Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Шрифт:
Про макарони й помiдори я бiльше i чути не хочу. А в животi у мене гарчить так, нiби там сидить лев.
Як я ходив до амбулаторiї
Ця пригода почалася просто з прикрощiв, а скiнчилася ще бiльшими прикрощами. Менi треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусiдньої школи. Перед початком гри ми хотiли прокричати хором:
"Ми у наступ пiдем мужньо,
бо команда наша дружна!
Ми ваш захист прорвемо,
ми вам гол заб'ємо!"
Тiльки-но зiбрався йти, а мама каже:
– - Можеш пiти на футбол, але спочатку -- швиденько збiгай в амбулаторiю i забери мою довiдку.
Я вже й так запiзнювався на футбол, але в амбулаторiю теж треба збiгати. Це на вулицi Шмiдта. Мама пояснила, як туди йти. I я подався. Якраз на вулицi Шмiдта я зустрiв нашу команду та iнших хлопцiв, що йшли на футбол.
– - Хiба ти не будеш грати?
– - закричали друзi.
– - Ходiмо з нами.
– - Обов'язково! Тiльки швиденько принесу мамi з...
– - Я не мiг пригадати, як воно називається.
Бруно помiтив, що я затнувся, i вiдразу напосiв на мене:
– - Що, не знаєш, як викрутитись?
– - Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду!
– вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тодi подумають хлопцi?
Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки -- свiтильники -- абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:
– - Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.
Продавець насупився:
– - Медичну довiдку?
– - перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.
– - Ти що, глузуєш надi мною?
– - запитав вiн сердито.
Я почервонiв.
– - Нi, зовсiм нi!
– - Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?
– - Хiба це не ламполаторiя?
Продавець раптом засмiявся:
– - Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.
Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!
Аж ось i амбулаторiя. При входi -- медсестра:
– - Ну, малий, де в тебе болить?
Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!
– - Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.
Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула:
– - Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.
Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:
– - Це, мабуть, боязкий -- не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.
– - А тепер оглянемо зуби.
Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?
Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився:
– - Такий великий i боїшся?
– - Нi, -- заперечив я i бiльше не встиг нiчого сказати, бо лiкар уже вставив менi мiж зубiв дзеркальце i паличкою став шкрябати мої зуби.
– - Гм... я... по... ма...
– - Це мало означати: "Я ж прийшов по довiдку для мами". Але лiкар нiчого не зрозумiв.
Вiн усе нишпорив дзеркальцем у мене в ротi i шкрябав мої зуби.
– - Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...
– - Гм... я... по...
– - Та вже гула бормашина.
– - Ну, хiба було боляче?
– - привiтнiше запитав лiкар.
– - Все. До побачення, малий.
Лiкар назвав мене малим, хоч i сам був не набагато бiльший за мене. В ротi у мене було солодко i пекло.
Я знову стояв сам у порожнiй приймальнi. Вiдчинилися iншi дверi, й сестра гукнула:
– - Наступний, будь ласка!
Я озирнувся. Певно, це я наступний.
– - Що в тебе болить?
– - запитав новий лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, заговорив сам.
– - Зараз подивимось, тiльки не хвилюйся, сiдай...
У цього лiкаря була сива борода i веселий погляд -- це впало менi в очi. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собi шию, вiдчув, як лiкар щось устромив менi в нiс, а потiм посвiтив у вуха.
– - Все гаразд!
– - вигукнув лiкар i засмiявся. Потiм враз посерйознiв:
– - Правда, вуха...
Я злякався. Що з моїми вухами?
– - ...треба краще мити. А то доведеться посiяти в них моркву.
Точнiсiнько, як мама. Вона теж завжди присiкується до моїх вух.
"Якась дурна ам..." -- подумав я i знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожнiй приймальнi. В третiх дверях з'явився третiй лiкар. Я скоса глянув на табличку на дверях: "Лiкар по всiх хворобах Пайкельт".
Що ж цей буде зi мною робити? Я вирiшив мовчати та й годi. Навiщо говорити, коли нiхто тебе не розумiє?
– - Пiзненько ти прийшов, -- сказав лiкар Пайкельт, позирнувши на мене крiзь окуляри. Я мовчав.
– - Ти останнiй з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.
Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта i нiякий не останнiй.
Лiкар Пайкельт обслухав мене, звелiв зробити десять присiдань i знову обслухав.
– - Здоровий, -- сказав вiн.
– - Тiльки заслабкi м'язи. Дуже худий. Погано їси?