам спочатку не казав, що кондиціонер справний? — не обертаючись до неї, зарозуміло дорікнув чоловік.

— Послухайте, Міяма-сама, — боязко сказала Аомаме. — Пробачте, але на шиї у вас начебто щось приліпилося.

— На шиї? — здивувався чоловік і помацав ззаду шию. Трошки потер і недовірливо глянув на долоню. — Та начебто нічого не приліпилося.

— Пробачте, — сказала Аомаме й підійшла до стола. — Дозвольте зблизька подивитися.

— Та що там таке? — спитав чоловік з виглядом людини, яка нічого не второпає.

— Начебто фарба. Яскраво-зелена.

— Фарба?

— Не ясно. За кольором начебто фарба. Вибачте, ви не проти, якщо я торкнуся рукою? Може, вдасться стерти.

— Так, а що? — Міяма, нагнувшись, показав шию. Видно, недавно підстригся, бо волосся її не закривало. Аомаме вдихнула повітря, зупинила подих і, зосередившись, хутко знайшла те місце.Щоб відмітити його, легенько притиснула пальцем. Заплющивши очі, перевірила, що не помилилася в дотику пальця. Так, це воно.Хотілось, як звичайно, повільно в цьому впевнитися, але не мала часу. Намагалася якнайкраще використати надану нагоду.

— Вибачте, ви не могли б ще трошки побути в такій позі? Я добуду із сумки мініатюрний ліхтарик. При світлі в цій кімнаті погано бачу.

— Та звідки там узялася фарба? — спитав Міяма.

— Не знаю. Зараз з'ясую.

Не відпускаючи пальця, Аомаме вийняла із сумки коробочку й, відкривши її, добула з неї якусь річ, загорнуту шматком тонкої тканини. Однією рукою спритно витягла зі згортка цю річ, схожу на мініатюрну плішню завдовжки десять сантиметрів з дерев'яною ручкою. Вона її сама придумала й зробила. Вістря гостре, як швейна голка. Щоб воно не зламалося, вона запхала його в невеличкий корок, спеціально оброблений, м'який, як вата. Аомаме уважно зняла цей корок і засунула в кишеню. А відкритий кінець свого інструмента спрямувала в те місцена шиї Міями. «Спокійно! Бо зараз — найголовніше», — подумки казала вона собі. Якби вона помилилася хоч на один міліметр, усі її зусилля зійшли б нанівець. Передусім потрібна зосередженість.

— Що ви так довго робите? Скільки можна? — роздратовано спитав чоловік.

— Вибачте, вже закінчую, — відповіла Аомаме.

«Гаразд, усе вмить закінчу, — подумки казала вона йому. — Бо опісля вже ні про що не доведеться вам думати. Ні про систему переробки нафти, ні про тенденції на ринку нафтопродуктів, ні про квартальні звіти інвестиційній групі, ні про попереднє замовлення авіаквитка до Бахрейна, ні про хабарі урядовцям, ні про подарунок коханці. Мабуть, усе це вам добряче набридло, еге ж? Тож трішечки почекайте. Прошу вас, не заважайте, бо я зосередилася на серйозній роботі».

Знайшовши потрібне місце і зважившись

на рішучий крок, вона підняла праву руку й, затамувавши подих, після короткої паузи опустила її з вістрям свого інструмента прямо вниз. Не дуже сильно натиснула. Бо інакше під шкірою воно могло б зламатися. Залишати його там зовсім не варто. Вона опустила вістря легко, жалісливо, під відповідним кутом, з відповідною силою. Вертикально, не опираючись земному тяжінню. Так, ніби тонке вістря само собою всмоктувалося в те місце.Глибоко, плавно, смертельно. Головне — вибір кута і прикладеної сили. Та ні, скоріше її відсутність. Якщо тільки на цьому етапі діяти уважно, то далі все просто — наче голка проходить у грудку тофу. [11] Вістря інструмента проникає в особливий орган у нижній частині головного мозку і зупиняє функціонування серця так, ніби задувають свічку. Кінець настає за одну мить. Зовсім швидко. Таке може зробити лише Аомаме. Ніхто інший не здатний намацати таку делікатну точку на шиї. Тільки вона. Її пальці володіють такою особливою інтуїцією.

11

Тофу — соєвий сир.

Було чути, як чоловік раптом задихнувся. Всі м'язи його тіла скорчилися. Пересвідчившись у цьому, Аомаме мерщій витягла голку. І негайно приклала до ранки шматок приготовленої марлі, щоб зупинити кровотечу. Дуже гостре вістря голки перебувало під шкірою лише кілька секунд. Тому якби й була кровотеча, то зовсім незначна. Та все-таки зайва обережність не завадить. Залишати сліди не годиться. Одна краплина крові може забрати в неї життя. Аомаме жила за правилом: «Обачність — понад усе».

Поволі, з плином часу, сили покидали задерев'яніле тіло Міями. Як повітря проколотий баскетбольний м'яч. Усе ще притискаючи пальцем ранку, вона звалила чоловіка ниць на стіл. Його голова опинилася боком на купі документів. Його здивовані очі залишалися розплющеними. Наче востаннє були свідками якоїсь неймовірно дивної події. В них не проглядало нічого — ні страху, ні болю. Лише просте здивування. З ним щось сталося, але що — він не розумів. Навіть не збагнув, це біль, сверблячка, насолода чи якесь одкровення. У світі по-різному вмирають люди, але, напевне, немає такої легкої смерті, як ця.

«Вона у вас надто легка, — подумала Аомаме й насупилася. — Надто проста. Мабуть, спочатку я мала б влупити вас разів п'ять праскою, а вже потім допомогти вам спокійно вмерти. Бо ви — негідник, вартий такої жалюгідної смерті. Бо ви так само вчинили зі своєю дружиною. Та, на жаль, я не мала такої свободи вибору. Мені доручили швидко, потаємно, але напевне спровадити вас на той світ. І це доручення я щойно виконала. Ще недавно він жив, а зараз лежить мертвий. Навіть не помітив, як переступив поріг, що відділяє життя від смерті».

Аомаме хвилин п'ять притискала марлю до ранки. Терпляче, але так, щоб не залишився відбиток пальця. Увесь цей час її очі не відривалися від стрілок годинника. Упродовж довгих п'яти хвилин, що здавалися вічністю. Якби хтось з обслуги зараз зайшов у кімнату й побачив, як вона, з гострою зброєю в руці, тисне пальцем чоловікову шию, то все пропало б. Викрутитись вона не зуміла б. Міг прийти коридорний, щоб забрати кавник, і от зараз постукати у двері. Однак скорочувати цих важливих п'ять хвилин вона не мала права. Щоб заспокоїти нерви, вона повільно й глибоко дихала. Квапитись не слід. Не годиться втрачати холоднокровності. Треба залишатися такою ж незворушною, як завжди.

Аомаме відчувала, як гупає серце. І під час такого серцебиття в її голові лунали фанфари із вступної частини «Симфонієти» Яначека. Нічний вітер безшумно пролітав над зеленими рівнинами Богемії. Вона знала, що розпадається на дві частини: одна й далі холоднокровно притискає пальцем ранку на чоловіковій шиї, друга страшно тремтить. Їй хотілося все це покинути й мерщій утекти з кімнати. «Я тут і водночас мене тут немає. Я одночасно у двох місцях. Усупереч теорії Ейнштейна. Та нема ради. Така доля вбивці».