220 днів на зорельоті
Шрифт:
Американські газети прозвали Хепгуда «Зоряним капітаном». На це нікому ще не відомий радянський інженер Камов у статті, що вітала успіх американського конструктора, зауважив, що такий титул трохи передчасний.
— Формально Камов правий, — сказав Хепгуд в розмові з кореспондентом газети, який запитав, що він думає про цю фразу, — але переліт через океан і політ, наприклад, до Місяця, мало чим відрізняються один від одного. Від стратосферної ракети до зорельота — один крок, і я незабаром зроблю цей крок.
Так думав Чарльз Хепгуд, але насправді вийшло інакше, і перший крок на шляху завоювання міжпланетних просторів зробив
З цього часу почалася між ними вперта боротьба за першість у міжпланетних перельотах.
Уряд Сполучених Штатів всіляко підтримував Хепгуда.
Намір Хепгуда першим досягти Місяця, а потім Венери і Марса припав також до душі багатьом фінансовим магнатам, які сподівалися прибрати до рук розробки цінних копалин, що могли там виявитися. Вони не шкодували грошей, щоб здійснити цей проект.
Першою метою Хепгуда був Місяць, бо Камов тільки облетів його, не спустившись на поверхню.
Хепгуд енергійно будував свій зореліт, розраховуючи, що раніше ніж через два роки Камову не вдасться здійснити другий політ.
Корабель був уже готовий, коли прийшла звістка, що Камов і Пайчадзе досягли Місяця.
Удар був дуже тяжкий для Хепгуда.
Дві поразки підряд підірвали віру до нього у тих, від кого залежала його доля. Американські газети відвернулися від нього і почали звеличувати його суперника. Титул «Місячний Колумб», що його дали Камову охочі до гучних прізвиськ журналісти, був останньою краплею, яка переповнила келих його терпіння.
Хепгуд всією душею зненавидів російського інженера і поклявся випередити його в польоті на планету, чого б це не коштувало. Його авторитет був ще досить високий, і кошти на будування нового корабля були одержані, хоч і не стільки, як хотілося б. Але Хепгуд не звертав на це уваги. Його цілком захопила ідея реваншу. Він дивився на космічний політ як на засіб поквитатися з своїм ворогом. Наукове значення польоту стало для нього другорядним.
Він уважно стежив за всім, що потрапляло в технічні журнали про підготовку Камовим третього польоту, намагаючись уявити собі корабель свого суперника, але Камов був дуже обережний, і до останнього дня Хепгуд не знав таких важливих речей, як швидкість і розміри російського зорельота. Із властивою йому самовпевненістю, яку не похитнули навіть поразки, Хепгуд недооцінював сили і можливості противника і переоцінював свої власні. Все ж він вирішив довести прискорення до сорока метрів, вважаючи, що це вже гарантія цілковитого успіху. Він знав, що Камов ніколи не піде цим шляхом. Граничною цифрою, яку міг взяти радянський інженер, Хепгуд вважав тридцять метрів, а це не могло дати швидкості більшої, ніж матиме його зореліт. Робота двигуна протягом десяти хвилин також здава лася йому межею, бо атомні реактивні двигуни розвивали таку високу температуру, що їхні корпуси треба було виготовляти з особливо тугоплавких матеріалів, — вірніше, сплавів.
Хепгуд не міг не визнати технічної переваги Радянського Союзу, але вважав, що в цьому виробництві він не йде попереду Америки, яка у всьому, що стосувалося атомної техніки, щосили намагалася не відставати від інших країн. Внаслідок всіх цих міркувань він був цілком певний в успіхові й будував свій зореліт спокійно, але, пам'ятаючи про те, як швидко Камов організував свій другий політ, уникав всіляких затримок.
Не бажаючи ні з ким ділити свою майбутню славу, Хепгуд навмисно зробив свій корабель невеликий за розміром, щоб у ньому могло вміститись тільки двоє людей, бо летіти одному було абсолютно неможливо. На всі пропозиції американських учених, які висловлювали бажання взяти участь в польоті, він відповідав категоричною відмовою, рішуче заявивши, що в перший рейс візьме тільки представника преси.
Коли корабель був готовий, Хепгуд звернувся з відкритим листом до журналістів Америки, але довго ніхто не виявляв бажання летіти з ним. Нарешті, коли його почала вже турбувати ця обставина, до нього прийшов Бейсон.
— Що спонукало вас прийти до мене? — запитав Хепгуд молодого кореспондента газети «Нью-Йорк таймс».
— Я буду з вами відвертий, — відповів Бейсон. — Я дуже хочу розбагатіти, а в наш час це страшенно важко. Крім того, я честолюбний. Слава Стенлі 5 не дає мені спокою!
— Он як! Значить, ви честолюбний? А про небезпеку, яка на вас чигає, ви подумали? Замість слави вас, може, чекає смерть.
— Хто не рискує, той не перемагає, — відповів Бейсон.
Він був високий на зріст, широкоплечий, з рисами обличчя хоч і не красивими, але привабливими. Типовий молодий американець із середніх верств, який захоплюється спортом і не має особливих розумових здібностей. Хепгуд лишився задоволений. Саме такий товариш йому потрібен.
— Я теж буду з вами відвертий, — сказав він. — Моя головна мета — перемогти Камова. (Бейсон хитнув головою.) Щоб напевно добитися цього, я був змушений довести прискорення зорельота до сорока метрів на секунду. Не приховаю від вас, що це небезпечно для екіпажу.
На обличчі журналіста не з'явилося жодної ознаки занепокоєння при цьому повідомленні.
— Я мало розуміюся на цьому, — з привабливою відвертістю відповів він. — Ви кажете, що це небезпечно. Я вам вірю. Але якщо ви йдете на цю небезпеку, то чому б і мені не зробити так само?
— Ну, коли так, — весело сказав Хепгуд, — то я дуже радий мати такого супутника.
Він міцно потиснув руку Бейсона.
— Коли ви думаєте почати політ? — запитав журналіст.
— В кінці серпня цього року.
— А чому не раніше?
— Тому, що треба дочекатися сприятливого положення планети Марс, на яку я хочу летіти, — відповів Хепгуд.
— Ну що ж, почекаємо! Це не дуже довго! — відповів Бейсон.
ВЕНЕРА
16 вересня 19.. року.
(У Москві зараз близько п'ятої години ранку).
День 15 вересня назавжди залишиться в нашій пам'яті: цього дня ми проникли під хмаровий покрив Венери.
Завіса таємниці, яка ховала поверхню планети, трохи піднялася.
Те, що таїлося під густими хмарами і ще недавно здавалося неприступним земному поглядові, постало перед нашими очима, а байдужа кіноплівка відбила все побачене…
Ми наблизилися до Венери 14 вересня біля дванадцятої години. Диск планети, що мав спочатку вигляд вузького серпа, швидко розширявся і на дванадцяту годину постав перед нами у повній фазі.
Освітлена Сонцем Венера блищала, мов снігова шапка гори в ясний, сонячний день на Землі.