220 днів на зорельоті

Мартынов Георгий Сергеевич

Несподівано блиснуло невелике озеро. Потім вони з'являлися все частіше. Невже ми летимо до моря?.. Та ні! Через дві години грунт знову почав підніматися, і ми вдруге побачили вже знайому піщану пустелю.

— Сергію Олександровичу! — сказав Бєлопольський. — По-моєму, треба повернутись і сісти де-небудь в районі озер.

— Побачимо, що буде далі. Ми бачили тільки незначну частину місцевості. Такі западини повинні ще зустрітися.

Слова нашого капітана справдилися тільки через чотири години. Весь цей час ми бачили одноманітну картину — безкраю похмуру пустелю. Очевидно, на Марсі зовсім не було ні гір, ні навіть

горбів. Западина, яку ми бачили, мала завширшки понад тисячу кілометрів, але була дуже неглибока і тому не могла змінити враження, що поверхня планети гладенька, як більярдна куля. Можливо, в давні часи на Марсі були гори, але безнастанна робота вітрів і дощів колись згладила і вирівняла їх так, що до цього часу не лишилося і найменшого сліду колишніх височин.

Сонце повільно опускалося до горизонту. Скоро настане ніч. Перша ніч для нас за шість місяців. Ніч на чужій планеті…

Чужій?!. Але кому ж належить вона?..

Ні найменших ознак живих істот ми не бачили.

А може, там, де низько по «землі» стеляться ще незнайомі нам рослини, ховається від наших очей життя мешканців Марса? Про це ми довідаємося, коли корабель сяде на поверхню Марса.

— Ми повинні сісти ще завидна, — сказав Камов.

Наприкінці сьомої години польоту з'явилися ознаки близькості нової западини. Дедалі більше траплялося рослинних оазисів на жовтобурому фоні пустелі. Потім місцевість почала знижуватись, появилися озера.

Сонце стояло вже зовсім низько над горизонтом, коли Камов вирішив припинити політ.

Швидкість почала зменшуватися. Корабель описував широкі кола над обраним місцем, поступово спускаючись все нижче і нижче. Стугін двигунів ставав усе тихішим. Ми відчували, як здригався корпус корабля.

Настала вирішальна і найнебезпечніша хвилина польоту. Зореліт вагою в десятки тонн, на малій швидкості, ледве тримався в розрідженій атмосфері Марса. Кожної секунди він міг рухнути вниз.

Камов не відводив очей від перископа. Його руки впевнено керували рукоятками і кнопками пульта.

Ось ми вже за п'ятдесят метрів від поверхні.

Несподівано швидкість збільшилася. Притягання планети перебороло інерцію польоту. Планіруючи на крилах, корабель плавно пішов униз. Двигуни перестали працювати.

Пролунав скреготливий звук.

За шибками вікон заклубочилися хмари піщаного пилу, і космічний корабель, який пролетів понад чотириста сорок мільйонів кілометрів міжпланетного простору, зупинився.

Ми досягли мети. Ми на Марсі!..

В єдиному пориві ми всі кинулися один до одного і щиро обнялися.

— Сергію Олександровичу, коли ви думаєте вийти із зорельота? — запитав Пайчадзе.

— Коли настане ранок, — відповів Камов.

— На якій широті ми знаходимося?

— Приблизно на екваторі.

Отже, ніч триватиме повних дванадцять годин ⁶ . Хоч як важко було чекати так довго, але нікому з нас не спало на думку сперечатися з командиром. Всі розуміли, що ним керує почуття відповідальності за нас і за долю всієї експедиції. Хтозна, що чекає нас за стінами корабля, на чужій землі? Можливо, під низькими рослинами повзають якісь тварини — ящіри або зовсім невідомі нашій планеті плазуни. Виходити з корабля темної ночі, яка таїть в собі небезпеку, було нерозумно.

А вона вже настала. Швидко, як буває в тропіках,

ніч змінила день.

— Це доказ того, що ми справді перебуваємо недалеко від екватора, — сказав Пайчадзе.

— Найкраще, — зауважив Камов, — піти кожному в каюту й відпочити до ранку. Завтра на нас чекає нелегка робота. Щоправда, сила ваги на Марсі менша, ніж на Землі, фізична праця буде легшою, але всі ми вже встигли відвикнути од неї.

Я пішов за Пайчадзе в нашу каюту. Рухи були легкі, і в усьому тілі відчувалася якась незвичайна сила. Причиною цієї ілюзії було слабке притягання Марса. Рухатися в кораблі було дуже незручно. Його переходи і невеликі круглі люки-двері не були пристосовані для «вагомих умов».

В каюті тільки шафа займала відповідно до нас природне, «земне» положення. Дивлячись на стіл, прикріплений ніжками до бокової стінки, важко було повірити, що зовсім недавно я сидів біля нього з повним комфортом. Наші ліжка-сітки, в яких було так зручно і м'яко спати, висіли по обидва боки вікна; недосяжні і некорисні для нас, вони стали такі важкі і незграбні. Замість них у каюті було два гамаки, в які ми ледве залізли, кепкуючи один з одного.

Арсен Георгійович зовсім замовк і, влаштувавшись якнайзручніше, одразу ж заплющив очі.

Зараз він міцно спить, а я закінчую свій запис. Він вийшов дуже короткий, але все основне записано.

Завтра приступимо до роботи. Програма складена ще на Землі і має три варіанти, залежно від того, що ми знайдемо на цій планеті. Цілком можливо, що доведеться скоротити навіть останній варіант, розрахований на той випадок, якщо Марс виявиться зовсім безлюдним. Судячи з того, що ми бачили крізь вікна корабля, планета — суцільна пустеля. Зібрати зразки рослин недовго. Завтра цілий день готуватимемося, а потім зробимо чотири екскурсії з метою дослідження місцевості в радіусі сто кілометрів від стоянки зорельота. Першими вирушать Камов і Пайчадзе, а потім Бєлопольський і я. Такий порядок було встановлено тому, що на кораблі завжди повинен залишатися Камов або Бєлопольський, обов'язково хто-небудь з наших астрономів на випадок, якщо інші учасники екскурсії загинуть. Корабель за всяких обставин мусить повернутися на Землю.

Це наш обов'язок перед наукою!

Дві третини нашого шляху минули благополучно. Сподіватимемося, що й остання третина мине так самої

В ТЕМРЯВІ НОЧІ

10 липня 19… року зореліт Чарльза Хепгуда, готовий стартувати, стояв на спеціально збудованій для нього площадці в центрі великого поля, обраного Хепгудом для ракетодрому.

Останніми днями перед стартом американська преса зчинила великий галас навколо польоту на Марс. Хепгуд насилу рятувався від безлічі кореспондентів.

Бейсон у своїх численних статтях, присвячених польотові, всю шану віддавав Хепгуду, і честолюбний конструктор за це йому дуже симпатизував. Він тільки посміювався з Ральфа, який з властивим йому апломбом не соромився писати про науку зореплавання, підсовуючи читачеві таку нісенітницю, що Хепгуд здивовано знизував плечима, не розуміючи, як могли редактори пропускати такі дурниці.

— Наш політ зараз у моді, — відказував Бейсон на глузування інженера. — Чому ви самі не пишете? Публіка хоче читати про зореплавання.