220 днів на зорельоті
Шрифт:
Камов звернувся до обох астрономів.
— Як ідуть справи з вашою програмою? — запитав він.
— Виконана.
— Проби повітря?
— Взято чотири.
Справді, ми везли з собою повітря Венери.
У стінці корабля були вмонтовані невеликі герметично закриті ящики, зроблені з платини. Ще на Землі у них був створений цілковитий вакуум. За допомогою електричного струму можна було відкрити маленький отвір і знову закрити його. Чотири ящики були наповнені повітрям Венери. На Землі це повітря піддадуть аналізові.
—
— Зроблено майже триста знімків, крім кіноплівки. Камов хвилини зо дві мовчав. Потім схвильованим голосом тихо сказав:
— Корабель залишає Венеру!
Як швидко пролетіли ці незабутні години!.. Я востаннє поглянув на планету, яку ми залишали.
Ти сувора, прекрасна, «сестро Землі»!.. Твої грози жахливі! Але життя вже з'явилося!..
Минуть тисячоліття, пройдуть, може, мільйони років, і всеперемагаюча сила цього життя наповнить твої ліси, води й повітря невідомими тепер істотами.
Крізь довгі віки повільний шлях еволюції приведе до появи могутнього розуму. В якій формі проявиться він?..
І тоді під гарячим промінням сонця почнеться твоя історія.
Я хочу вірити, що вона буде менш болісна, менш кривава, ніж на твоїй далекій сестрі.
Якщо колись на тобі з'явиться істота, подібна до людини, я від усього серця бажаю їй жити щасливо на її чудовій батьківщині!
Людина Землі відвідала тебе і не раз відвідає в майбутньому. Як старший брат, вона допоможе твоїм дітям добитися цього щастя!..
Прощай, Венеро!..
Камов зупинив працюючий двигун і ввімкнув інші.
Потужний стугін почувся за кормою. Ввібравши крила, космічний корабель з наростаючою швидкістю полинув угору.
ЗУСТРІЧ
8 листопада 19… року.
Майже два місяці я не брався за свій щоденник. За цей час не трапилося нічого, гідного особливої уваги. Життя на кораблі йшло спокійним, розміреним темпом.
Вилетівши з Венери, ми довгий чає були під враженням усього побаченого. Її могутні сили, дике шаленство стихій, величний спокій природи змусили повірити в чудове майбутнє цієї планети.
Покинувши Венеру, ми цілими годинами жваво і якось радісно говорили про неї, обговорювали все бачене і навіть трохи фантазували.
У мене залишилося палке бажання відвідати ще раз «сестру Землі», що промайнула перед вікнами корабля, мов незабутній сон.
Віддаляючись од неї, ми переживали сумне почуття розлуки з чимсь, що стало вже близьким і дорогим, І довго не могли відійти од вікон.
Знову ми бачили білосніжну красуню на фоні чорної завіси, всіяної численними світними крапками.
Але не було загадкової таємниці: ми знали, що ховається під хмаровим покровом, і скоро, дуже скоро все людство Землі знатиме це…
В час нашого відльоту з Венери її віддаль від Марса дорівнювала по прямій лінії трьомстам сімдесяти мільйонам кілометрів, але Марс рухається по орбіті назустріч нам, і кораблеві треба пролетіти тільки двісті п'ятдесят мільйонів кілометрів, щоб зустрітися з ним. На це потрібно дві тисячі п'ятсот годин, або сто чотири дні. П'ятдесят чотири з них уже минули.
Як я вже писав, ніяких особливих подій не відбулося. Зате вчорашній день — 7 листопада — назавжди запам'ятається. В цей день, котрий ми звикли вважати найбільшим святом, сталася подія, яка, за словами Пайчадзе, могла трапитися один раз на тисячоліття.
День почався незвичайно: вперше за весь переліт Пайчадзе і Бєлопольський відпочивали одночасно. Численні астрономічні інструменти здавалися покинутими і осиротілими. Обсерваторія була незвично безлюдна.
Я чергував біля пульта сам, бо Камов перевіряв якісь обчислення і був у каюті.
Нічим не порушувана, мертва тиша панувала на кораблі. Тільки рівномірне цокання годинника, вмонтованого в пульт управління, порушувало німу тишу. Як і всі годинники на зорельоті, він показував московський час.
Була шоста година ранку.
Мені стало дуже сумно. Я пригадав своїх друзів і товаришів, які були зараз так далеко, пригадав, з яким хвилюванням прокидався завжди цього ранку, як поспішав на вулицю, щоб не спізнитися до початку параду. Уперше в житті я зустрічаю свято не тільки не в Москві, але навіть за межами Землі, за десятки мільйонів кілометрів від неї. І все ж я на Батьківщині. Цей корабель, збудований руками радянських людей, який з неймовірною швидкістю мчить зараз у темних просторах, — невіддільна часточка Радянського Союзу. Де б він не перебував, ми дихаємо повітрям Батьківщини…
Мої думки перервали своїм приходом Камов і Бєлопольський. Поздоровивши з наступаючим святом, Сергій Олександрович попросив мене розбудити Пайчадзе.
Вже за дверима я почув, як Камов сказав:
— Перевіримо ще раз.
— Усе правильно, Сергію Олександровичу, — відповів Бєлопольський. — Рівно в дві хвилини на восьму.
Пайчадзе міцно спав у своїй сітці, і мені було шкода його будити.
Але прохання командира корабля — це наказ. Я злегка доторкнувся до плеча Арсена Георгійовича. Він одразу розплющив очі.
— Вибачте! — сказав я. — Сергій Олександрович запрошує вас до обсерваторії.
— Що трапилося? — тривожно запитав він.
— Наче нічого.
— Де Бєлопольський?
— В обсерваторії.
Пайчадзе стривожився законно. Ще не було випадку, щоб у нас на кораблі порушували чий-небудь відпочинок. Ні мені, ні моєму товаришеві на думку не спадало, який чудовий сюрприз приготували для нас наші друзі.
— Поздоровляю вас із святом! — сказав я.