Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Шрифт:
– - Ану, берись за весла. Тiльки веслуй поволi. Сподiваюся, впораєшся. А я закидатиму спiнiнг -- може, впiймаю щуку.
Вiн узяв маленьку вудочку з котушкою i причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смiшна наживка!
– - Це ж як?
– - поцiкавився я.
– - Зовсiм без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?
Тато взявся за голову.
– - Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.
Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та нiщо не чiплялось. Раптом тато крикнув:
– - Альфонсе, зупинимось тут.
Але човен плив собi далi -- я нiяк не мiг його зупинити. Тато стояв на кормi. Вудлище нап'ялося, нiби лук.
– - Назад!
– - крикнув вiн.
– - Ти ж порвеш менi всi снастi.
Але як подати назад, я не знав i геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.
– - Що робити?
– - спитав я тата.
– - У нас тепер нема жодного весла!
Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?
– - Може, руками?
– - запропонував я.
Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:
– - Зате ми наловили такої гарної риби.
Але тато навiть не поглянув на мене.
Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.
Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я -- iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:
Ловлю-ловлю, тягаю
I спритно пiдсiкаю
Плiток та окунiв,
Линiв та коропiв.
Рибинка є i в тата,
Що я помiг пiймати.
– - Припини свою дурну пiсню!
– - гримнув на мене тато.
I чого моя пiсенька йому не сподобалася?
– - Тут же нема риби, щоб я її наполохав, -- вiдказав я.
Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.
Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.
Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.
– - Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.
Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.
– - Що ти на це скажеш?
– - спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.
– - Чудово!
– - захоплено сказала мама.
– - Пощастило ж татовi!
– - Та це я все сам наловив, -- заперечив я.
Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.
– - Наступної недiлi знову поїдете на рибалку?
– - поцiкавилася вона.
Тато заперечливо похитав головою.
– - Ви ж стiльки наловили цього разу!
– - не розумiла мама.
– - Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.
Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!
Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом
Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:
– - Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.
Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.
Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:
– - Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.
Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.
Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.
– - Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання?
– запитала мама.
– - Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.
– - Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.
Я кивнув i подумав: почалися готування.
Мама запитувала далi:
– - А що пiсля того, як привiтаєшся?
– - Ну, тодi сяду i буду їсти.
А то ж як iще?
– - Зовсiм не те, -- заперечила мама.
– - Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.