Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Гольц-Баумерт Герхард

Я вилiз на вишку, пальцями нiг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зiгнув ноги в колiнах i вiдразу ж випростався.

– - Так правильно, тату?
– - запитав я.

– - Так, так, -- сказав вiн.
– - А тепер треба стрибати.

– - Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупi? Коли ж ноги розставленi, всi смiються, -- так я намагався розмовами виграти час.

Тато наморщив чоло, але спокiйно сказав:

– - Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тодi й ти зумiєш.

Тато

став на моє мiсце, обхопив край дошки пальцями нiг, повiльно нахилився... Чи то вiн надто повiльно нахилявся, чи з якої iншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Вiн вирнув i, мабуть, помiтив, що я смiюсь. Я вмить схаменувся i, коли тато знову вилiз на вишку, хотiв уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:

– - Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобi ще раз.

Та й цього разу менi здалося, нiби ноги у тата не були притиснутi одна до одної i трохи зiгнутi в колiнах.

Я сказав йому це.

– - Мели, мели -- цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.

Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не мiг, немов мене тримала рука чарiвника. Я знову випростався.

– - Ну, яка тепер у тебе вiдмовка?
– - сердито запитав тато.

– - Та нiякої. Здається, там хтось пiрнув саме -- не можна ж стрибати!

Тато уважно подивився у воду, потiм на мене.

– - Тепер стрибай!
– - наказав вiн.

Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кiсточки i пiдняв у повiтря. У нього великi дужi руки.

– - Нi...
– - тiльки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, i я плюснувся у воду. А що я не випростався в польотi, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловiк. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бiк.

Потираючи живiт, я швидко лiз драбиною на вишку i чув позаду могутнє сопiння. Той чоловiк, якого я ненароком штовхнув, був обурений i гнався за мною. Я сховався за тата.

– - Ах ти ж, телепню! Я тобi дам.

– - Спокiйно, нiхто тут нiкому не дасть.

– - Слухайте, -- почав той чоловiк. Тепер я помiтив, який вiн гладкий.
– - Хiба ви не бачили, як цей хлопець топтався по менi?

– - Такий малий хлопець? Не смiшiть, -- цiлком правильно заперечив тато.

– - Ах так?
– - не вгамовувався гладкий чоловiк.
– - Не втручайтесь у чужi справи!

– - Нi, це моя справа, -- вiдказав тато. I я так вважав. Зрештою, це ж вiн мене кинув.

Гладкий чоловiк хотiв обiйти тата. Мабуть, щоб надавати менi. Тато заступив йому дорогу. При цьому вiн вiдтiснив мене до краю дошки, не помiтивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то вiдштовхнувся.

Важко повiрити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.

Вода, нiби шовк, облягла тiло. Я розплющив очi й зрадiв: яке все зелене i мчить мимо! "Отже, все так просто", -- подумав я i мерщiй виринув на поверхню. Тато i той гладкий чоловiк все ще сперечалися.

– - Добрий менi батько -- власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.

– - В мої родиннi справи нiхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.

– - Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче...
– - почув я, протискуючись мiж ними, i знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода -- стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато i той чоловiк саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в полiцiю через мене? Пiшов за ними назирцi. До моїх вух долинули татовi слова:

– - Важко повiрити, що ти -- той самий Альфред. Просто неймовiрно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.

Гладкий чоловiк називав тата Паулем, -- таке дозволяла собi тiльки мама. Я вже нiчого не розумiв. Обидва сiли за стiл у прибережному ресторанi, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в головi. Тодi пiшов по тата. Вiн усе ще сидiв iз тим чоловiком за столом. Обидва пили вино.

– - Дай пановi руку, -- сказав тато.

Гладкий чоловiк щиро усмiхнувся i показав на свiй правий бiк.

– - Вибачся.

Я здивовано подивився на тата.

– - Але ж ти сам мене...
– - почав я.

Але той чоловiк тiльки засмiявся i сказав:

– - Забудьмо все.

Гладкий чоловiк, якого я торпедував, виявився татовим шкiльним товаришем. Колись вони сидiли за однiєю партою, а пiсля школи не бачилися тридцять рокiв.

– - Який ти став гладкий, Альфреде!
– - сказав тато смiючись.

А той показав на татову голову:

– - А де твої кучерi, Паулю?

Я розсердився -- тато ж нiколи не був кучерявий.

Потiм усi разом пiшли до вишки. Тато i його шкiльний товариш хотiли показати менi, як слiд стрибати вниз головою. Я вибiг наперед, стрiмголов шугнув униз i, не здiйнявши бризок, пiрнув у воду.

– - Божевiльний!
– - вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татiв шкiльний товариш тiльки схвально кивнув головою.

Аж увечерi прийшли ми додому.
– - Паулю, ти пив пиво?
– здивувалася мама.
– - Сподiваюсь, ви все ж таки купалися?

Ми засмiялись. Тато розповiв про свого товариша Альфреда, якого вiн зустрiв на пляжi. Але не сказав, як це трапилось i що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тiльки за вечерею, коли мама помiтила мої червонi очi, я похвалився:

– - Це тому, що я багато стрибав у воду.

Тато пiдтвердив:

– - Ось бачиш, Луїзо: пiшов батько, показав, i тепер хлопець умiє стрибати вниз головою.

Раптом йому щось спало на думку.

– - Коли ж ти перший раз стрибнув як слiд?
– - пiдозрiливе запитав тато.

Але цього я не сказав. Татовi було б неприємно, якби я розповiв мамi про всi нашi пригоди на пляжi. Хай це буде таємниця мiж нами, чоловiками.

Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука