220 днів на зорельоті
Шрифт:
Коли ми один за одним пройшли крізь круглі двері обсерваторії, Камов і Бєлопольський стояли коло пульта. Перед ними висіли в повітрі банки і кілька посудин, очевидно, для сніданку. Звичайно ми снідали о дев'ятій годині. Нічого тривожного не було на їхніх обличчях. Обидва зустріли нас поздоровленнями.
— Що трапилося, Сергію Олександровичу? — спитав Пайчадзе.
— Свято, — відповів Камов. — Я пропоную випити коньяку на честь річниці Жовтневої революції.
Мене вразили ці слова і тон, яким вони були сказані. Як це не схоже на Сергія Олександровича!
Пайчадзе був теж здивований не менш від мене.
— Значить, — сказав він, — нічого поганого не трапилося? А я перелякався, коли Борис Миколайович розбудив мене.
— Залишилося три хвилини, — замість відповіді сказав Камов. — Швидше, Костянтине Євгенійовичу, — звернувся він до Бєлопольського, який відкорковував пляшку з коньяком.
Знову щось незрозуміле! Я пригадав почуті слова: «Рівно в дві хвилини на восьму» — і мимоволі поглянув на годиник. Було без однієї хвилини сім. Що ж має бути?
Бєлопольський подав пляшку Камову.
— Друзі! — сказав Сергій Олександрович. — Вибачте, але доведеться пити з одної пляшки, по черзі. Як ви знаєте, на нашому кораблі вин майже немає. Тільки для екстрених випадків. Ми вип'ємо по два-три ковтки в той знаменний момент, який вже настає. Через півхвилини наш корабель перетне орбіту Землі.
Пайчадзе і я мимоволі скрикнули від несподіванки.
— Цей сам по собі прекрасний для нас момент збігся з днем нашого великого свята, — говорив далі Камов. — Оце причина того, що ми зібралися в незвичний час. Вип'ємо ж, мої дорогі друзі, за успішне закінчення першого великого космічного рейсу!
Безшумно і швидко летить у простір радянський зореліт. Кожної секунди залишається позаду двадцять вісім з половиною кілометрів шляху. Невидимий і невідчутний «шлях Землі» промайнув, як блискавка, але пильне око нашого командира побачило його, а серце радянської людини підказало чудову думку — відсвяткувати велике свято саме в цій точці. Сюрприз був великий і радісний. І я і Пайчадзе палко дякували Камову.
— Подякуйте також і Костянтинові Євгенійовичу. Він допоміг мені точно розрахувати момент і приховати його від вас, щоб сюрприз був приємніший.
— Тепер розумію, — сказав Пайчадзе, — чому так туманно відповіли мені, коли я запитував, в який момент ми досягнемо орбіти Землі. Сказати правду, я подумав, що ви байдужі.
Камов засміявся.
— Я ще на Землі знав, що ми перетнемо її орбіту саме сьомого листопада, і хотів поки що приховати це від вас усіх, але Костянтин Євгенійович, побіжно, сам обчислив усе і «порадував» мене своїм відкриттям. Довелося готувати сюрприз вдвох і приховувати такий прекрасний збіг від обох вас.
— Як дивно, — промовив я, — що ми перебуваємо далеко від Землі і все-таки почуваємо себе наче на ній.
— Я не зовсім розумію вашу думку, — сказав Камов.
— Я теж не розумію, — засміявся я, — а, проте, мені здається це дивним.
— А мені, — сказав Бєлопольський, — це здається цілком нормальним. Люди завжди жили
— У всякому разі, — відповів Камов, — у мене такого відчуття немає.
— У мене теж, — додав Пайчадзе.
— Це тому, що ви залишили Землю не вперше. Але, безперечно, під час польоту на Місяць у вас було таке відчуття.
Камов заперечливо похитав головою.
— Я не пам'ятаю, щоб у мене воно було, — сказав він. — А втім, під час цього польоту нам ніколи було аналізувати наші відчуття. Він був дуже короткий.
— До речі, — зауважив я, — ви ніколи не розповідали нам про політ на Місяць.
— І я, і Арсен Георгійович, — відповів Камов, — розповіли все на сторінках газет і журналів. Я думав, що ви читали про цей політ.
— Звичайно, читав, але, може, ви могли б розповісти що-небудь таке, про що не писали раніше?
— Ми все розповіли, — сказав Пайчадзе. Камов подивився на нього і посміхнувся.
— Відверто кажучи, ми приховали один епізод.
— Розкажіть! — попросив я.
— Не варт, — не здавався Пайчадзе. — Нічого цікавого.
— Дозвольте нам судити про це.
— З приємністю розповім, — сказав Камов. — Арсен Георгійович скромничає. Опустившись на поверхню Місяця, ми змушені були виходити з корабля, щоб зібрати зразки місячних порід. Виходили по черзі, бо вийти вдвох було дуже рисковано.
— Чому? — запитав я.
— Тому, що на Місяці немає атмосфери.
— Все-таки не розумію. Я читав, що ви були одягнені в костюми, подібні до водолазних.
— Не в тому справа, — відповів Камов, — відсутність на Місяці атмосфери небезпечна в іншому розумінні. Ви знаєте, що Земля щоденно зустрічає на своєму шляху безліч дрібних тіл. Тільки зрідка ці часточки речовини досягають її поверхні. Звичайно вони згорають на значній висоті внаслідок тертя об повітря. Ми часто спостерігаємо це явище і неправильно називаємо його «падаючими зірками». Таким чином, земна атмосфера надійно захищає нас від цього щоденного бомбардування. На Місяці немає такого захисту, і тисячі каменів різного розміру з величезною швидкістю, в десятки разів більшою, ніж швидкість польоту кулі, весь час падають на місячний грунт. Це робить місячні прогулянки дуже небезпечними. Кожний такий камінець несе смерть.
— І ви все-таки виходили?
— Вірніше, вибігали. Не могли ж ми повернутися на Землю з порожніми руками. Отож, під час одного такого виходу малесенький шматочок метеорита вдарив мене по голові. Він пробив сталевий шолом і застряв у кістці черепа. Я впав, знепритомнівши. Хоч і невеличкий був пробитий отвір, але через нього почало виходити повітря, і за хвилину я був би мертвий, коли б не Арсен Георгійович. Хоч він заздалегідь і був одягнений у «місячний» костюм, а проте я й досі не можу зрозуміти, як він встиг з такою швидкістю опинитися біля мене. Я прийшов до пам'яті вже на кораблі.